«Це не просто війна, а справжній геноцид всього українського». Аліна Шатернікова про волонтерство, бокс під час бойових дій та санкції проти росіян
Інтерв’ю для Tribuna.com.
Віце-президент Ліги професійного боксу України Аліна Шатерінкова в інтерв’ю для Tribuna.com розповіла про те, як зустріла початок війни з Росією, гуманітарний проєкт Common Help UA та про реалії професійного боксу в країні під час військового стану.
«Було страшно від того, що можеш підвести всіх. Ти можеш якусь маленьку роботу не зробити, але через тебе ми можемо втратити Київ»
– Як вас застав ранок 24 лютого?
– Я відчувала, що буде війна. У мене племінниця навчається в Харкові. Я говорила своєму братові за декілька днів до 24 числа, що Дашу потрібно забирати з Харкова, бо вона там одна і буде дуже важко, адже Харків близько до кордону.
Брат не дуже вірив, але саме він нас і розбудив о п’ятій ранку, сказав, що розпочався повномасштабний наступ. Даша швидко зібрала речі і побігла в метро, щоб сховатись від бомбардувань. Ми теж вже не спали, зібрали тривожні валізки.
Коли збирали їх, зрозуміли для себе одне – ми кияни, люди з активною громадянською позицію. Ми можемо допомагати тим, хто буде боронити Київ. У нас є два авто, щоб розвозити речі необхідні для життєдіяльності міста, хлопців і дівчат з тероборони.
Майже відразу я розпочала співпрацювати з Оболонською РДА, з різними чиновниками з Київської державної адміністрації. В перші дні всі «Епіцентри» були закриті, але, якщо в тебе є знайомства, то окремі менеджери в окремі центри приїжджали. Я закуплялась там по конкретним заявкам від Оболонської РДА. Мені по дзвінку менеджер відчиняв двері і ми закуплялись всім необхідним.
Потім мене підключили до того, щоб розвозити їжу. Багато ресторанів в Києві, власники яких залишились в столиці, готували багато їжі, а ми, відповідно, її розвозили.
Далі підключилась до подільської громади, там багато активних людей з Подолу. Залучались до активного життя району, особливо мій син. Він був в команді тих, хто робив коктейлі Молотова, потім їх навчали, як поводитись зі зброєю. Чоловік кожного дня протягом 40 днів возив хлопців з Подолу на Берковецьку копати окопи та робити бліндажі.
В мене був підопічний – зварювальник. Він варив протитанкові їжаки, але не мав авто, щоб добиратись до цеху. Я зранку забирала його, відвозила на місце роботи, а ввечері відвозила додому. Він ще й інженер, тому вигадував різні ефективні форми цих їжаків. Кожного дня накидували різні задачі.
– Рашисти, очевидно, хотіли захопити Київ. Ми пам’ятаємо про танки на Оболоні, велику кількість ДРГ. В цей час ви їздите по столиці і бачите очі захисників. Що ви бачили в їх очах?
– Так, коли орки були на Оболоні і наші гатили їх з різних сторін, саме в той час ми їхали близько від Оболоні. Ми в той день їхали в центр здачі крові. Вже тоді було зрозуміло, що буде багато поранених і у держави, і медиків повинен бути достатній запас крові.
Ми бачили багато нашої техніки, багато хлопців і дівчат. Очі були дуже сконцентровані. Кожного дня проїжджали сотні блокпостів, але всі були як єдиний організм. Ми розуміли, що дуже об’єднанні. Розуміли, що всі, хто залишились в Києві, працюють заради одного, всі в одній команді. Хлопці на блокпостах навіть жартували: «Чому така чарівна дівчина без зброї?». Я їм відповідала, що буду користуватись нею, коли навчусь це робити.
Це були світлі очі, незважаючи на жорсткий час. Вони намагались бути завжди ввічливими, попри те, що були максимально сфокусованими, аби не пропустити покидьків до столиці. Ми виконували всі культурні прохання від блокпостів – дозволяли оглядати автомобіль, показували всі необхідні дозволи на зброю чоловіка.
Усіх, кого бачила на блокпостах, хотілось дуже обійняти. Ми робили одну й ту ж справу, але у кожного була своя функція. Вони всі здавались мені такими рідними. Наприклад, продавці овочів віддали багато нам різних фруктів, у нас була забита вся машина ними. Ми з Ігорем (чоловіком) проїжджали блокпости і роздавали це хлопцям. Де-не-де вони говорили, що у нас все є, але коли я казала, що це фрукти, то вони погоджувались брати.
