Андрій Демчук: «Ампутація ноги – це також і можливість. Інакше не став би паралімпійським чемпіоном»
Сеньків поговорив з золотим медалістом Ріо-2016 на складні теми.
Андрій Сеньків поговорив з паралімпійським чемпіоном в Ріо на складні теми – життя з протезом, проблеми людей з інвалідністю, викладання в університеті та патріотизм.
У 19 років через хворобу Андрію Демчуку ампутували ногу. З того часу він ходить на протезі і займається фехтуванням на візках – це правило, яке урівнює всіх спортсменів цього виду спорту. В 2016-му Андрій ввійшов в історію – виграв Паралімпіаду в Ріо.
«Дехто говорить – краще замість грошей для паралімпійців зробити пандуси. Але за такою логікою можна трясонути МВС. І злочинність не підвищиться, і пандуси будуть»
– Паралімпіаду перенесли на наступний рік. Що ви робите прямо зараз?
– На тижні був у лікаря, зробили повне обстеження ліктя і спини, проблемних своїх місць. Щоб розуміти, в якому я зараз стані і чи можна починати робити навантаження. З ліктем нічого обнадійливого, травма 4-річної давнини нікуди не зникла. Треба починати закачувати лікоть, щоб укріпити м’язи руки. Тоді вже можна перейти до вправ на візку, поки без боїв. Через 2 тижні зможу тренуватися повноцінно. Далі – тренувальний збір у Конча-Заспі. Нас чекає ще один етап Кубка світу в Бразилії й чемпіонат Європи у Лондоні.
– Вам 33. Перенесення зіграло критичну роль?
– Тішу себе думкою, що це корисно. У спортивному житті ще ніколи не було такого, щоб не брав зброю у руки по 4 місяці. Сподівався, що за цей час мій лікоть прийде в норму. Ще один момент – вік, наступного року мені буде 34. Після тридцяти вже важче боротися, підросло купа молодих хороших спортсменів. Але розумію, що мене є інша перевага – досвід. В мене є рік. Якщо я нічого не надірву ані в спині, ані в руці, то цей рік можна дуже плідно використати. Вірю, що цей час мені дано, як можливість покращити свій фізичний стан.
Треба сказати, що однією ногою я вже на Паралімпіаді – п’ятий номер у світовому рейтингу. Мене важко буде посунути поза першу вісімку, яка точно поїде в Токіо.
– 4 місяці ви не займалися спортом. Як не набрали вагу?
– По вазі не поправився взагалі. Але один мінус таки є – м’язова тканина перейшла в інший вид тканини. Десь живіт підвисає, крильця з’являються, але це питання 3-4 днів на зборі. Треба розуміти, що жодне качання пресу чи велосипед не повторить того стану, коли ти на тренуваннях 5 разів на тиждень – по 2 рази в день.
А ще тримати форму допомагають двоє маленьких дітей. Як би я не хотів полежати, вони цього не дають зробити. Це процес, який не дає заспокоїтися. Люди ж поправляються тому, що не рухаються, а в мене крокомір зашкалює кожного дня.
– Для мене паралімпійський спорт – перш за все, соціалізація. Дивно, що в Україні нема умов для людей з інвалідністю, але ми – одні з найкрутіших країн по медалях. Що це означає?
– Зараз в України велика кількість людей з інвалідністю займається спортом. А люди, котрі здобувають результат на Паралімпіаді, стали прикладом, що є до чого рости. Соціалізація і реабілітація проходять паралельно. Спочатку ти потрапляєш в гурток з людьми з інвалідністю. І бачиш – є такі ж, як ти, але крутіші та сильніші.
Люди мають досягнення і ти теж такого хочеш – здобувати результат, отримувати зарплату. Я переконаний, що паралімпійський спорт має бути спортом високих досягнень. Це й підвищує імідж країни закордоном. Ми робимо так, що Україну згадують закордоном. Це приємно.
– Чому для розвинених країн Паралімпіади не настільки важливі, як для пострадянських?
