«Евротрибуна»
Блог
Блоги

Як би виглядала збірна України, складена з іноземців українського походження

Від редакції: цей текст написаний в рамках конкурсу «Евротрибуна» від Uklon, в якому блогери змагаються за крутий приз – PlayStation 5. Підтримайте їх плюсами і коментарями! 

***

Нещодавня історія з Максом Кілменом, футболістом англійського «Вулвергемптона», який має українське коріння, змусила замислитися: а скільки загалом на найвищому рівні було гравців, які теоретично могли б грати за збірну України? Чи ховають аннали історії достатньо футболістів, із яких можна було б сформувати повноцінну одинадцятку?

Виявилося, що на сторінках історії предостатньо талановитих гравців, чиї предки були родом із України! Тож ми спробували вибрати стартовий склад зі спортсменів, що закінчили кар’єру до 2010 року (тому що тема туру – ретро). Обов’язковою умовою було те, щоб цей склад міг достойно представити Україну на міжнародній арені (насправді, з тих футболістів, які повісили бутси на гвіздок після вказаної дати, реальним підсиленням для нашої збірної міг бути лише бразилець Рафаель Собіс).

Воротар

Володимир (Вальтер) Тарнавський

Народився в 1939 році в Україні, проте вже в 12-річному віці захищав ворота аргентинської команди «Ель Порневір». Блискуча гра молодого воротаря спочатку принесла йому виклик до національної збірної на гру проти Чилі в 1959 році. На жаль, цей матч став першим в історії офіційних зустрічей, коли аргентинці програли чилійцям, а виклик до збірної так і залишився єдиним у кар’єрі Тарнавського.

А вже наступного року Володимир став основним кіпером тодішнього чемпіона країни «Сан-Лоренсо». Саме з цією командою того ж року він зміг вийти до 1/2 фіналу щойно створеного Кубку Лібертадорес, а наступного сезону Тарнавський допоміг колективу стати віце-чемпіоном країни. Догравав воротар у США.

Попри виклик до збірної Аргентини, він завжди підкреслював своє походження, вказуючи в анкетах і досьє «Ucrania», і дуже не любив, коли його називали «Ель Русо» або «Ель Полако».

Захисники

Петро (П’єтро) Верховод

Верховод є чи не найтитулованішим футболістом із українським корінням. Його батько Іван Верховод під час ІІ Світової війни потрапив у полон, утік з фашистського концтабору на півночі Італії і воював у партизанському загоні італійського Опору. Після війни він не став повертатися до СРСР і оселився в Ломбардії.

Жорстокий і непоступливий Верховод був нічним кошмаром для всіх атакуючих гравців Серії А. Великий Марадона так відгукувався про нього: «Не знаю, скільки шипів у нього на бутсах, але пройти цього П’єтро практично неможливо. Кожна зустріч на полі як дуель. Верховода не обдуриш якимось фінтом, а боротися з ним нереально. Це Снігова людина. Халк»

Верховод став легендою «Сампдорії», зігравши в її складі 358 ігор. Також виступав за «Ювентус», «Мілан» та інші італійські команди. Зокрема в складі «П’яченци» протистояв Андрію Шевченку, який проводив перший сезон за «Мілан». Усього зіграв неймовірні 562 гри в Серії А та 45 матчів за збірну Італії.

П’єтро зібрав чималу колекцію нагород. Перелічимо лише основні з них: чемпіон та бронзовий призер чемпіонатів світу (1982 і 1990 роки відповідно), кількаразовий чемпіон Італії, кількаразовий володар Кубка Італії, переможець Кубка європейських чемпіонів і Кубка володарів Кубка.

Зенон Снилик

Футболіст, журналіст і громадський діяч. Його батьки разом із малим Зеноном, як і багато хто, покинули Західну Україну, коли в 1944 році радянські війська зайняли ці землі. Спочатку переїхали в післявоєнну Німеччину, де хлопця навіть запросили до юнацької збірної Баварії (регіону, а не команди). Та не футболом єдиним. У ті часи Снилик вважався ледь не найсильнішим пінгпонгістом Німеччини!