Але й було страшно. Страшно від того, що можеш підвести всіх. Ти можеш якусь маленьку роботу не зробити, але через тебе ми можемо втратити Київ. Адже саме ти сьогодні не прокинувся вчасно, не відвіз копачів, ти схибив, бо полінився повезти зварювальника.
Ми були дуже мобілізовані, кожен розумів, що є дуже важливою ланкою цього великого організму, тому ніхто не підводив. Ось так якось і жили.
«Після Бучі та Ірпеня я зрозуміла, що це не просто війна, а справжній геноцид всього українського: шкіл, будівель, людей. Мета рашистів – знищити все українське»
– Одним із символів супротиву Києва стали брати Клички. Ви товаришуєте з Віталієм, чи мали нагоду з ним поспілкуватись за час війни?
– Брати Клички для нас були як маяк, який світить і направляє нас по правильному курсу. Я дуже слідкувала за всім тим, що вони роблять. Майже всі їх звернення я архівувала, завантажувала на комп’ютер і відправляла нашим зарубіжним колегам, щоб вони бачили, які вони герої.
Володимир ніяк не пов’язаний з політикою, тому міг спокійно залишити Київ, але він не покинув рідну землю. Всі його звернення набирали мільйони переглядів. У нього була дуже важлива місія, тому для моєї родини вони були мотиваторами і прикладом мужності.
Іноді ми переписувались, а одного дня о сьомій ранку Віталій зателефонував. Це був відносно спокійний день, як для Києва. Він просто зателефонував спитати, як я, як мій настрій. Запитував про різних знайомих боксерів, просто друзів. Побажав, щоб берегла себе, свою родину.
Це було дуже несподівано. Я прокидаюсь рано, але було неочікувано, що дзвінок надійшов о сьомій ранку. Головне, що я почула – спокій. Я була задоволена, що в нього просто є час спокійно поговорити. Не як мер, а просто як людина.
– Рашисти відступили від Києва, але після себе залишила справжній жах. Ми знаємо про Бучу, Бородянку, ви їздили в Велику Димерку. Що ви побачили, коли приїхали в селище та які були емоції?
– До того, як я побачила Велику Димерку, я побачила Бучу та Ірпінь очима свого чоловіка та сина. Мої хлопці їздили туди ще тоді, коли не пропускали звичайних людей, а тільки волонтерів. Дуже багато киян хотіли поїхати туди як волонтери, була навіть спеціальна акредитація. Буквально за 2 години вже всі місця були зайняті.
Вони допомагали розчищати розвалини, а також знімали все на відео. Ми ці відео заганяли на комп’ютер і розповсюджували в нашій сфері. Я бачила кадри, які не могла собі уявити. Тоді я зрозуміла, що це не просто війна, а справжній геноцид всього українського: шкіл, будівель, людей. Мета рашистів – знищити все українське.
Потім так склалось, що моя знайома з фонду Common Help UA запропонувала поїхати в Велику Димерку, поспілкуватись з головою, з громадою. Я не роздумуючи прийняла пропозицію, адже саме з цього селища наш народний чемпіон, колишній чемпіон світу Віктор Постол.
Проїжджаючи вулицями селища, поспілкувавшись з жителями міста, пропустила через себе весь той біль, всі сльозі, страждання. Почула дуже багато історій, як люди самостійно згуртовувались для евакуації, які жахи творили рашисти, як заходили по домівках, як заганяли людей по підвалах, як бабці пропонували інтимні послуги, як знищували те, що люди наживали роками.
Я відчула для себе, що цих людей потрібно не тільки слухати і допомагати морально, а ще їм дуже потрібна матеріальна допомога. Поки держава розробляє програму для відшкодування матеріальних збитків, налагоджує всі процедури щодо компенсацій, маючи невеличкий досвід в волонтерстві, я зрозуміла, що разом з фондом ми зможемо матеріально допомогти окремим родинам.
– Ми розповідали історію Антоніни Вакуленко і про те, що WBC повністю покрила всі витрати на ремонт її будинку. Рокажіть, будь ласка, як це було, як ви зв’язались з WBC?