– Та для всіх важливі. Та ж Британія показник. У них немає зарплат, але є інші методи фінансування. І вони на Паралімпіаді зайняли друге місце, хоча в них значних фінансових рухів нема. Вони борються за престиж і цей престиж також дасть їм розвиток.
У США та ж ситуація, все побудовано на спонсорських контрактах. Але є інша історія України, Росії, Китаю. У нас є така тема – чим більше медалей, тим краще. Це стоїть на першому місці.
– Повторюсь. Це нормально, коли нема пандусів, але є купа медалей? Чи так питання не варто ставити?
– Це різні речі. Паралімпійський комітет відноситься до Міністерства спорту, а пандуси – це справа Міністерства соціальної політики. Пандусами ж не користуються лише люди з інвалідністю, а й мами з дитячими візочками, дідуси чи бабусі. Останніх ми бачимо набагато частіше, ніж людей на інвалідних візках.
Якщо ми поставимо класні пандуси, то там буде ходити 70 відсотків населення. Це простіше, аніж сходи. Дехто говорить – краще замість грошей для паралімпійців зробити пандуси. Але за такою логікою можна трясонути МВС. І злочинність не підвищиться, і пандуси будуть. Тому на пандуси могло би бути більше грошей, якби ми стільки не дотували і не робили міліцейську державу.
– Є чітка відповідь, чому українські паралімпійці настільки круті?
– Менеджмент вирішує все – у нас хороший Паралімпійський комітет. Він працює дуже добре. І це дало розвиток не лише спорту. Багато людей пройшло реабілітацію завдяки комітету і його базам.
– Правда, що Україна виставляє на змагання людей з найменшими фізичними порушеннями, а ті ж європейці – з найбільшими? Виходять нерівні умови, при яких ми беремо медалі.
– Не лише Україна. Будь-яка європейська країна тягне в спорт максимально здорових спортсменів. Загалом проблема з добором є усюди. У нас не олімпійський спорт, у нас немає черги, треба шукати людей. Але в нас також найважлвіше – це результат. Він досягається за допомогою багатьох факторів. Є спортсмени, які мають мінімальні ураження. Якщо побачиш його на вулиці, то навіть не зрозумієш, що щось не так.
Але от є Австрія. Вона має лише одного фехтувальника, він такий важкий, але весь час їздить. У нього нема шансів. Але в нього є бажання. Можливо, з’явиться хтось, що побачить його, і буде цим займатися, зародиться цей рух.
«Сидимо на вокзалі в Сімферополі. Там купа візків, сумок, людей без ніг. Якийсь п’яний іде і тикає Антону Дацку дві гривні. Треба допомогти – ми бідні та нещасні. Але впевнений, що Антон заробляє більше за того дядька в 5 разів»
– Що для вас є найважчим у житті без ноги?
– Я без ноги і з протезом з 2007 року. А до того жив з дуже проблемною ногою. Тому я ніколи не мав здорової ноги. Не знаю, як це – бути здоровою людиною. Наприклад, хочеш піти вночі попісяти і не можеш зірватися і бігти. Я зриваюся і скачу – не буду ж вдягати протез кожного разу. Так само можу скакати з дитиною на руках. Діти також звикли і ростуть з розумінням, що це нормально. Вони можуть бавитися і щось крутити в моєму протезі.
Найбільш важко влітку, коли спека. В мене закритий протез силіконового типу. Температура на кілька градусів вища, ніж у тілі. Коли багато ходжу, ношу, підіймаю, то велике навантаження на опору – моє коліно. Воно сильно змучене, натирається до крові, рани, перев’язки. Це дрібниці. Бо завдяки протезу я майже повноцінно живу. Так, не можу так легко пробігтися чи стрибнути у море. Але це дуже хороша можливість. Я можу купувати собі будь-яке взуття і робити практично все, що й інші.
– Як люди реагують на протез?
