Чудеса вогнів великого міста, або незабутня подорож юного вболівальника до своєї мрії

— Знаєш, що найважче у виконанні бажань?  — Виконання?  — Ні, віра в те, що вони можуть збутися. Жодне бажання не зможе ожити, поки не подаруєш йому крила віри.

Автор невідомий.

***

Розділ перший, у якому головний герой отримує не зовсім те чого хоче

— Дай дядькові м’ячик! Дай! — молодий худорлявий юнак звертався до свого семирічного двоюрідного братика. Вони часто зустрічалися в гостях у своїх бабусі та дідуся, і попри вісім років різниці у віці, могли в одну мить налагодити спілкування, ганяючи в імпровізований футбол один проти одного в кімнаті. — Сашко, ну який же ти мені дядько! — сміючись відповідав малюк і щосили давав копняка блакитному гумовому м'ячеві. Воротами в грі були двері: одні виводили на балкон, а інші в загальний коридор квартири. Малюк завжди ставав навпроти балконних, бо вони були трішки вужчими, справедливо компенсуючи цим різницю в габаритах із братом. «Дзинь!» — тонкий писклявий звук удару надутої гуми об меблі відлунював у дитячих вухах.

Дорослим не подобалася ця гра, бо в якийсь момент життя вони вирішили, що їхня сімейна реліквія: фарфорова рибка чи скляні дверцята книжкової полиці, зроблені десь на задвірках радянського союзу, стали дорожчими за дитячий сміх і радість. Доволі часто двері в кімнату відчинялись: це комусь зі старших видавалось, що цього разу «дзинь» прозвучав не як завжди, а так, ніби настав кінець черговій династії посуду з Ленінградського заводу.

— Не переймайся, — промовив Сашко. — Сьогодні нам пробачать трішки більше, адже в тебе день народження. Зрештою я приніс тобі в подарунок таку ж рибу. На випадок, якщо цю розіб’ємо, — ледве приховуючи посмішку додав він. Малюк не розкусив сарказм, на мить застиг і потім надуто промовив: — Але ж ти обіцяв мені справжнього м'яча, хіба забув?

Надворі був 1997-й, час, коли радянський посуд знайти було легше, ніж якісного футбольного м'яча у провінційному містечку України. Так, ринок пропонував дермантинові китайські поробки, але вони були практично у кожного другого у дворі. А от справжні шкіряні м'ячі мали тільки талановиті хлопці. «І дуже чемні», — додавав малюк, коли випрошував одного такого у батьків.

Задоволений жартом, Сашко підійшов до малюка, потріпав його волосся на голові та сказав: — Обіцяв — значить буде. А поки, дивись що я маю для тебе, – і повільно витягнув з кишені клаптик прямокутного паперу. Малюк вихопив подарунок, швидко проглянув і радісно застрибав по всій кімнаті, галасуючи й повторюючи: — Ми поїдемо у Київ на футбол! Ми поїдемо!

Думки про м'яч було знято як рукою. Власне кажучи, як і обіцянку взяти реванш у грі «сам на сам». Мабуть, немає нічого мінливішого, ніж дитяче бажання усього й одразу.

Розділ другий, у якому головний герой сподівається на краще

Уже за тиждень хлопців зустрічали на пероні столичного вокзалу. Малюкові завжди подобалося гостювати у двоюрідного брата. Батько Сашка обіймав високу посаду у військовій частині, що відкривало дещо більше можливостей у буремні 90-ті. А декілька відряджень до Німеччини свого часу дали змогу обзавестися корисними зв’язками. Саме тому в них вдома завжди були якісь технологічні новинки. Наприклад, персональний комп’ютер останньої моделі.

Заледве потрапивши до квартири, хлопці одразу побігли його вмикати. Поруч із монітором на полиці була підставка для компакт-дисків з іграми — річ, за яку будь-який підліток дев’яностих був готовий віддати все найдорожче. Сашко взяв один диск та поставив його завантажуватись.  — Дивись, це футбольний симулятор. Знаєш хто це на фото? — він простягнув коробку від диска малюку, де був зображений чоловік у формі збірної Німеччини. — Лотар Маттеус? — непевно запитав малюк, збентежений тим фактом, що не впізнає футболіста. — Сідай, двієчник, — відповів йому брат. — Це Юрген Клінсманн.

Сашко й сам не мав гадки хто це, але малюк, під впливом авторитету брата, вирішив не сперечатися.