– Насправді це фантастична історія. На той момент багато хто розумів, що хвиля допомоги Україні трішки спадає. Світ трішечки не так звертає увагу на події в Україні. Я їх розумію, але війна продовжується і допомога від інших країн дуже потрібна.
Ми підрахували загальний бюджет щодо допомоги родині Антоніни і я розуміла, що це досить велика сума. Якби кожен відправляв по 100-200 гривень, то цю суму ми б збирали роками. Так склалось, що у свій вихідний я сиділа і шукала людей, до кого можна було б звернутись, знайти такі гроші.
Я вирішила відправити короткий ролик Джил Даймонд з WBC. Вона займається благодійною програмою WBC Cares. Коли у нас була конвенція WBC в Києві, саме за її ініціативи ми їздили в дитячий будинок з подарунками і допомогою.
Я розписала коротко важку історію Антоніни, яка була важкою і без війни. У неї особливий син, якому лікарі давали не так багато років на життя. Але йому вже 30 років, і Антоніна продовжує боротись за його життя щодня.
Джил оперативно ознайомилась, запитала суму, яка необхідна для ремонту, і буквально через годину разом із радою WBC вирішили відправити гроші. Вони покрили повну суму. Коли вона повідомила мені про це, я просто скакала від щастя. Я раділа так, як давно не раділа. Навіть просльозилась трішки.
Дуже емоційно торкнуло, що люди, які знаходяться за океаном, відчули страждання, які терплять українці. Я говорила Антоніні, що обов’язково знайду гроші. Я була дуже задоволена, що ми знайшли не тільки гроші, а вже можемо прямо зараз приступати до ремонтних робіт, щоб Антоніна як можна скоріше повернулась до своєї оселі, садила картоплю, огірки, смородину і таке інше.
– Зараз триває збір коштів для родини Олександра. Яка в нього історія і як продивагається процес?
– Так, ми вже купили спеціальне, ортопедичне взуття для їх синочка. Зараз родина обирає моделі холодильника і мікрохвильовки. Тобто, ми майже на фініші. Вони дуже класні, працьовиті люди. У них дуже багато теплиць, продають продукцію, яку самі і вирощують.
Вони самі будували свій будинок, який, на жаль, навмисно спалили орки, коли проїздили їх вулицею. Вони просто кинули палаючу суміш, і будинок загорівся майже одразу. Олександр намагався самостійно ліквідувати пожежу, але ледь не втратив свідомість через велику задимленість. Його старший син витягнув з палаючого будинку.
Основний будинок згорів, але пощастило, що полум’я не перекинулось на літню кухню. Але все, що було в основному будинку – побутова техніка, весь одяг, все згоріло. Все те, що потрібно було родині по їх заявках, ми майже надали. Будемо максимально допомагати їм.
Також розглядаємо можливість щодо фінансової допомоги для того, аби добудувати другий поверх в літній кухні. Він є, але зовсім не пристосований для життя, адже взагалі не передбачалось, що там хтось взагалі буде жити. Це єдиний на сьогодні спосіб мати ще одну кімнату, але це вже не в рамках благодійного фонду. Це ідея українського промоутера Влада Єлисєєва, щоб назбирати кошти.
«Знаю, що заявки на різні вакантні титули, які приходили від промоутерів з Росії, були проігноровані»
– Дипломатичний фронт також важливий. Ви робили разом з українськими медіа Tribuna.com та vRINGe.com відкритий лист-звернення щодо посилення санкцій до російських боксерів. Є якийсь результат?
– Так, це звернення я відправляла у всі популярні міжнародні боксерські федерації – WBA/WBC/WBO. Я бачила, що вони були прочитані, але відповіді і якогось коментаря щодо цього звернення не отримала.
Але ось, наприклад, Європейська Федерація – EBU, в топ-15 рейтингів немає боксерів з Росії. Знаю, що заявки на різні вакантні титули, які приходили від промоутерів з Росії, були проігноровані.
Наш акцент був на поєдинках Бівола проти Канело і Бетербієва проти Сміта. Бій Бівола вже відбувся, зустріч Бетербієва не скасовують. Тому, коли мова йде про поєдинки з великим чеком, на яких організації теж дуже добре заробляють, гроші вони ставлять, на жаль, на перше місце.
Ми вже це зрозуміли не тільки зі спортивної сфери, а і з загальної риторики заходу. Тому маємо те, що маємо. Але той факт, що WBC миттєво відреагувала і дала кошти на те, щоб українська родина змогла повернутись до нормального життя, це вже хоча б якась підтримка і допомога.