– Є проблема в тому, що наші люди не до кінця готові бачити людину з протезом у шортах. Хоча я не парюсь – по-іншому людей не виховаєш. Бувають моменти, що нас пропускають поза чергою. Але це дикість. Батьки замість того, щоб пояснити дитині, що це таке – чому хтось на візочку чи з протезом, пропускають без черги. Чим більше діти будуть це розуміти, тим менша ймовірність, що вони виростуть дикунами і будуть тикати на нас пальцем.
У нас же і дітей з інвалідністю багато. Але рідко бачимо їх на вулицях. Бо їхні батьки не хочуть, аби на дітей тикали пальцем, а як і зі всіма – бавилися.
– Чия це проблема?
– Держава повинна створити відповідні умови – раніше рідко бачив людей на візках чи з протезами. На жаль, до одного моменту. Коли не трапилася війна з Росією. Військові не соромляться себе – їх дуже багато, на візках, з протезами, палицями. Таких людей не треба відгороджувати, як окрему касту. Вони були і є завжди. Просто не завжди мають можливість вийти з під’їзда.
– В мене є друг на візку і ми спускалися з ним у підземний перехід. Він просив, щоб ми були обережними. А я пожартував: «Що тобі ще втрачати?» Йому було смішно, а от інші люди в компанії не дуже сприйняли цей жарт. Я правий чи ні?
– Коли ми в своєму колективі, у своїй фехтувальний паралімпійській родині, то жартуємо по-чорному. Можемо колеса поспускати на візках, ногу десь заникати, щоб чувак скакав і шукав її. Ясно, що з чужою людиною так не вийде. Якщо і для нього, і для тебе це нормально, то все окей. Ми повинні жити так, як ми живемо. Можна жартувати і з фізичних недоліків. Люди, які мають якийсь вид інвалідності, такі ж люди.
У нас в голові купа пунктиків, які нас стримують або направляють в дивне русло. Коли ми бачимо людину на візку, то думаємо, що їй обов’язково треба дати кілька гривень. Та може вона більше заробляє більше за тебе? Це все стереотипи, які народжені в Радянському Союзі. Тоді такі люди 1-2 рази на рік пакувалися в санаторій. А решту життя сиділи в хаті. І все прекрасно – в нашій чудовій країні лише здорові люди.
У всіх країнах світу кількість людей з інвалідністю є приблизно однаковою. Окремо – країни, в яких ідуть війни. Держава має забезпечити такий рівень інфраструктури і можливостей, щоб у будь-яке місце мали доступ абсолютно всі. Говорю про транспорт, заклади, освіту, роботу, дитячі майданчики. На тому ж дитячому майданчку мають бути такі прилади, куди можна було б пересадити дитину з візка. Так, вона апріорі має свою специфіку, але якщо з нею побавиться інша дитина, то інші підтягнуться. З дитинства треба виховувати, що люди різні і в цьому нема нічого поганого.
– Зараз ви вільно й спокійно про це говорити. А раніше були комплекси й страхи?
– Мати здорову ногу хотілося завжди. Я народився з однією стопою більшою за іншу. І до 13 років мене це практично не турбувало. Хіба, що ходив лише в сандалях і черевиках. Іншого виходу не було. Але потім почали відкриватися рани.
Я дуже хотів стати футболістом і мав задатки. Грав зранку до вечора, навіть з проблемами з ногою. Від того йшли мої мрії. І коли пішла мова про ампутацію, боявся, що більше ніколи не піду. Завжди є ймовірність, що ти не станеш на протез. Моя хвороба була не до кінця досліджена, нога до коліна почала псуватися, але було питання, що там вище коліна. Те, як чікнуть мою ногу, вирішувалося вже під час операції. Дуже важливо, щоб зберегли коліно. Це краща ампутація, ніж я би залишився без коліна.
Але ні про що не шкодую – так склалося життя. Ампутація – це також і можливість. Не думаю, що в іншому випадку я міг би стати паралімпійським чемпіоном і взагалі займатися фехтуванням. Коли вже поставили протез, запропонували три види спорту: настільний теніс, стрільба з лука і фехтування. Чомусь вибрав останнє. До 19 років не знав нічого про цей вид спорту, окрім того, що дівчата та хлопці бігають зі шпагами у білих костюмах.