У 1949 році родина переїхала до США. Тут Снилик шліфував свій футбольний талант, наслідком чого стало дворазове (в 1953 та 1954 роках) включення українця до символічної збірної зірок футболу в США. А ще футболіста запросили до національної збірної за яку він зіграв 92 поєдинки, значну частину з яких провівши в ранзі капітана.

Після завершення кар’єри спортивної розпочав кар’єру журналістську. Зенон Снилик з 1980 по 1998 рік був головним редактором «Свободи» – найавторитетнішої та найстарішої української газети поза межами батьківщини. Під його керівництвом у газеті зокрема публікували статті-розслідування, присвячені Чорнобильській катастрофі. За це видання навіть було удостоєно престижної премії одного з найбільших у світі інформаційних агентств «Associated Press».

Зенон Снилик (другий праворуч)

Микола (Нік) Крат

Микола Крат розпочав футбольну кар’єру в коледжі Мічиганського державного університету. У 1965 році був визнаний MVP серед захисників турніру NCAA та включений до складу символічної збірної турніру. Нова віха його кар’єри настала через два роки. У 1967-1968 роках Крат грав у складі «Чикаго Сперс» і «Сент-Луїс Старс» в комерційних лігах, де в той час виступала плеяда зірок на чолі з Пеле.

Тоді ж отримав виклик до збірної США, дебютувавши в товариському матчі проти Ізраїлю. Крат став міцним гравцем основи збірної, брав участь у відборі до ЧС-70. Усього відіграв за національну збірну цієї країни 14 матчів. Грав і за українську команду «Леви з Чикаго», з якою виграв чемпіонат NSLC у 1972 і 1974 роках.

Півзахисники

Волтер Бар

Син емігрантів-євреїв із Поділля Волтер Бар – легендарна особистість для футболу в США. Саме він, на той час гравець «Філадельфії Нешнелз», був лідером збірної цієї країни на Чемпіонаті світу в 1950 році. На тому мундіалі, як їх називали, «збірна комівояжерів і посудомийників» сенсаційно обіграла англійців. Острів’яни якраз тоді лише дебютували на світовій першості, адже до цього вважалося, що рівень англійської збірної значно вищий ніж у команд, представлених на цих змаганнях.

Єдиний м’яч у матчі було забито якраз із передачі Бара. Ця перемога, названа «Чудом на траві», була покладена в основу книги «Гра їхніх життів», яку екранізували в 2005 році. Роль Волтера Бара виконав Вес Бентлі.

Після завершення кар’єри Бар тренував українські діаспорські команди. Помер у 2018 році, будучи останнім із учасників того легендарного матчу.

Патрісіо Кампс

Восени 2001 року стало відомо, що чотири футболісти вищого футбольного дивізіону Аргентини виявили бажання виступати за збірну України, бо всі вони мають українське походження. Але Федерація футболу України залишила ідею запрошення аргентинців без розгляду.

Одним із цієї четвірки був атакуючий півзахисник «Велес Сарсфілд» Патрісіо Кампс, який зіграв за цю команду понад 200 матчів, забивши 89 голів (із них 14 – у міжнародних турнірах, що зробило його рекордсменом клубу за цим показником). Поруч із Верховодом є одним із найтитулованіших «закордонних українців». Головним трофеєм у його кар’єрі можна вважати Копа Лібертадорес 1994 року. Додамо сюди кілька внутрішніх чемпіонств і кілька міжнародних трофеїв меншого калібру.

Правда, невідомо, яким би чином Кампс зумів отримати виклик до табору «синьо-жовтих», якщо в 1992 і 1998 роках він провів дві гри в складі національної збірної Аргентини.

Після виходу на пенсію розпочав тренерську кар’єру, зокрема входив до штабу видатного тренера (про якого ми ще згадаємо) Хосе Пекермана, коли той керував збірними Аргентини та Колумбії.

Остап Стецьків

Остап Стецьків у 1943 році вступив до дивізії СС «Галичина», а по завершенні війни разом із багатьма «дивізійниками» потрапив до табору військовополонених в Італії. 1946 року футболіст звільнився з полону і поїхав до Австрії, де приєднався до команди «Україна» (Зальцбург). Своєю грою він зацікавив професійні колективи й потрапив спочатку до складу німецького «Фенікса» (Карлсруе), а потім – бельгійського клубу «Олімпік» (Шарлеруа).