Я відвідаю конгрес EBU в Ризі (На момент публікації інтерв’ю конгрес вже завершився – прим.), на якому буду багато спілкуватись на тему війни в Україні і на тему того, щоб наші західні колеги допомагали своїми донатами родинам українців.
– Знаю, що ви приймали участь у зверненнях до боксерських федерацій на самому початку війни. І завдяки цим ініціативам було заборонено проведення титульних поєдинків на території Росії. Це правда?
– Так, правда. Це було в перші два тижні війни. Ми з Юлею Дяченко писали боксерським організаціям, їх радам. WBC та IBF зробили для нас приємну заяву по недопуску боксерів до титульних поєдинків на території Росії.
Не можу сказати, що я постійно слідкую за цим, але ті рази, коли я дивилась, не бачила, щоб за ці 100 днів в Росії проводились міжнародні титульні поєдинки за версіями WBC, WBO, IBF.
– Як вважаєте, цих санкцій достатньо? Чи нормально те, що промоутери розповідають, що Бетербієв канадець, а Бівол б’ється з Канело як американець?
– Ні, я вважаю, що це зовсім не нормально. Не потрібно забувати, що світом правлять гроші. На жаль, декларування про цінності часто буває просто на папері, а в житті зовсім інша ситуація.
Я дуже підтримую нашого президента, коли він особисто звертається до різних парламентів, до різних сфер життя, до індустрії кіно, до західного студентства, до будь-яких західних організацій. Це важливо, що він сам особисто розповідає про Україну, про те, що у нас тут відбувається.
Таким чином він більш детально доносить інформацію і пояснює, що треба робити, щоб жодна країна у світі не потрапила в таку ситуацію. Насправді це дуже потужно. Ми бачимо, як на це реагують. Завдяки цьому Україна має допомогу.
На конгресі EBU я також буду звертатись до західної спільноти, показувати фото, відео. Коли це відбувається десь, ти не спілкуєшся з людьми, які це переживають. Тобі здається, що це десь далеко і тебе це не стосується. Але коли ти починаєш спілкуватись з людиною, яка це переживає, то це зовсім інші емоції і можна достукатись до серця.
«Провести вечір професійного боксу в Україні зараз взагалі нереально»
– Зараз починають говорити про відновлення чемпіоната України з футболу. А що бокс? Що буде з професійним боксом під час війни?
– Згідно постанови Камбіну, спортсмени, які входять в склад національних збірн, можуть виїзжати на змагання за кордон, на навчально-тренувальні збори, але не більше, ніж на 30 днів.
В Україні також сформована національна збірна з професійного боксу – топ-15 найкращих боксерів України. Відповідно, був змінений календарний план змагань, більшість змагань будуть проходити за кордоном. Я особисто відпрацьовувала бумажно процедуру щодо випуску боксерів-професіоналів. Разом з Віце-президентом Ліги профейсіоного боксу Олегом Кудеровим ми розробили склад національної збірної.
Як тільки будуть підтвердженні пропозиції для поєдинку боксера із топ-15 за кордоном, як тільки ми отримаємо всі необхідні листи від організатора вечора боксу, від ліги професійного боксу, наші боксери будуть трішки виїжджати боксувати.
– А конкретно в Україні. Наскільки реально провести вечір професійного боксу в Україні?
– Взагалі нереально. Професійний бокс має абсолютно позабюджетне фінансування, жодної копійки від держави на проведення змагань ми не беремо. Всі змагання проводились за підтримки спонсорів та партнерів.
Зрозуміло, що зараз дуже буде скрутна економічна криза. Ми взагалі не розраховуємо на те, щоб знаходити кошти на проведення змагань. Як би це прикро не звучало, змагання з професійного боксу ми зараз не можемо проводити.
Всі кошті, які з’являються в Україні, ми спрямовуємо на боротьбу з рашистською ордою, на підтримку армії, тих людей, які постраждали. На мій погляд, зараз шукати партнерів і проводити якісь змагання взагалі не на часі. Зараз потрібно спрямовувати все, щоб ми відсвяткували перемогу, запустилась більш-менш економіка, прийшли інвестиції, а вже потім можна вже говорити про бокс в Україні.
Фото: з особистого архіву Аліни Шатернікової