– Зрозуміло, з якими обмеженнями стикаються люди на візках. А з якими стикаєтеся ви?
– Та ні з якими. Все залежить від типу і манери твого ходіння на протезі. Є люди, які ходять на протезі гірше або в яких гірший протез. Я можуть навіть бігти по сходах. Але це мій стиль життя. Люди ж різні, а всі обмеження в голові. Якщо тебе хтось обмежує, дай йому підсрачник.
Інше питання, що коли закордоном, то взагалі не задумуємося, куди нам піти. Треба на Токіо Стар – пішли, треба на Ейфелеву вежу – пішли. Навіть бонуси є, якщо ти з людиною на візку – пропускають без черги. Отаке я люблю. Але от в Києві – проблема. Більшість станцій метро взагалі не адаптована. Але напружує ситуація, коли вибігають жінки, всіх зупиняють і ми самі їдемо на тому ескалаторі. Навпаки добре, коли є люди – якщо буде падати, то хоч зупиниться.
– Вам важливо, щоб вас не жаліли?
– Та нема за що жаліти. Взагалі не бачу логіки. Розкажу історію.
Останній раз, коли наша збірна була у Сімферополі на зборі, ми сиділи на вокзалі. Там купа візків, сумок, людей без ніг. Така плачевна історія виглядає зі сторони. Люди думають: «Боже, оце доходяги приїхали». Якийсь п’яний іде і тикає Антону Дацку дві гривні. Типу треба допомогти – ми бідні та нещасні. Але впевнений, що Антон заробляє більше за того дядька в 5 разів.
«Не менше 300 тисяч українців мають серйозні порушення зору і не можуть дивитися будь-який відео-контент. Ми даємо їм таку можливість»
– Ви займаєтеся адаптацією фільмів для людей з порушеннями зору. Що це таке?
– Проект почався з того, що я пішов в аспірантуру й разом з керівником моєї роботи взяв тему «Адаптація фільмів для людей з порушеннями зору». Захистив дисертацію на цю тему. Поясню, чому саме така тема.
Згідно зі статистикою Держстату в Україні є 1 мільйон 300 тисяч людей мають хоча б якесь порушення зору. А в Україні вже давно не 45 мільйонів, тому це велика цифра. Не менше 300 тисяч потребують засобів, щоб переглядати фільми. Вони не можуть дивитися відео-контент в будь-якому вигляді. Вони не можуть піти в кінотеатр чи театр.
Існує така технологія як аудіо-дискрипція або звукоопис. Вона дає можливість доповнювати будь-який вид відео-контенту за допомогою додаткової звукової доріжки. На цій доріжці пояснюється, що відбувається на екрані.
– А це не заважає дивитися фільм, людина не пропускає діалогів?
– Додатковий звукоопис має бути лише в моменти, коли нема важливих діалогів та звуків. Ми не можемо зупиняти фільм, бо він тоді сильно затягнеться. Фішка в тому, що це має бути потужна аудіо-книга. Це не компенсує відео-ряд, але максимально наблизить до нього. В 2016-му ми створили ініціативу «Доступне кіно» і стараємося розвинути цю тему. Щоб всі фільми, які виходять за держпідтримки, доповнювалися звукоописом. Якщо люди не мають можливості піти в кінотеатр чи зробити це вдома на будь-якому доступному сайті, то це проблема. Ми даємо цю можливість.
- Що ви конкретно робите?
– Відповідаю за технічну сторону. Дівчата, з якими ми створили агенцію, домовляються, підписують договори, пишуть тексти. Я монтую і визначаю місця, куди можна вставити цю аудіо-доріжку. Програма, яку я зробив, якраз визначає ці точки, сканує звукоряд фільму за допомогою звукових коливань, хвиль, фізичних та математичних аспектів вираховує місця, в які можна вставити оці пояснення. Вона не ідеально це робить, однаково переглядаємо. Наприклад, є тиша, але все одно хтось схлипує. Це треба продивлятися.