Надалі розпочався французький етап у житті Стецьківа, який встиг пограти за «Ніццу», «Валансьєн», «Ліон». Журналісти писали про нього: «Українець Стецьків гуртує навколо себе гравців, гра яких при ньому значно покращується. Коли Стецьків диригує грою, настає повна гармонія».

У 1952 році виїздить до Торонто, де грає за команду «Україна». У цих матчах звернув на себе увагу футбольного керівництва Канади, тому 1956 року його запрошують до збірної країни. Під час відбіркового турніру до чемпіонату світу Стецьків у складі канадійської команди 6 липня 1957 року зіграв проти збірної США і навіть відзначився забитим м’ячем. Став чемпіоном Канади у складі ще одного клубу «Україна», але вже з Монреаля.

Футбольна картка Остапа Стецьківа часів його виступів за «Ніццу»

Андрій Канчельскіс

У 2020 році відомий ресурс «beIN Sports» вирішив скласти рейтинг найкращих росіян в історії АПЛ. Перше місце в ньому посів уродженець Кропивницького Андрій Канчельскіс, екс-гравець «Зірки», «Динамо», «Шахтаря», «Манчестер Юнайтед», «Евертона», «Рейнджерс» і ще кількох клубів.

Канчельскіс – один із плеяди українських гравців, які після розпаду СРСР вирішили грати за Росію, що отримала статус правонаступника СРСР в УЄФА і ФІФА і мала можливість стартувати у відбіркових матчах до ЧС-1994. Але було б неправильно не включити до нашої збірної гравця, у придбанні якого був зацікавлений сам Алекс Фергюсон. Разом із «МЮ» Андрій виграв два чемпіонські титули, а всього в АПЛ він провів 151 матч і забив 45 голів.

Девід Бекхем зізнався у своїй книзі, що якби Андрій Канчельскіс не пішов із МЮ в «Евертон», то йому, Девіду, ще довго б довелося маринуватися в запасі манкуніанців. А ще Канчельскіс – єдиний у світі футболіст, який забивав голи у трьох знаменитих британських дербі − Манчестера, Ліверпуля та Глазго.

Нападники

Марк Відука

Напевно, найвідоміший футболіст Австралії разом із Гаррі К’юеллом і Тімом Кехіллом. Говорячи про Відуку, насамперед згадуємо хорватське походження його батьків, а також гру за збірну Зеленого континенту. Проте український слід у його біографії теж присутній: це українське коріння його матері Анни-Рози. Про це згадував на своєму сайті навіть «Ньюкасл» – один із колишніх клубів цього футболіста. Тож формально представляти збірну України Марк також міг би. До речі, ще один цікавий факт із родоводу нашого героя: по батьківській лінії Відука є двоюрідним братом Луки Модрича.

Відука пограв за кілька команд, проте його вважають легендою того самого «Лідса» Девіда О’Лірі. За цю команду Марк провів 130 ігор, відзначившись 59 голами. І хоча травми не дали йому розкрити весь свій потенціал на повну, проте в нашій збірній, безперечно, він буде головною ударною силою. 202 голи в 407 матчах на клубному рівні лише підтверджують це.

Дієго Клімович

Як і Патрісіо Кампс, Клімович входив то тієї четвірки аргентинців, які на початку 2000-х оголосили про свій намір зіграти за Україну. І хоча до конкретики справа не дійшла, саме Дієго міг розглядатися як найімовірніший кандидат на підсилення нашої збірної. На той час він уже мав досвід виступу у Європі (за «Райо Вальєкано» та «Вальядолід») і був на хорошому рахунку в «Ланусі».

Його дід був українцем, який проживав на території тогочасної Польщі, тому в західних джерелах, які не надто занурювалися в такі тонкощі, часто писали про польське походження Дієго. Не дивно, що ширилася інформація про зацікавленість Клімовичем і з боку наших сусідів. Проте з часом уже сам аргентинець, коли почав активно себе проявляти у німецькому «Вольфсбурзі», вирішив дати задню, очікуючи на виклик до національної збірної Аргентини. Саме «Вольфсбург» став тим колективом, у якому Клімович розкрився на повну, забивши за 5 років 62 м’ячі у 160 матчах.

