Виходи Усика на бої вкотре нагадують про важливість самоідентифікації в сучасному світі
Молодим спортсменам саме час задуматись.
Від редакції: ви знаходитеся в блозі Та й таке. Його автор написав цей пост в рамках конкурсу «Найкращий блогер України». Підтримайте його плюсами, коментарями і підпискою.
***
Я не фанат боксу, але все склалось так, що завершив свої справи якраз перед початком трансляції поєдинку Усика з Чісорою. Вивіска бою підігрівала інтерес до події з біологічної точки зору – чи зможе найкращий боксер першої важкої вагової категорії протиставити щось мастодонту супертяжів, який переважив його на цілих сімнадцять кілограмів.
Бій вийшов справді цікавим і нетиповим для хевівейту. Гармати, що розряджав темношкірий громила, жбурляли Усика з одного кінця рингу в інший. З одного боку, це виглядало доволі кумедно, а з іншого – мої плечі боліли від побаченого ледь не більше, ніж у самого Олександра. У голові вимальовувалась картинка з гри God of War (доволі вдалий збіг із промо лозунгом Чісори), в якій головний герой приходить до чергової зали в стародавньому храмі, де на нього вже чекає здоровенна гора м’язів з налитими кров’ю очима. Ти з усієї сили втискаєш кнопки на джойстику та інстинктивно махаєш ним вліво-вправо, натякаючи усіма можливими способами куди саме необхідно переміститись герою, щоб не потрапити під роздачу. Залишатись із ним на одній лінії атаки – пряма дорога до премії Дарвіна. Ще кумедніше звучали заклики до спокою із кута рингу від команди Усика. Просити бути спокійним у такій ситуації – однаково, що казати пацієнту розслабитись під час діагностики простати. Але менше з тим. Абсолютно заслужена перемога, з чим його і вітаю.
Окрім біологічного аспекту, даний поєдинок мене цікавив ще й з соціокультурної сторони. Я хотів послідкувати за боксером, який на пару із Василем Ломаченком, став епіцентром політичної поляризації спорту. I почав викликати, як мінімум, байдужість, а максимум – несприйняття як представника нашої країни на міжнародній арені у великої кількості нашого населення. Не буду лукавити, ваш автор записався в когорту людей, на яких ці двоє хлопців в один момент навіяли розпач, а згодом апатію.
Вихід Олександра в ринг одразу надав привід задуматись. Він приніс на собі цілий мішок обрядово-культурної та державної атрибутики: церковний наперсний хрест російської православної церкви на шиї, татуйовані герб, храм (вірогідно, Києво-Печерська лавра, але це не точно), жовто-синє забарвлення боксерських шортів, і ще один герб на халаті, який мені окремо запав у очі.
Цей герб з хрестом – відсилання до часів Володимира Великого. З голови не йшло одне: усі ці символи, якщо не брати до уваги кольори шортів, є елементами слов’янського етносу часів Київської Русі. Використання такого герба на халаті тільки утвердило здогадку, що мова не йде про державну атрибутику. Це яскраве вираження виключно етнічної ідентифікації. Перелічені вище елементи нероздільно пов’язані з Україною, є частиною її історії, але всі змішані в одну купу разом з московськими попами й татуюванням «Батьківщини-Мати» з серпом і молотом. Вже на завершення, після виходу, в куті рингу з’явився державний прапор.
Для Олександра увесь набір виглядав органічним і визначальним, а для мене, якщо не брати до уваги прапор, знайомим та подекуди сумнівним. Задаю собі запитання: а в чому ж різниця? І справді, якщо забрати на хвилину весь політичний і державний контекст, то між нами буде дуже багато спільного – одна релігія, спільні обряди, схожі регіональні культури, одні й ті ж символи. По своїй суті, етнічна ідентифікація – це співвіднесення себе до певної групи людей у суспільстві лише за антропологічними та етнокультурними ознаками, але не більше.
Здається, Олександр щиро вірить, що його символіка і є визначенням його приналежності до всієї України. І так само щирим є його здивування, коли частина суспільства не радіє його успіхам, а інша із захопленням оцінює його здобутки. Йому важко усвідомити, що національні ідеї, як показує нещодавня історія, можуть йти в протилежні сторони з одного спільного етносу. А з іншого боку, він все ще успішний боксер, відома особистість, що має велику кількість прихильників.
Це стосується не лише Олександра, а й цілої когорти наших спортсменів. Вони усі міцно застрягли в етнічній ідентифікації та не можуть/не хочуть з неї виходити. Це люди, котрі віддали перевагу традиціоналізму – усталеному поняттю «батьківщини» і певних історичних «точок опори», що засіли в них з часів розвитку етнічної приналежності у своїх регіонах.
Проблеми розпочинаються, коли ми пробуємо визначати себе вже на рівні саме національної ідентичності. Вона охоплює не тільки все культурне й обрядове, але й поняття приналежності до нації у політичному та державному контекстах, тобто питаннях значно більш актуальних, ніж існування потреби повернення хреста на державний герб.