– Які успіхи?
– Ми випустили десь 40 фільмів. І хочемо розпочати співпрацю з українськими дистрибюторами голлівудських фільмів.
«Завжди кажу студентам: «Якщо ви думаєте, що навчать в університеті, то так не буде. Якщо ви самі навчитесь, то все буде добре»
– Ви викладаєте в майбутніх айтішників. Чому самі не працюєте в цій сфері?
– Я працював в айті і паралельно почав займатися фехтуванням. Зрозумів, що не може поєднувати роботу, навчання і фехтування. Я часто їздив на збори – по два тижні, по 18 днів. Треба було вибирати, хоча заробляв більше, аніж зараз у фехтуванні. Мама досі не може того пробачити. Але я обрав, що підказало серце. Гроші для мене не найважливіше і я клюнув на те, що приносить задоволення. Впевнений, що можна кайфувати і від програмування, але я все життя мріяв бути спортсменом. Коли з’явилась можливість, скористався нею.
– Для чого вам взагалі працювати в університеті?
– Я працюю в університеті на півставки асистентом. Це єдине, що може мені дозволити повноцінно тренуватися. Воно мені не приносить грошей. Цього вистачає, щоб два рази заправити машину. Я кайфую від спілкування зі студентами, від того, що молоді люди голодні до знань і думають, як себе реалізувати.
Черпаю від них енергію. При бажанні можна було б робити більше в університеті, але тоді треба кидати фехтування.
– Що конкретно викладаєте?
– В мене багато років були чисто прогамерські курси, але вже декілька років викладаю командну роботу, ораторські навички, презентаційні навички та бізнес-аналіз. Це речі, котрі мені близькі. Це можливість зробити з групи осіб команди. Це можливість працювати з різними характерами. Від мене не відвертають очі і не раз чув подяку за мою роботу.
Може, я поганий викладач, бо не валю студентів. А що ти з ними зробиш прямо зараз, коли все дистанційно? От троє поїхали в село і кажуть, що не мають інтернету. Довелося приймати залік по телефону.
– В будь-який фінансово складний момент тобі кажуть: «Йди в айті». Можете пояснити, чому це не працює?
– В мене більшість друзів з університету працює в айті-сфері. Раз в три тижні ходимо в сауну. Я заробляю в рази менше, аніж вони. Але не можу сказати, що є менш усміхненим. Я кайфую від того, чим займаюся. У них теж бувають веселі історії, але більшість – важкі. Щоб розвинути себе до топ-рівня в IT також треба багато пахати, як і в будь-якій іншій сфері. То яка різниця, де ти будеш пахати? Але те, де ти пашеш, маєш любити.
Якось сидів вночі, програмував. І зловив себе на думці, що не кайфую від цього. Можу піднапрягтись і робити це, але змушую себе. А у фехтуванні є своїм. У викладанні теж комфортно, але менше комфортно, ніж у фехтуванні.
– Які три найбільші проблеми української освіти?
– Перше – безцінність диплому. Тому що він є у всіх і багато університетів. Також заочники і стаціонарники отримують однаковий. А між ними велика різниця. Студенти мають йти в університет за знаннями. Завжди говорю їм: «Якщо ви думаєте, що вас тут навчать, то так не буде. Якщо ви самі навчитесь, то все буде добре». Викладач може показати шлях, в якому напрямку рухатися.
Друге – недофінансування освіти. Якщо викладач в університеті заробляє копійки й має родину, то що можна вимагати від цієї людини? Як вона може працювати ще більше й розвивати себе? Так, мені скажуть, що в нас нема грошей. Але ми говоримо про освіту. Це база. Це те, що виводить країну на інший рівень. Нам треба виховувати людей, які будуть змінювати країну.
І третє, третє...