Але за жодну зі збірних він так і не зіграв. Проте його брат Хав’єр Клімович був натуралізований збірною Еквадору, за яку провів 2 матчі. А його син Матео Клімович, якому зараз 20 років, виступає за німецький «Штутгарт» і має 2 виклики до молодіжної збірної Німеччини. Хоча в теорії цілком може бути заграний і за Україну.

Мар’ян Пахар

«Я народився в Черкаській області. У мене тітка – українка. У Києві є родичі, на Черкащині є родичі. Мені приємно повернутися сюди в ролі тренера. Україна – гостинна країна. Я дзвонив, писав близьким. Говорили з приводу гри», – саме так висловлювався головний тренер збірної Латвії Мар’ян Пахар напередодні товариської гри проти збірної України в 2015 році.

Мар’ян Пахар є легендою латвійського футболу, одним із небагатьох гравців цієї країни, хто встиг пограти в топ-чемпіонаті. Син українця та латвійки Мар’ян провів 7 сезонів в англійському «Саутгемптоні», забивши за цей час 43 голи в 137 матчах. Завдяки прекрасній швидкості та дриблінгу, а також відносно невеликій статурі Пахаря називали «латвійським Майклом Оуеном».

Він був невід’ємною частиною збірної Латвії, коли команда в 2004 році вперше у своїй історії пробилася до фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу. Тричі поспіль (1999-2001 роки) визнавався футболістом року в Латвії. Наразі посідає 4 місце в списку кращих бомбардирів в історії місцевої збірної.

Тренер

Хосе Пекерман

Пекерман народився у 1949 році в Аргентині в єврейській родині мігрантів із України. Закінчив кар’єру гравця у 28 років через травму коліна. Мав скромну ігрову кар’єру, але досяг знаних успіхів саме як тренер.

Спеціаліст став відомим, очолюючи молодіжну збірну Аргентини, з якою за 8 років виграв 3 чемпіонати світу та 2 чемпіонати Південної Америки. У 2006 році керував уже дорослою збірною на чемпіонаті світу в Німеччині. Саме при ньому в збірній дебютував Ліонель Мессі. Також 6 років керував збірною Колумбії, яка за Пекермана досягла найкращого результату на чемпіонатах світу, вийшовши в 2014 році до стадії 1/4 фіналу.

Міжнародна федерація футбольної історії і статистики (IFFHS) на початку 2021 року опублікувала список найкращих тренерів збірних команд за останнє десятиліття. Хосе Пекерман посів у ньому почесне 8 місце. Нехай цей тренер не має великої кількості нагород, проте кількість гравців, яким він допоміг розкритися (не лише будучи тренером молодіжної збірної, а ще працюючи в системі рідного клубу «Аргентинос Хуніорс»), дійсно вражає: Пабло Аймар, Естебан Камб’яссо, Хуан Рікельме, Габріель Міліто, Вальтер Самуель, Карлос Тевес, Хав’єр Маскерано, Хав’єр Савіола. І це далеко не повний список знакових для аргентинського футболу імен.

Запасні гравці

Звісно, обмежитися цими одинадцятьма футболістами було б неправильно. Гравців із українським корінням вистачило б іще не на одну збірну. Особливо це стосується американського континенту, де проживає надзвичайно багато людей, чиї предки були родом із України.

За місцеві збірні встигли пограти багато спортсменів – українців за походженням: воротарі Орест Банах (США), Тоні Чурський (Канада), Сергій (Серхіо) Литвяк (Чилі); захисник Іван (Джон) Бородяк (США); півзахисники Володимир (Волт) Закалюжний (Канада), Олександр (Алекс) Ілай (Елі) (США); нападники Мирон Береза (Канада), Андрій (Енді) Рач (США), Майк Нога (США), Володимир (Волт) Шмотолоха (США), Андрій (Енді) Римарчук (США).

