Переможців все ж судять. Але чи доречно?

Про те, як відомий фразеологізм поступово девальвується.

Автор фрази «Переможців не судять» невідомий, хоч найчастіше енциклопедичні джерела відправляють до Катерини ІІ. Але в наш час істинність фразеологізму знівелювалася. Нам тільки дай пошукати недоліки в тріумфатора і обсипати його каверзами і прокльонами. Збірна Греції з футболу, Мірча Луческу, Зеленський…

Вислови типу «мета виправдовує засоби» – це вже далеко не той інструментарій, який здатен захистити від ресентиментів. А як же мораль та ідеали? Де перевага духовного над матеріальним? Куди поділася вірність ідеї, команді, гербу? Забули. Бажання бути притчею у всіх на вустах, бути рупором покоління, жага не злазити з актуальних інтернет-стрічок, розширити власну сторіночку у Вікіпедії – ось що переважає. Але якщо хочеш бути чемпіоном за всяку ціну, готуйся подекуди йти по власних репутаційних трупах. При цьому прикриватися фразою «переможців не судять» вже буде «не комільфо».

Матерацці зі своїм треш-током проти Зідана у фіналу ЧС-2006, Серхіо Рамос, який зламав Салаха у фіналі ЛЧ-2018, Тьєрі Анрі і його рука проти ірландців у відборі до ЧС-2010. Таких випадків, коли спортсмен робить усе, навіть щось протиправне і гидотне, заради власної перемоги, не бракує. І цих переможців судила довколаспортивна громадськість. І було за що. Але іноді спортсменів судять неприпустимо жорстоко, хоч вони не йшли до вершини по головах та живих кістках.

Найяскравіший приклад в Україні – втеча Жуніора Мораєса з «Динамо» до «Шахтаря». Іуда, «рамейра», зрадник. Слів не підбирали не лише диванні експерти, а й авторитетні коментатори. Минуло вже три з половиною роки, а український бразилець і досі лишається для біло-синьої торсиди одним із найбільш ненависних гірників сучасності. Бо втік. Бо, мабуть, брехав. Бо зрадив. Але якщо опустити мелодраматичну складову, Жуніор просто хотів продовжити перемагати. Він все прорахував і пішов за більшою зарплатою і за черговими для нього чемпіонствами.

Тут же почала підливати масло в «інквізиторську машину» прошахтарівська фанатська база: «От якби він нас раніше обрав, коли був виставлений на аукціон в іншому донецькому клубі, то ми б усіх рвали». І тільки Мораєс і його особисті шанувальники знають, що він усе зробив правильно: і зі своєчасним вибором «Динамо», і з несподіваним переходом до гірників. Бо він переможець.

Якщо взяти останню шестирічну епоху з моменту прощання форварда з «Металургом», то Жуніор – найтитулованіший футболіст в Україні. Навіть жоден клуб не спромігся виграти за цей відрізок більше чемпіонств, ніж сам Мораєс. І це ще він повоює за титул найкращого бомбардира в історії української першості. Тож переможців не судимо? Та де там…

Але не думайте, що судити переможців – це виключно наша ментальна чеснота. Так роблять усюди. Адже далеко не у всіх була історія, як у Анрі. Лігу чемпіонів йому виграти хотілося, з Арсеналом не вийшло, побіг до багатшої Барселони за «вухастим» кубком. На виході і у Вікіпедії написали, що він переможець, і фани «Арсенала» завжди радо вітають свою легенду. Хоча якогось Ешлі Коула чи Робіна ван Персі можуть згадати «незлим тихим» словом в північному Лондоні. Але ці двоє так само лише хотіли бути переможцями. Просто зробили свій вибір на користь перемог значно швидше, ніж мсьє Тьєрі.  

За океаном – та ж історія. В НБА, ясна річ, часто долю гравців вирішують не самі гравці, а генменеджери. Тож доречно говорити лише про суперзірок, що самотужки вирішували свою долю. Хто там у нас був завжди зациклений на погоні за баскетбольною короною? Звісно, Король, якому ще довго пригадуватимуть його «рішення». Леброну Джеймсу набридло тягти того клівлендського воза на своїх плечах, і він вирішив об’єднатися з братанами-оллстарами, щоб фармити «гайки». Два чемпіонства з «Маямі» не закрили пельки критикам Краба і до сьогодні. Фанати ж Короля твердили: «переможців не судять».  А через декілька років фраза вже вилетіла з їхньої голови, бо настав час із завзяттям осипати філіппіками Кевіна Дюрента. Кей Ді награвся в одній команді з Уестбруком і злиняв з оклахомівської провінції. Все б нічого, але втік він у стан найсильнішого конкурента. А «Голден Стейт» тоді – це, говорячи футбольною мовою, така собі «Барселона Пепа Гвардіоли». Три роки союзу Дюрента і «ГСВ» – два чемпіонства. В цьому випадку переможців (і клуб, і гравця) за таке майже читерство хейтили нещадно.

Ситуація Леброна-Дюрента найкраще продемонструвала, що переможців не судять лише їх віддані шанувальники в стані екзальтованої любові. Якщо ж спортсмен не з «нашої пісочниці», то на такий фразеологічний щит від репримандів розраховувати зась, а реактори хейтерських ідей запускаються на повну потужність.

У некомандних видах спорту теж таке трапляється. Приміром, у боксі взагалі дуже важко бути тріумфатором, якого не судять. Трешток і зухвала поведінка там були завжди, Майк Тайсон підніс це все до абсолюту. В боксі часто з’являлися чемпіони, яких люто ненавиділа добра половина шанувальників цього виду спорту, граючись в пуризм та ригоризм. Сучасним чемпіонам теж нерідко дістається. Сьогодні подекуди тактики в боксі стало більше, ніж самого боксу. А зробивши відверту ставку на власну оборону (читай, на нудну манеру самого бою) можна стати великим чемпіоном. Спитайте Флойда Мейвезера-молодшого.

Цікаво, що відвертих фанатів цього боксера небагато. Хоча мова йде про, мабуть, топ-10 спортсменів в історії боксу. Він чемпіон, він непереможний. «Але ж в нього одні гроші на думці, а більшість своїх боїв виграв в нудному стилі». Людей, які таке скажуть, значно більше, ніж його відвертих фанатів. А здавалося б, що такого переможця точно судити немає за що: він то не перебігав у сильнішу команду, не шукав майстерніших партнерів, відповідав сам за себе.

Вболівальники засуджували Флойда за його фанаберію, все чекали, що він виставить рахунок власній совісті і припинить кічитися статками. А він у відповідь викладає власний спортивний спадок перед носом кожного хейтера, немов говорячи: «не судіть мене, я переможець, мене вже судили, по троє у кожному поєдинку, усі віддали перемогу мені». У цьому моменті одна половина диванних суддів відчепиться і визнає велич переможця, а інша і далі шукатиме, до чого причепитися.  

Як би там не було, але фраза «переможців не судять» поступово знецінюється. Переможців все ж судять. Іноді занадто суворо і безпідставно, Іноді – доречно. Російські біатлоністи про це добре знають.

Фото: championat.com, nba.com, fotballua.tv.