– Чому ви нічого не говорите про корупцію?
– Бо в мене нормальна кафедра. Один професор брав, то його спозорили на половину університету. Айтішники – передові люди. Вони здадуть і запишуть на диктофон. Мабуть, варто сказати про корупцію. Але я би говорив про корупцію найвищого рангу. Про те, як змінюють того ж міністра освіти. Схематоз усюди.
– Давайте про навчальні заклади. Що породжує корупцію там?
– Кажуть: «Студенти сують, а викладачі беруть». Неясно, хто з них провокує. Я ніколи не був замішаний в таких речах. Якщо би мені запропонували, то я би просто розміявся. Вважаю проблему обопільною. Треба, щоб викладачі розуміли, що це робота, а не можливість заробітку отаким чином. А студенти – мусять розуміти, що мають відповідати рівню знань, аби здати предмет. Для чогось же той університет придумали. Варіантів два – або закінчити його, або не закінчити. Все просто.
Можна збільшити зарплату викладачам, але якщо людина гнила, то однаково братиме хабарі. Її доходи лише збільшаться. Чомусь думаю, що все зав’язано на дитинстві. Саме тоді формуються базові цінності. Це все приклади. Дивно настільки сильно дякувати тому, хто просто зробив свою роботу. Ти ідеш в ЖЕК, отримуєш довідку і даєш шоколадку. За що? Уяви, якби я збирав зі студентів після пари по 30 шоколадок, бо годину щось їм розказував.
«Будь-який вчинок можна пояснити. Якщо притягти за вуха Януковича й запитати, чому він робив те і те, він також знайде причину»
– Ви часто говорите про любов до України. Що для вас означає слово «патріот» і чи взагалі доцільно його використовувати?
– Його споганили. Патріот – це людина, яка цінує символи і землю, де вона живе, бореться за те, щоб люди дотримувалися норм життя. І я розумію, що є в першу чергу українцем, а вже потім патрітотом. «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину», – співається у пісні. Це правда.
– Так а що вона вам дала?
– Та вона мені нічого не має давати. Я настільки щасливий, що народився і живу. Можна поїхати в іншу країну, але мені комфортно тут. Приїжджаю зі змагань і зборів і кайфую.
Наших людей багато закордоном: хтось прибирає, хтось працює лікарем. І роблять її добре. Сумніваюся, що на такому ж рівні працювали в Україні: не крали, були чесними. Причини три: рівень зарплати, відповідальність і єдині правила гри.
Якщо говорити про себе, то я бачу, що можу впливати на якісь процеси: і викладанням, і фехтуванням. В мене більша важелів, ніж у звичайного громадянина. Дуже ціную це.
– Варто називати зрадниками тих спортсменів, котрі беруть інше громадянство й виступають за іншу країну?
– Будь-який вчинок можна пояснити. Якщо притягти за вуха Януковича й запитати, чому він робив те і те, він знайде причину. Так само і спортсмени мають причини: фінанси, можливості і так далі. І в цьому справді є причина. Дехто не може реалізувати себе в Україні за цих умов. Є ж види спорту, які взагалі не розвивають в Україні. Мені не подобається ця поведінка. Стверджую, що я так би не зробив. Треба принаймні старатися розвиватися в країні, де ти народився. Хоча для більшості громадян не лише України це не має значення.
– У вас є впевненість в тому, що в Україні все буде добре?
– От за мову чи проти Авакова вийшла велика кількість людей. Такі люди надихають. Бачу успішні проекти й бізнеси в Україні, які несуть важливі цінності. Та ж Tribuna.com, яка б вона не була російськомовна. Це дуже якісний ресурс. Там є журналісти, які її трохи українізовують.
Тому я впевнений у світлому майбутньому України. Саме через те, що у нас є головна цінність – круті люди. Якщо не дай бог влада поверне вектор не в ту сторону, то багато людей активізується. Хочу лише одного – щоб політики знову не користувалися цим. А люди також несли відповідальність. За свій вибір.