Тим часом на екрані монітору з'явився напис «FIFA-98», а з колонок зазвучав енергійний гітарний ритм. Сашко вискочив на середину кімнати та раптово загорлав в унісон з комп'ютером: — Вууухуууу! А гатма хетче-е... баеджа мбодже-е! А далі почав імітувати гру на електрогітарі, хитаючи головою то вверх, то вниз.

Малюк здивовано поглянув на брата, піднявши одну брову. Хоч кожен із них вивчав англійську з чотирьох років, Сашко, вочевидь, не знав жодного слова з пісні й верещав перше, що збреде на розум. Однак малому сподобалась енергія, котру поширювала композиція й те, як вона впливала на нього.

— Це альтернативний рок, — з розумним виглядом заявив старший брат, відновивши дихання після запального танцю з уявною гітарою. — Клас! Мені подобається. Будемо рокерами! — відповів малюк та й собі почав похитувати головою в такт під наступні пісні. Байдуже, що то вже була електронна музика від «The Crystal Method». Дитячі уподобання завжди щирі, всупереч будь-яким штампам і умовним категоріям.

А далі був футбол аж до самого вечора. Хлопці то грали один проти одного, то разом проти комп’ютера. У грі можна було водночас змагатися на одній клавіатурі удвох. Щоправда, вона часто відмовлялася працювати, якщо двоє разом натискали занадто багато клавіш.

— Давай ти гратимеш за Вірменію, а я — за Україну? — обережно спитав малюк. — Гаразд, а тоді, з яким рахунком закінчиться гра — так завершиться завтрашній матч на стадіоні! — таємничо заговорив Сашко, проводячи руками дивні рухи, так ніби він вичакловує справжній результат. Вони грали тими самими командами увесь час, почергово міняючись управлінням. Не важко здогадатися, що Україна завжди перемагала.

Сама ж гра працювала жахливо: пропущені голи з центра поля, незграбні рухи футболістів, пенальті за падіння в штрафній без жодної причини та сплюснуті трибуни з вболівальниками. Такою була вершина комп’ютерної ігрової думки в далекі-далекі часи. Коли забивався якийсь чудернацький гол, хлопці завше вмикали повтор і довго реготали, прокручуючи момент декілька разів поспіль.

Вже геть дорослим, Сашко зізнається в розмові з братом, що у цій грі була спеціальна комбінація клавіш, натиснувши які, можна було симулювати гравцем падіння у штрафному майданчику. Саме так він заробляв ті дурнуваті пенальті. «Ах ти ж хитрий засранець! — викрикне «малюк» і заллється вже зовсім не дитячим сміхом. — Я програв тобі тоді цілу жменю жуйок з наклейками!». Братам завжди є з чим прийти на сповідь один до одного, навіть через багато років.

А поки, батько Сашка відправив їх спати, щоби набратися сил для наступного дня. Перед тим як розійтися по кімнатах, хлопці вискочили на балкон подивитися на місто: з висоти шістнадцятого поверху будинку на лівому березі Дніпра тоді ще можна було розгледіти трибуни стадіону НСК «Олімпійський», підсвічені вечірніми вогнями міста.

Розділ третій, у якому головний герой здобуває більше, ніж хотів на самому початку

Наступного дня хлопці ніяк не могли дочекатися походу на футбол. Малюк ще ніколи не бував на матчі збірної України, то ж взагалі не знаходив собі місця. Привід для хвилювання в них був: батько Сашка затримувався на роботі, тоді як до матчу залишалося якихось 40 хвилин. Коли у двері квартири задзвонили, хлопчаки як підстрілені вискочили з кімнати, щоби подивитися хто там.

— Доброго дня, пані Оксано, у мене наказ від Степана Олеговича, я маю відвезти дітей на стадіон. Він приїде туди одразу з військової частини, — відрапортував чоловік у коридорі. Це був молодий солдат у зеленій уніформі, що звертався до мами Сашка. — Агов, хлопці, вашу карету подано, чого остовпіли? Мерщій збирайтесь, бо спізнитесь! — командним тоном звернулася вона до дітей.

Двічі повторювати не довелося. Буквально за декілька хвилин хлопці вже вискочили на вулицю, де на них чекав старенький УАЗ-469 темно-зеленого кольору, у народі більше відомий під кодовою назвою «Бобік».

У салоні автомобіля пахло минулим. Старим і відчайдушним. Коричневе крісло-лавка замість стандартних сидінь було чи то подерте часом, чи прогризене мишами, вже ніхто й не розбере. А пахнюча зелена «ялинка», що висіла на дзеркалі заднього виду, скорше виглядала знущанням із залишків наївних сподівань, аніж спробою викорінити запах тютюну і керосину.