Із «європейців» варто відзначити Казимира Гнатова, якого викликали до збірної Франції в 1958 році в рамках підготовки до Чемпіонату світу, що проходив у Швеції. Там команда Жюста Фонтена і Раймона Копа завоювала «бронзу». Хоча Гнатов так і не з’явився на полi, але сам факт виклику українця до лав однієї з найсильніших команд того часу багато про що свідчить.

І це лише імена гравців, що виступали за національні збірні. Окрім них, звичайно, була ще ціла плеяда талановитих гравців, які не мали досвіду виступів за збірні, проте були відомі в межах тих національних чемпіонатів, де вони грали.

Також згадаймо футболістів, які не були українцями за походженням, проте народилися на території сучасної України, а тому (за сучасними правилами) цілком могли претендувати на «виклик» до нашої віртуальної збірної. По-перше, це народжений у Чернівцях Альфред Айзенбайссер – німець за походженням, що в складі збірної Румунії став першим футболістом із території сучасної України, хто взяв участь у чемпіонаті світу (Уругвай-1930). По-друге, згадаймо угорця із Берегового Гезу Колочая, який став першим (із тих, хто народився на території України) переможцем клубного європейського турніру (Кубок Мітропи-1935). По-третє, вартує згадки Норберт Геффлінг – румун із Чернівців, який першим із «українців» дебютував у Серії А (у складі «Лаціо»).

Адміністратори збірної

Найвищі адміністраторські посади в збірній гравців українського походження віддаємо не одній людині, а відразу трьом – братам Чижовичам. Багато в чому саме завдяки їм футбол у США еволюціонував і досяг того рівня, який ми сьогодні бачимо.

Ігор-Богдан Чижович, найстарший із братів, грав в аматорській і напівпрофесійній футбольних лігах. У складі команди «Тризуб» ставав чемпіоном аматорської Філадельфійської ліги. Після завершення кар’єри сприяв розвитку спорту в діаспорі, будучи головою спортивної організації «Тризуб». Окрім спорту, брав участь у розвитку комп’ютерного програмування для космічної програми НАСА та програм для військово-морської авіації США, а також керував проєктами в комп’ютерній компанії «Unisys».

Середульший брат Євген (Джин) Чижович перемагав у чемпіонаті Канади в складі команди «Україна» (1957 рік), був кандидатом до збірної США на Олімпійські та Панамериканські ігри. Та головних успіхів досяг як тренер. Його визнавали найкращим шкільним коучем країни. Очолював олімпійську та національну збірні США. Остання під його керівництвом провела всього 5 матчів, жодного разу не поступившись суперниками та сенсаційно обігравши поляків – тодішніх олімпійських чемпіонів Мюнхену-72 та майбутніх бронзових медалістів ЧС-74.

Після появи МЛС Джин був одним із керівників клубу «Метростарз», відповідаючи за роботу з молоддю. А одні з його колишніх учнів, голлівудські актори Ендрю та Елізабет Шу, зняли автобіографічну кінострічку «Грейсі», у якій прототипом тренера Коласанті став саме Чижович.

Володимир (Волт) Чижович лишив настільки помітний слід в історії американського соккеру, що його визнано одним із 20 найвизначніших діячів футболу в США всіх часів. Володимир провів 14 сезонів у професійному футболі, ставши чемпіоном та володарем Кубка США і зігравши 3 матчі у складі національної збірної цієї країни. Опісля розпочав тренерську кар’єру. Очолював національну, олімпійську і юнацьку збірні США.

Окрім цього, наймолодший із братів Чижовичів був членом ради з фізичної культури та фітнесу президентів США Форда та Картера. Він винайшов і розробив концепцію формату змагань у закритих аренах (indооr sоссеr). Займався методикою футболу, розробляючи рекомендації для тренерів. А ще Володимир Чижович був коментатором, зокрема працював на прощальному матчі великого Пеле.

Вшануванням пам’яті Чижовича-молодшого стало введення його до Залу слави футболу та заснування премії імені цієї, безперечно, вагомої постаті для футболу в США.

 
Фото: Getty Images; USSF

Комментарии

Возможно, ваш комментарий – оскорбительный. Будьте вежливы и соблюдайте правила
  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья