«Бойовики 90-х збирають більше глядачів, ніж матчі УПЛ». Володимир Звєров про журналістські будні, договорняки та «Профутбол»
Інтерв’ю з ведучим оновленого «Профутболу».
Від редакції: ви знаходитеся в блозі Bitter sweet symphony. Його автор записав це інтерв’ю в рамках конкурсу «Найкращий блогер України-2020». Підтримайте його плюсами, коментарями і підпискою.
***
Володимир Звєров – один із топових українських журналістів. За останні 10 років він звик лишатися дещо за кадром «Профутболу». Але ця осінь змінила його життя. Телевізійний «Профутбол» закрили, передача стала виходити на Youtube, а Володимир тепер в кадрі, а не поза ним.
Про журналістські будні, про старий і новий «Профутбол», про стан українського футболу і про власне дозвілля Володимир Звєров розповів у інтерв’ю блогу «Bitter sweet symphony».
«Ніхто і ніколи не бачив такого розгубленого і переляканого Кварцяного»
– Як ви потрапили на посаду головного редактора телевізійного «Профутболу»?
– Це було наприкінці 2011-го року. З «Профутболу» пішов редактор. Постало питання про вакантну посаду. Часу на роздуми не було.
В редакції тоді зібралася молода перспективна команда: Вадим Скічко, Роман Бебех, Дмитро Поворознюк, Ярослава Шумик, Олександр Золотогорський. Керівник спортивної редакції «1+1 медіа» Степан Щербачов запропонував мені цю посаду, щоб я керував процесами за кадром. Я погодився.
– Можете на конкретних прикладах пояснити, в чому полягала ваша редакторська робота в «Профутболі»?
– Я відповідав за виробництво матеріалів, затверджував сюжети, які виходили в продакшині програми. Ведучі більше відповідали за студію. Але це все умовно. З Ігорем Цигаником ми обговорювали всю структуру програми, обговорювали теми, які необхідно висвітлити, він брав участь в редагуванні і обговоренні сюжетів, давав поради, додаткову інформацію, яка могла зайти в сюжет. Тобто редакція у нас не формувалася за принципом «я начальник, а ти дурень». Всі один одному допомагали.
З 2012 року я набирав журналістів до редакції. Моєму вибору довіряли. Офіційно і остаточно на роботу приймав Степан Щербачов, але людей приводив я, і це була моя відповідальнiсть. Коли приходили молоді кадри, я повинен був їх навчати. Я давав журналістам завдання, відправляв їх в ту чи іншу локацію для репортажу. Словом, обов’язків не бракувало.
– Ви задоволені, що погодились тоді на редакторську роботу?
– Знаєте, я й досі вагаюсь, чи правильно я тоді зробив, що прийняв ту пропозицію. Так, керувати програмою, журналістами, цілим штатом співробітників – це колосальний досвід. І я насправді вдячний за ту довіру до моєї персони. Але мені тоді не було ще і 25.
І за ці майже десять років в моїй роботі було мало «живої» журналістики. Я припинив робити репортажі, я майже не коментував топові матчі, я практично не відвідував топові футбольні події. Адже більшість центральних матчів туру відбувалися в неділю о 19.30. Нам зручно було пускати програму одразу після центрального матчу туру. А неділя – це день, коли не мiг голову підняти: ми складали план ефіру, обговорювали з журналістами матеріали. Організаційна робота поглинула мене. Зараз, вже через роки, я припускаю, що зарано став редактором, і це призупинило мій творчий журналістський розвиток.
– Розкажіть хоч якийсь курйоз, який трапився під час передачі, але глядачі про нього не знають.
– Ось буквально нещодавно з Ігорем Цигаником згадували одну історію. Ми запросили Віталія Кварцяного до нас на передачу експертом і дуже раділи, що така особистість залучиться до «Профутболу», бо він вогняний оратор. Ми розраховували, що він додасть ефіру перцю. Але студія не так впливала на Віталія Володимировича, як роздягальня, стадіон, клубний автобус чи зала для пресконференцій, де він сипав перлами.
І ось перший ефір Кварцяного. Він одягає гарний піджак, сідає за стіл десь за 10 хвилин до ефіру, намагається адаптуватися до студійного антуражу: софіти, прожектори, бігають декоратори, оператори. І тут – проблема: вирубається комп’ютерний сервер, на якому збережені всі матеріали, сюжети, графіка програми.
Починається треш: крики, матюки, метушня, ведучі не збагнуть, що діється. Програма під загрозою. Думали, вийде студія ведучих з експертами, але без сюжетів. Я дивлюся на Кварцяного, а в нього в цей момент голова втиснулася десь в плечі, перелякані очі округлилися до суттєвих розмірів. Словом, я запевняю, мабуть, ніхто і ніколи не бачив такого розгубленого і переляканого Віталія Володимировича, яким побачили його ми.
До речі, таких випадків, щоб «злітав» сервер, за всю історію програми було лише два.
– Яка іпостась вам найближча: редактора, кореспондента, коментатора, пишучого журналіста чи ведучого телепередачі?
– Найбільше мені імпонувало знімати репортажі. Робота з камерою, робота «в полі» – це завжди якийсь особливий челендж. Адже цікаво спробувати побачити те, що інші не помітили, показати щось особливе в кожній історії, віднайти якийсь образ, тобто, як кажуть кореспонденти, «обіграти відео». З цього починався мій шлях в журналістиці, тому робити гарячі, скандальні, резонансі репортажі – це моя любов.
– Кого з редакції «Профутболу» можна назвати найбільш креативним?
– На сьогодні більша частина редакції пішла. Набираємо поступово нову. Тому наразі визначити, хто найкреативніший, важко. В старій редакції там усі креативили ще на зорі «Профутболу». Приміром, якось Дмитро Поворознюк знімав матеріал про «Оболонь» і підклав монетку під сидіння головного тоді тренера Сергія Ковальця. Вважалося, що та монета приносить фарт «оболонцям».
А Вадим Скічко та Василь Пехньо перед Євро-2016 поїхали автостопом по Європі і зняли матеріал, показавши, як можна вболівальнику, як вони тоді казали, «по-бомжацьки» дістатися до Франції. Вони їли «що попало», спали «де попало». Такі репортажі виходять класними і нестандартними.
«Фільми-бойовики 90-х збирають більше глядачів, ніж матчі УПЛ»
– «Профутбол» закрили з формулюванням «через економічну ситуацію в країні», бо програма не мала «позитивного фінансового сальдо». Хіба третьосортні фільми типу «Конан-Варвар» чи «ментівські серіали» показували кращі цифри, ніж «Профутбол»?
– Ох, той легендарний «Конан-варвар» вже мемом став. Ми самі не в захваті від історії з тим фільмом, але що вже поробиш. Для когось ті фільми третьосортні, для когось другосортні, а хтось їх дивиться щодня. Менеджери каналів орієнтуються на рейтинг телевізійних продуктів, бо на це орієнтуються рекламодавці. Для футбольного вболівальника сьогоднішні рейтинги будуть неприємними і навіть дивними. Насправді фільм з умовним Джекі Чаном чи Брюсом Віллісом дивляться в півтора-два рази більше глядачів, ніж більшість матчів УПЛ.
Що стосується позитивного фінансового сальдо. Більшість тих фільмів були куплені в 1990-х та 2000-х роках навічно або на довгострокові контракти. Тоді фільм був новий, на них витратили кошти. Але сьогодні ці фільми в архіві, вони безкоштовні, правовласнику додаткові кошти платити не треба. І мати рейтинг за безкоштовний наразі фільм з економічної точки зору набагато вигідніше. На виробництво футбольних трансляцій і «Профутболу» треба регулярно витрачатись.
– Так і раніше ж треба було витрачатись?
– Раніше, в «золоті часи», футбол мав дуже сильні рейтинги. Тоді я дивився дані про середній рейтинг каналу за день, і я чітко знав, що до цього рейтингу можна спокійно додавати 20-25 відсотків, і це буде рейтинг «Профутболу», а у топових футбольних трансляцій – і взагалі вдвічі вищий. Тоді це було економічно обґрунтовано. Сьогоднішня реальність така: бойовики 90-х збирають більше глядачів, ніж більшість матчів УПЛ.
– Чому матчі Динамо показують на «2+2», а матчі «Зорі» і СК «Дніпро-1» – на «Уніані»?
– «2+2» – це загальнонаціональний канал. Тут все зав’язано на рейтингах. На сьогодні головною рейтингостворюючою командою є «Динамо», про це говорять сухі цифри. Матчі киян збирають багато глядачів. Матчі інших команд, приміром, «Зорі» чи СК «Дніпро-1», мають значно меншу аудиторію, тому вони на «Уніані».
– Як так вийшло, що колектив коментаторів «2+2» почав працювати на MEGOGO?
– Неправильно говорити, що колектив коментаторів «плюсів» працює на MEGOGO. З наших колишніх працівників там працює лише Вадим Скічко. В нього є «власний пул коментаторів», яких, в тому числі і мене, він запрошує коментувати той чи інший матч від імені MEGOGO. Але зв’язку між «2+2» і сервicом немає. Далеко не всі коментатори MEGOGO раніше були пов’язані з «плюсами».
– Протягом останніх років колектив FootballHub оновився. Звідки ви берете нових журналістів?
– Наразі я не відповідаю за FootballHub, там головний редактор Олександр Золотогорський. Він набирає людей, навчає їх. Нещодавно і справді відбулося омолодження колективу ресурсу. До нас прийшов Олександр Мельниченко. Він був у нас на практиці в «Профутболі», добре зарекомендував себе. Також з’явилися Вадим Адаменко, Олександр Новак, Денис Савченко. Це нові обличчя. Всі вони приходять спочатку на стажування або на практику.
Якщо люди підходять за своїми професійними і людськими якостями, то їх беруть на повноцінну роботу. Найголовніше для тих, хто приходить – це бажання «пробивати лобом стіни». Плюс грамотна мова, вміння грамотно поставити питання. Цього достатньо, щоб почати у нас працювати.
«Найстрашніше для журналіста – свідома необ’єктивність»
– «Профутбол» не довго був «мертвим». Чия ідея перейти в Youtube?
– Це рішення колективне. Коли закрилася телепередача, нам хотілося зберегти бренд «Профутболу», зберегти людей, які там працювали, адже вони знають український футбол зсередини, мають певні зв’язки. І після закриття телепередачі ми швидко перейшли на «діджитал» з простішою студією. На даному етапі ми допрацьовуємо технічні моменти і добираємо людей.
– Чому співведучими нового «Профутбол Digital» стали саме ви і Сергій Пейчев?
– Так вирішило керівництво нашого медіахолдингу. Нам з Сергієм запропонували, а ми погодились. Цілком можливо, що в найближчому майбутньому відбудуться ще якісь зміни, про які зараз не можу сказати.
– Зі скількох людей складається команда сьогоднішнього «Профутболу»?
– Двоє ведучих, журналісти Максим Опанасюк та Роман Куплевацький лишилися з попередньої редакції. Є ще оператори, дизайнер, режисер монтажу. Якщо взяти повністю все виробництво каналу «Профутбол Digital», а це власне передача та студії після матчів, то цим займається близько дванадцяти людей. Найближчим часом будемо підтягувати талановиту молодь.
– Працюючи в ефірі Youtube, ви почуваєте себе більш розкуто?
– Робота в Youtube контрастує з моєю редакторською роботою на телебаченні. Бо тоді я намагався бути перфекціоністом, прискіплювався до кожного кадру, бо не міг припуститися навіть найменшої помилки.
А тут трохи інший формат, інший стиль ведення розмови з глядачями, інший стиль діалогів, тут не обов’язково бути «стерильним». Ти почуваєш себе більш вільно. Тут є можливість краще комунікувати з аудиторією, яка підказує, чого вона хоче бачити. В цьому великий плюс переходу в Youtube.
– «Репутація – важливіша за гроші», – колись сказав Володимир Звєров. Якими діями та вчинками, на вашу думку, журналіст може найбільше заплямувати власну репутацію?
– Найстрашніше для журналіста – це свідомо необ’єктивна подача інформації. Я гордий тим, що жодного разу в своїх матеріалах не подавав інформацію необ’єктивно. Я міг припуститися помилки, коли був молодий. Але допускати необ’єктивність не можна. Хоча іноді глядачам чи читачам здається, що матеріал упереджений, але насправді це не так. Головне, що я чесний перед собою і перед власною професією.
Наведу приклад: десь рік тому я коментував матч 1/8 Кубку України «Динамо» – «Шахтар». Після матчу на мене накинулися вболівальники «Шахтаря», що нібито я під час матчу вболівав за «Динамо», а вболівальники «Динамо» за те, що я вболівав за «Шахтар». Це звична ситуація для коментатора в українському футболі. Але сідаючи коментувати, я повинен бути чесним перед глядачем. І я однаково тоді радів забитим м’ячам в обидві сторони. Можливо, це тому, що в Україні я не є палким вболівальником жодної команди.
– Чи є людина, яку ви вважаєте своїм наставником у журналістській професії?
– Були люди, які допомагали розвиватися, були такі, що підказували і вчили. Коли я 18-річним пацаном прийшов в редакцію «Спорт-репортеру» на «Новому каналі», тоді там якраз набирали необстріляну молодь, керівником тієї редакції був Олексій Маргієв. Він нас вчив, що можна, а що не можна, що добре, а що погано. Там я відпрацював усього кілька років. Але Олексію Михайловичу я дуже вдячний. Він взяв мене, по суті, з вулиці і зробив з мене початкового журналіста.
Потім на запрошення Костянтина Андріюка я пішов на «плюси». Порекомендував мене Володимир Крамар. Він сказав Кості: «Забери пацана з «Нового каналу», щоб він розвивався». І з 2008-го я працював на «плюсах». Тут вже Степан Щербачов, як менеджер, в мене повірив.
Мені багато хто допоміг, але такого пафосного слова, як «наставник», я б не вживав.
– Колись ви вели блог «Any given Sunday» на Tribina.com. Чому припинили туди писати ще на початку 2017-го року?
– Це було давно, там виходило кілька матеріалів. Якраз тоді почав розвиватися FootballHub, ми розвивали ресурс день і ніч, тому на власні блогерські справи часу просто не лишалося. Та й писати – це не зовсім моє покликання. Як я вже казав, відеорепортаж – це моя стихія.
«Українській футбол на дні і по коліна в мулі»
– Поговоримо про український футбол. Він відштовхнувся від «дна»?
– Я й сам час від часу ставлю собі це питання. І станом на сьогодні я ближчий до думки, що український футбол все-таки на дні. Бо ми маємо солодку верхівку, яка грає в єврокубках, маємо збірну України. Але я хочу споглядати масовий футбол. У тій же Першій лізі деякі команди ледь-ледь виживають.
В цілому ж наш футбол в ганебному стані, і тут велика заслуга наших чиновників. Я не відкрию Америку, якщо скажу, що у нас страшенна корупція і бардак в дитячому і юнацькому футболі.
– Тобто Перша і Друга ліги у нас в тяжкому стані?
– Абсолютно. Приміром, я точно знаю, що багато талановитих випускників дитячо-юнацьких спортивних шкіл, навіть шкіл клубів УПЛ, йдуть в команди, які грають в обласних чемпіонатах. Так, у нас є кілька сильних обласних першостей: Київщина, Сумщина, Черкащина, Дніпропетровщина. Там футболістам можуть платити близько 20-ти тисяч гривень на місяць. А ще президент клубу десь влаштує на роботу, стаж йде, тренуєшся лише три рази на тиждень – і все, життя вдалося. Немає сенсу йти в професійний клуб, в умовну Другу лігу на 5-7 тисяч гривень. Тому професійний футбол, а це Перша і Друга ліги, просто в прірві.
– Але ж останнім часом журналісти нерідко нахвалюють рівень Першої ліги.
– Зараз в Першій лізі немає клубів, які б по грі могли нормально нав’язати боротьбу в УПЛ. Навіть ті клуби, які вийшли до «вишки» влітку. Вони ж всі наразі внизу. Нехай ще подякують, що в нас є такий «особливий» клуб як «Львів». Прогнозую, що на дистанції новачкам буде дуже важко, в десятку навряд хтось з них потрапить. А це минулорічні топи Першої ліги. А зараз там що?
Візьмемо клуб «Балкани». За спортивним принципом він лишився у Першій лізі. Їхній президент знімає клуб з Першої ліги і переводить в Другу лігу. Бо, наскільки я чув, він влітку зібрав слабенький урожай і сказав: «У мене тепер немає змоги фінансувати клуб на рівні Першої ліги, а Другу лігу «потягну».
І це не смішно. Ось це об’єктивна реальність нашого футболу. А якщо вмикати футбол лише на матчах збірної чи під час Ліги чемпіонів, то так, нам буде здаватися, що наш футбол в повному порядку. Хоча насправді ми на дні і по коліна в мулі.
– Ігор Циганик неодноразово наголошував, що Франческо Баранку в Україну привезли ви. Які у вас зараз з ним стосунки?
– Те, що «я привіз Баранку» – це більше образний вислів. Я з ним познайомився, коли ми знімали проект «Гра без правил». Він тоді чітко показав і пояснив усю глибину договорняків в нашому футболі.
Сьогодні у нас з ним стосунки «журналіст-менеджер». Я можу приватно і публічно критикувати його роботу.
– Як оціните його роботу в УАФ?
– Роботу Баранки однозначно оцінити складно. Наприклад, історія про матч «Маріуполь» – «Гірник-Спорт». Її безпардонно «зажували» наші футбольні органи. Занадто довго розглядалася ситуація з донецьким «Олімпіком», я про це давав не один матеріал в «Профутболі». Тому ніколи не соромився його критикувати.
Хоча в цілому ситуація з договорняками покращилася. З моїх інсайдерських джерел я знаю, що з нашого футболу пішли багато людей, які займалися або планували займатися «темними справами». Але на сто відсотків викорінити те все неподобство дуже складно. Адже бажання оформити договорняк заманює, в тому числі дуже відомих в Україні тренерів і футболістів. Інформації достатньо. Але я журналіст, а не слідчий. Я не маю залізобетонної доказової бази. А наші менеджерські футбольні верхи не бажають проливати світло на ці історії.
– Ви, по суті, першим винесли проблему матчів з фіксованим результатом в публічну площину. Чому до вас всі органи і журналісти мовчали? Хіба цієї проблеми не було?
– Масово про це ніхто не знав. Я точно знаю, що є журналісти, які люблять ставити ставки, при цьому володіючи якоюсь додатковою інформацію, на відміну від інших людей. Але на цьому нереально заробити величезні гроші, якщо ти не організатор договорняку.
Чесно кажучи, я й сам десь до 2015-го року слабко розбирався в цій темі. Саме того року на основі багатьох матчів «Олімпіка» від U-19 до основи я зрозумів, що відбувається. І мене дуже швидко усе це дістало. Важко стерпіти, коли псевдофутболісти обдурюють всіх навколо.
Якось я був на матчі, коли ПФК «Суми» грали вдома. Зібралися люди, щось скандують, відпочивають, дідусі палко вболівають, кричать, аж голос зривають. А букмекерські котирування показують, що зараз сумчани напропускають «відро голів». І вони напропускали. Вболівальники йдучи зі стадіону, щиро засмучуються. І ось споглядаючи такі картини, я вже не міг мовчати. Таких безсовісних футболістів зрозуміти не можу. Як не можу зрозуміти і пацанів з деяких клубів U-19, U-21. Вони зливають матчі, отримають свої 150-200 доларів, і думають, що піймали бога за бороду.
