ЗСУ вперше збили ворожий гелікоптер за допомогою Starstreak. Що це таке, та якою ще зброєю Україна дивує агресора
Не лише байрактари.
Не лише байрактари.
Кількісно Україна істотно поступається російському агресору за усіма основними видами «класичних» озброєнь – танків, бронетранспортерів, літаків, гелікоптерів та артилерійських систем.
Але це не заважає ЗСУ чинити потужний опір загарбнику – наші військові вже одержали неймовірно важливу як з оперативної, так і з моральної точки зору перемогу у передмістях столиці, змусивши так звану «другу армію світу» тікати з усієї території Київської області.
Це стало можливим не лише завдяки незламному духу наших захисників, неймовірній підтримці тилу та цілодобовій важкій праці волонтерів. Важливу роль зіграли відносно нові види озброєнь, переважну більшість яких нам надали іноземні друзі та партнери.
Розповідаємо про найголовніші хіти війни в Україні, які вже створили – і, впевнені, ще неодноразово створять, – чималі проблеми загарбникам.
Bayraktar TB2 (Туреччина)
Турецький дрон став справжньою легендою перших тижнів війни. На його честь було створено безліч мемів, йому присвячували пісні та навіть називали Байрактарами улюблених домашніх тварин. Зі стовідсотковою впевненістю можна казати, що зараз в Україні вже просто немає людини, яка б ніколи не чула про цю смертельну зброю.
Основних причин дві – височенний рівень майстерності українських операторів наземних станцій керування байрактарами та недолугість російського військового командування. Не захищені необхідною кількістю засобів ППО колони та скупчення техніки агресора стали легкою здобиччю для дронів, що можуть підійматися на висоту до восьми кілометрів, працювати в автономному режимі більше доби та нести різні види озброєнь – від протитанкових ракет до авіаційних бомб.
Історія створення байрактарів доволі цікава. Туреччині довелося самостійно розробляти бойові безпілотники після того, як Сполучені Штати відмовилися продавати їй власні технології – все через побоювання щодо їх можливого використання проти дружніх американцям озброєних угруповань курдів.
За справу взялася місцева компанія Baykar, співвласником якої є зять турецького президента Реджепа Ердогана Сельчук Байрактар – ліцензований пілот та магістр декількох найпрестижніших американських технічних вишів. На зорі реалізації проекту його дрони отримали чимало критики через відносно невелику швидкість (це нібито повинно було зробити їх легкою здобиччю для сучасних систем ППО) та малу вантажність – вона не досягає навіть позначки у 100 кілограмів.
Але бойове застосування продемонструвало дуже яскраві результати. Байрактари істотно допомогли союзникам Туреччини з Азербайджану здобути впевнену перемогу у черговому епізоді війни із Вірменією у Нагорному Карабасі восени 2020-го, а через півтора роки відіграли значущу роль у повному зриві ЗСУ планів російського бліцкригу.
NLAW/RB-57 (Швеція/Велика Британія), Стугна-П (Україна), FGM-148 Javelin (США)
Ці три види озброєнь – нічний жах для броньованої техніки РФ. Їх можна узагальнити як протитанкові ракетні комплекси (ПТРК), але вони суттєво відрізняються один від одного – не лише країнами походження, а й шляхами застосування.
Спільний шведсько-британський проект NLAW не є повноцінним ПТРК у звичному сенсі цього слова – це, скоріше, щось середнє між звичайним гранатометом та класичною протитанковою системою. Його розробляли виключно для застосування на малих та середніх дистанціях (максимальна відстань ураження нерухомих цілей – 800 метрів) та в умовах боїв у щільній міській забудові.
З початку війни ЗСУ отримали майже 4000 таких комплексів від британців та Люксембургу і довели їх ефективність – за інформацією європейських ЗМІ, за 30-40% підбитих та знищених російських танків відповідальні саме NLAWи.
Зараз Україна чекає на нову партію таких комплексів – наприкінці березня було анонсовано можливість передачі ЗСУ ще шести тисяч одиниць.
Стугна-П (вона також має експортну модифікацію під назвою Скіф) – український протитанковий комплекс другого покоління розробки та виробництва столичного конструкторського бюро «Луч». Усього поколінь ПТРК виділяють три – перше із ручним наведенням на ціль, друге із напівавтоматичним і третє із повністю автоматизованим.
Історія українського проекту протитанкової зброї розпочалася із необхідності модернізувати радянські танки та гармати – для них «Луч» вже після здобуття Україною незалежності розробив нові ракети для ураження броньованої техніки ворога. Згодом на їх базі було створено повноцінний ПТРК, який має декілька варіацій. Він може бути статичним або мобільним (на мотовсюдиході CFmoto Tracker 800), наводитися за допомогою лазерного променя або по телевізійному каналу із заздалегідь підготовленого укриття.
Стугну-П навіть за дуже великого бажання не можна назвати найсучаснішим та найтехнологічнішим видом озброєння, але вона користується суттєвим попитом у світі: зараз такі комплекси знаходяться на озброєнні армій, зокрема, Алжиру, Азербайджану, Грузії, Туреччини та Саудівської Аравії. Саме тому на відео із знищенням російської техніки вітчизняними ПТРК іноді потрапляють монітори із написом арабською мовою – деякі системи, що застосовуються нашими військовими, виготовлялися на експорт, але залишилися в Україні, щоб допомогти ЗСУ здолати агресора.
Нарешті, джавеліни – це епохальна (принаймні, вона була такою на момент прийняття комплексів на озброєння армією США наприкінці 1990-х) американська розробка та перший у світі серійний переносний протитанковий комплекс третього покоління, що працює у автоматичному режимі. Він наводиться на ціль самостійно, і після власне вистрілу оператору комплексу не потрібно вчиняти будь-яких дій для її ураження.
Як і будь-яка сучасна західна зброя, американські ПТРК досить дорогі (один комплекс в експортній модифікації коштує приблизно півтора мільйони доларів), але у джавелінів майже немає слабких місць порівняно із конкуруючими моделями систем. Вони легкі за вагою та зручні у використанні, пристосовані до роботи у приміщеннях, не втрачають ефективності за несприятливих погодних умов чи диму та не можуть бути виведені з ладу засобами радіоелектронної боротьби.
Більше того, джавелінами можна знищувати не лише танки чи інші види броньованої техніки – вони можуть застосовуватися проти гелікоптерів, дронів та навіть літаків, що йдуть на посадку.
Starstreak (Велика Британія)
Із цим переносним зенітно-ракетним комплексом (тобто, зброєю, що застосовується проти повітряних цілей) склалася унікальна ситуація – він майже чверть сторіччя знаходиться на озброєнні британської армії, але жодного разу не використовувався у справжніх бойових умовах. Його хрещення відбулося минулого тижня: наприкінці березня британці передали певну кількість зразків Starstreak для посилення ЗСУ, і українські військові вже встигли збити за його допомогою російський ударний гелікоптер Мі-28 на Луганщині.
Британська система, як і будь-який інший ПЗРК (зокрема, легендарні стінгери, які лякають російських пілотів ще з часів війни в Афганістані у 1980-х і зараз також активно використовуються нашими збройними силами), не вирішує питання закриття неба над Україною. Бо має істотні обмеження у застосуванні – зокрема, вони не здатні вражати цілі на висоті, більшій за п’ять кілометрів. Тоді як практична стеля, наприклад, винищувачів Су-34, які агресор активно застосовує для бомбардування наших промислових об’єктів та житлових будівель, сягає майже 17 кілометрів.
Але Starstreak, безумовно, стане серйозною зброєю у руках наших захисників завдяки надвисокій швидкості (ракети комплексу можуть досягати швидкості у 1 км/с, що є найбільшим показником у світі та істотно ускладнює ухилення від влучання) та способу ураження цілі. Вже після запуску та розгону британська ракета розділяється на три суббоєприпаси, кожен з яких має власну бойову частину та збільшує ймовірність влучання.
Немає жодного сумніву, що ми ще неодноразово побачимо Starstreak у дії. Як і інші новітні зразки зброї, яку партнери із задоволенням передають ЗСУ – з кожним днем вони набувають все більшої впевненості у спроможності наших військових максимально ефективно їх використовувати.
Фото: Getty Images