Тут у наших атлетів розпочинаються величезні проблеми. Це і «Божий Крим», і «братські народи», і «держава нам всім винна», і «треба сім’ю годувати», і так далі й тому подібне. Коли ми втомлюємось від такої риторики, на авансцену виходить королева індиферентності – «спорт поза політикою». Це взагалі такий собі чайник Рассела у спортивному світі. Не дивно, що спортсмени ніяк не можуть довести правдивість такої гіпотези.
З точки зору когнітивної психології така поведінка пояснюється теорією структурного балансу Хайдера. Це песимістичний опис поведінки індивіда. Коли у нас в голові виникає неузгодженість від життєвих спостережень, то, згідно з теорією, наш мозок намагається вирівняти дисонанс за допомогою знайомих концепцій, замість того, щоб здійснити спробу переоцінки життєвих сенсів. Усик знаходить узгодженість в історичній «точці опори» – Київській Русі, а Ракицький – у «народі Донбасу».
Однак, людство вже давно живе за межами етнічних приналежностей – в епоху соціальних бульбашок, постправди та невігластва. В таких умовах голос публічних осіб набирає ще більшої ваги. Подібні історії у всьому світі підвели нас до найбільшого виклику сучасності – максимальної поляризації (конфронтації) соціальних груп за всю його історію. Політичний дискурс України є лише маленькою часткою глобального тренду.
Нещодавня історія з Хабібом Нурмагомедовим показує, що поляризація може відбуватися на релігійному підґрунті, а з Криштіану Роналду – на, банально, освітньому. Одне стає зрозумілим напевне: спортсмени більше не можуть обмежуватись виключно представництвом держави та її символіки на міжнародних аренах. Нова реальність виводить їх в ранг соціально значущих та надзвичайно впливових осіб. Це головний урок, який повинні засвоїти молоді атлети. Декотрим із них доволі однозначно на це натякають. Успішні представники спорту, в силу своєї публічності та життя у ритмі високих досягнень, рано чи пізно займають місце у прошарку елітної частини населення. Це накладає на них додаткові зобов’язання, до яких вони часто не готові.
Логічним постає запитання: якщо триматися виключно за етнос та свої особисті переконання не вийде, то що тоді робити? Найпростіша відповідь – вчитись бути соціально відповідальним. Приймати ношу, яка звалюється на них разом зі славою, грошима та життям їхньої мрії. Це зовсім не складно – Златан Ібрагімович та Сергій Стаховський їм у приклад. Але це ще не все. Проблема конфронтації залишатиметься актуальною.
В умовах, коли суспільство, на яке вони можуть впливати, вже поляризоване і має свої усталені порядки, є два шляхи розвитку. Перший, про який ми вже поговорили, призведе до ще більшої поляризації, оскільки завжди доведеться обирати одну сторону. Інший шлях – створення або інтеграція до нової соціальної надбудови поверх чинних у певній соціальній групі (наприклад, в Україні). Вона виникає тоді, коли група осіб відкидає старі стереотипи та узгоджує між собою певні основоположні ідейні принципи, згідно з якими кожен з учасників групи може себе ідентифікувати, або пройти через процес зміни своїх цінностей.
На противагу песимістичному прогнозу поведінки по Хайдеру, існує більш відома теорія когнітивного дисонансу. Це оптимістичний шлях, на якому, у випадку виникнення внутрішньої неузгодженості, індивід здійснює переоцінку сенсів та коригує свою систему цінностей. Саме вона є основою, за допомогою якої можна здійснювати позитивні зміни.
Одним з найяскравіших прикладів такого позитивного явища стала збірна України з футболу. Свідомо чи ні, але після приходу Андрія Шевченка на посаду головного тренера, всередині команди відбувся процес переідентифікації кожного з викликаних у збірну спортсменів. Головний тренер проявив себе блискучим управлінцем, який зміг завершити конфлікт між Ярмоленком та Степаненком, очистити й омолодити склад команди та досягти небаченої раніше психологічної єдності всередині команди. Сама фігура Шевченка не є проявом ангела, зісланого до нас з небес. У нього є невдалі спроби заходу в політику, кумівство із сумнівною особою, але в нього також присутнє проєвропейське мислення та зовсім інша система цінностей.
Він запропонував нову філософію для його підопічних і створив умови, в яких футболістам необхідно було засвоювати нові орієнтири для своєї подальшої діяльності, а також працювати над усвідомленням того, що вони усі, від сходу до заходу, є представниками однієї соціокультурної групи та можуть запропонувати суспільству приклад єднання. Результат, як-то кажуть, прямо на обличчя – збірна прожила усі попередні чвари, відкинула комплекс меншовартості та видала просто феноменальний ривок у якості та видовищності гри. Ніхто не сумнівався у класі окремих атлетів. Але де, як не в командному виді спорту, надважливим є усвідомлення спільних цінностей та пріоритетів.
Молоді спортсмени скоро отримають величезний вплив на маси. Чим раніше вони усвідомлять, що прояв ідентичності (національної в тому числі) – це не тільки забаганка ворожо налаштованої частини спільноти, а ще й спільний інтерес задля майбутнього, тим краще буде для усіх. Як для атлета-індивіда, так і для соціального оточення, в якому йому доведеться жити.
Фото: bbc.com, zik.ua, MatchroomBoxing