Солдат зачинив за хлопцями двері та вмістився на крісло водія. Машина заскреготала, заводячи двигун, а потім заскреготав і сам водій, у спробі повернути кермо цього, за його словами, «клятого одоробла» в потрібну сторону. Все ж йому вдалося зрушити з місця й малюк із братом провалились у спостереження за столицею із бокових вікон.

Історія замовчує чи було це перевищенням повноважень, чи й справді у підполковників тоді були «бобіки» з особистим водієм всередині. Та і для малої дитини це мало абсолютно другорядне значення, адже про те, чому в дорослих стільки умовностей у житті, задумуєшся значно пізніше.

УАЗ пропустили прямо на територію стадіону. Перед входом на сектор на хлопців уже чекав підполковник Степан Олегович, який привітно махав їм своєю кремезною рукою. В іншій був пакунок із пляшкою кока-коли, солоними горішками та соняшниковим насінням — неодмінними атрибутами футбольного матчу 90-х років. Усі разом вони вирушили до своїх місць на трибуні.

Невідомо, що вразило малюка найбільше: масштаби головної арени країни, оглушливий гул дудок, що звались «вувузелами», чи перша зустріч наживо зі своїм кумиром дитинства — Андрієм Шевченком. Одне було відомо точно: він ще ніколи не перебував у такому стані шоку, страху та захвату одночасно. Годі й казати що коїлось із ним, коли на 5-й хвилині матчу Шевченко забив перший гол у ворота збірної Вірменії. «Точно так само, як і в нашій грі!» — промайнула думка в його голові. Здавалось, увесь світ зупинився й зійшовся перед очима маленького хлопчика, що до безтями полюбляв футбол.

Втім, у середині матчу події розвивалися доволі мляво, а вболівальники намагалися трішки розважитись і запустити «хвилю». Малюк не був до кінця певен що йому робити, тож упустив момент, коли увесь сектор підскочив та здійняв руки догори. Він покрутив головою наліво й направо, зніяковів на якісь долі секунди й теж підстрибнув. Саме в момент, коли всі довкола вже сідали на стільці назад. Зрозумівши помилку, хлопчак присів на своє місце та зашарівся від сорому. «Нічого, малий, — з усмішкою звернувся до нього чийсь дідусь, що сидів позаду, — зараз буде ще одна хвиля, не проґав!». Він поплескав малого по плечу якраз тоді, коли необхідно було підскочити знову. І малюк не підвів свого помічника.

Матч завершився із рахунком 1:1, то ж хлопці покидали арену з двояким відчуттям. Проте емоції від перегляду швидко взяли гору: до автівки вони підійшли вже у піднесеному настрої.

— Заждіть мене в машині, я скоро повернусь, — батько Сашка розвернувся та знову покрокував у напрямку стадіону. Тим часом хлопці завзято обговорювали сьогоднішній матч та ділилися враженнями, перебиваючи одне одного вигуками: — А ти бачив, як він такий стрибає й а-а-а-а! — малюк тягнувся лівою рукою вгору, імітуючи стрибок голкіпера. Сашко підігрував йому і своєю чергою говорив: — А той такий, раз, раз, раз і віддав пас! — супроводжуючи вигук розмахом ніг вліво чи вправо, зображаючи якийсь чудернацький фінт.

За розмовою вони й не помітили, як Степан Олегович повернувся, встигши перед тим трішки повозитись у багажнику автомобіля. Додому хлопці добралися пізно, то ж майже одразу їх відправили в ліжка. Майже одразу, оскільки батькові необхідно було на хвильку непомітно заглянути до спальні, у якій гостював малюк.

Вони всі вже зібралися розходитися по кімнатах, як Сашко, помітивши, що йому підморгнули, повернувся до братика і промовив: — Ей, малече, здається ти зовсім забув за чим насправді сюди приїхав. А потім кинув погляд на двері, що вели в спальню малого, і зник у коридорі квартири.

Малюк обережно прочинив двері до своєї кімнати: світло з коридору пролилося на його ліжко, де в самісінькому центрі лежав шкіряний футбольний м’яч з написом, зробленим нашвидкуруч чорним маркером:

«Малюкові з найкращими побажаннями. А. Ш.»

***

Фото: olx.ua, electraua.info, obozrevatel.net, my-sokol.livejournal.net