Тому ми винесли цю проблему в ефіри, бо увірвався терпець. І я задоволений, що люди завдяки нам дізналися про глибину цієї проблеми в нашому футболі. Бо на наші футбольні органи, якщо чесно, надії немає.
– Робота у Комітеті з етики та чесної гри УАФ була корисною для вас?
– Це неоціненний для мене досвід. Я брав участь у засіданнях цього комітету на громадських засадах і тоді зрозумів, настільки важко працювати людям, які справді хочуть щось змінити на краще в українському футболі.
Мене тоді обурило, що усі рішення комітету вже роздруковані заздалегідь на аркушах і були прийняті ще до початку голосування. Бо з десяти членів комітету вісім завжди піднімуть руку по команді.
– Можете навести конкретний приклад такого голосування?
– Наприклад, історія з футболістом Олександром Ясковичем, який взяв участь у матчі за збірну так званої ЛНР. Його хотів заявити краматорський «Авангард». Яскович єдиний тоді з тієї так званої збірної сильно вибачався, говорив, що хоче грати в Україні, мовляв, помилився, допоможіть. Важко було «виміряти» щирість слів того футболіста. Але не це головне.
По ньому проходить засідання. Коли він вийшов, в комітеті йшло обговорення. Ніби всі члени зійшлися, що дискваліфікуємо Ясковича на рік, а потім повернемось до цього питання. Всі десять членів усно погоджуються. Заходить Яскович. Починається голосування. І тут несподівано 8 членів з десяти голосують за довічне відсторонення Ясковича від футболу. Тоді все стало зрозуміло.
Я розповів цю історію публічно. Тодішній голова комітету Ігор Кочетов заявляв, що я займаюсь самопіаром, коли я розкритикував діяльність комітету. І я пішов з комітету. З чистим сумлінням і совістю.
«Часу на сім’ю катастрофічно бракує»
– У вас є друзі серед футболістів?
– Хороші знайомі є. Але друзів точно немає. Друзі – це категорія особиста, нефутбольна. Є футболісти, з якими добре спілкуємось, але не більше того. Як би я міг тоді бути об’єктивним у свої роботі відносно свого друга?
– Якось ви сказали, що обирали в старших класах між журналістикою і хімію. Що вас приваблювало в хімії?
– Свого часу я і справді обирав між журналістикою і хімією. Мене завжди цікавила саме біохімія, мені подобалося читати про хімічний склад і процеси в живих клітинах і організмах. Нещодавно знайшов посібник з хімії і з радістю його перечитав. Але наразі на цю сферу у мене часу немає зовсім.
– MEGOGO, «2+2», FootballHub, «Профутбол». Час на сім’ю лишається?
– Коли насичений футбольний сезон, то часу на сім’ю катастрофічно бракує.
– Можливо, у вас є якийсь улюблений вид сімейного дозвілля?
– Найкраще сімейне дозвілля для мене – це просто побачити і поспілкуватися зі своєю родиною.
– Можливо є якесь хобі, під час якого ви відпочиваєте від роботи?
– Дуже люблю побігати з друзями у футбол. Кращого дозвілля придумати просто неможливо.
А ще Андрій Варчак, колишній журналіст «Спорт-Експресу», кілька років тому відкрив для мене світ чемпіонату Києва з «Що? Де? Коли?» Атмосфера там суперзахоплююча. А телепередача з такою назвою була моєю улюбленою в дитинстві.
– Можете наостанок щось порадити молодим людям, які лишень починають торувати свій шлях на журналістській стежині?
– Роблячи якийсь матеріал, намагайтеся помічати деталі. Кожна найменша дрібниця, кожна родзинка може перевернути ваш репортаж.
А ще готуйтеся до того, що у вас не буде вихідних. Це робота, яка з тобою щодня.
Фото: «1+1 медіа», facebook Володимира Звєрова.
