«Тренер пояснив нам: щойно ми почнемо програвати — нас перемішають з лайном». Медведенко про перше літо в НБА
Про жорстоку боротьбу за місце у складі, журналістів Лос-Анджелесу та обізнаність американських фанів.
Від редакції: ви знаходитеся в блозі BasketLive. Його творець є автором автобіографії Станіслава Медведенка. У цьому блозі публікує уривки з книги легенди нашого баскетболу. Підписуйтесь, щоб нічого не пропустити! А також підтримайте плюсами і коментарями.
Уривок з атобіографії дворазового чемпіона НБА Станіслава Медведенка про його першу передсезонку в «Лейкерс».
Книгу «Від дірявих кедів до мільйонів доларів» готує до друку видавництво «Наш Формат». Автобіографія Слави має вийти друком наприкінці березня.
*****
Насправді мені дуже пощастило з обставинами переходу до «Лейкерс». Я приєднався до команди вже з контрактом, але був шокований, побачивши, що відбувалося надалі між баскетболістами, які лише претендували на те, аби стати гравцями клубу. На жаль або на щастя, мені довелося стати частиною цього. Я став свідком того, від чого можна було справді збожеволіти.
За два тижні до початку тренувального табору в розташування «Лейкерс» приїхало 35 гравців. Я, хоч уже з контрактом на два роки, за рішенням клубу потрапив до числа цих осіб (як новачок). «Лейкерс» хотіли загартувати мене. Серед усіх цих хлопців клуб мав вибрати одного, якому належало стати останнім у заявці команди на сезон. Не можу сказати, що саме так планувалося, але цей змагальний процес перетворився на справжню м’ясорубку. Щоб проілюструвати жахливість ситуації, розповім як приклад ситуацію, що розгорталася на моїх очах. Був один американець (ім’я не згадаю), який у цій безкомпромісний боротьбі серйозно пошкодив руку, але вирішив це приховати, і невдовзі травмував кисть іншої руки.
Вибувати з боротьби цей хлопець нізащо не хотів, а тому перед наступним тренуванням відчайдушно прийшов до клубного лікаря й попросив забинтувати йому обидві руки. Медик був шокований, перепитав гравця, чи він при здоровому глузді, але що робити — забинтував. Коротше кажучи, на тренуванні гравець виглядав як мумія і ворушити міг лише пальцями однієї руки! Звичайно, з такими травмами він нічого не показав і його швидко відрахували, проте на час кемпу в нього була страховка, тож за декілька днів перед стартом сезону ми з ним перетнулися в клініці, де я проходив обов’язковий передсезонний медогляд, а він приїхав сюди лікувати травми. Як виявилося, його обидві руки були зламані! І насправді це не одиничний випадок. У багатьох гравців були інші проблеми зі здоров’ям, зокрема травми колін.
Теж особисто бачив, як у нашому передсезонному таборі один хлопець підвернув ногу, і через те, що вона набрякла, не міг влізти у кросівок. Іти лікуватися ніхто й не думав: бідолаха спочатку взяв на розмір більший кросівок, а потім взагалі зробив у взутті надріз, щоб воно стало ширшим! Найсмішніше, що хлопці навіть на футбольні підкати йшли один проти одного, щоб завдати травму. У роздягальні вони дивилися на слабкі місця суперників, намагалися зрозуміти, де є потенціал для травми, і потім били туди, коли перетиналися на паркеті. Це вже був не баскетбол.
Коли грали п’ять на п’ять — майже завжди грали до крові. Люди сприймали це як шанс усього життя і були готові на все, щоб здобути місце в «Лейкерс». На щастя, мене ніхто не намагався травмувати, адже вони знали про гарантований контракт. А в мене тим паче не виникало бажання когось вдарити, тож для мене, на відміну від більшості тих бідолах, це все було радше хорошою школою. Можна сказати, що я в цій історію «відбувся легким переляком».
Зараз я дійшов висновку, що саме через такі історії в американців такий сильний баскетбол. Їхні хлопці готові на все заради шансу, і вони не шкодують ні себе, ні конкурентів. У погоні за успіхом готові жертвувати всім навіть заради простої можливості показати себе. Усі у США це розуміють. Інколи це нездорова конкуренція, але вона рухає їх уперед. Те, що всі сприймали мене саме як конкурента, також було для мене поганими новинами, і можливо, становило не меншу проблему, ніж незнання мови. Зараз я сприймаю це нормально, а тоді воно викликало неприємні відчуття. У попередніх командах ми часто проводили час разом, багато спілкувалися поза паркетом, дружили родинами. А тут я приходжу в роздягальню — і розумію, що дружити зі мною ніхто і не збирається, що я для всіх лише конкурент за місце під сонцем. Я був молодий, і, як уже сказав, кайфував від процесу. Але більшість інших гравців мало хвилювало щось таке, як насолода баскетболом. Вони мали родини, по двоє-троє дітей, і мали якнайкраще про них подбати. Такі гравці прямо мені казали: «Друже, ти ще нічого не показав, ти тут ніхто — без образ».
Уже коли сезон почався й керівництво клубу відсіяло 20 осіб, стало легше. Ми зібралися разом, і тренери сказали, що всі ми велика родина. Вони підводили нас до того, що саме таким складом маємо пройти сезон. Джексон і помічники завчасно нагадали нам, що до гравців «Лейкерс» завжди було й буде особливе ставлення. Ми всі розуміли, про що йдеться, адже клуб завжди отримував особливу увагу від ЗМІ, і як наслідок — уболівальників. Його гравців дуже любили в місті, проте, як це часто буває у спорті, усе це мало й інший бік медалі. І перед сезоном тренери нагадали нам, що все буде добре лише доти, доки команда виграватиме. Щойно ми почнемо програвати — нас перемішають з лайном. Ми входили в сезон, чітко це розуміючи...
Водночас я хотів би сказати, що в Лос-Анджелесі дуже освічена в баскетбольному сенсі публіка. Ні, траплялося всіляке, проте загалом уболівальники, які приходили на баскетбол, добре в ньому тямили. Не сумніваюся, що зараз так само. З українськими глядачами просто неможливо порівнювати, і це багато в чому пов’язано зі спадковістю й родинними традиціями. За «Лейкерс» уболівають цілими поколіннями, що забезпечує передачу цінностей від батька до сина, а отже, і краще розуміння теми. Про спорт вони говорять удома, на роботі, на матчах.
Ще один показник — кількість і якість спортивних ЗМІ: американці весь час читають, дивляться і слухають про свою команду. Навіть у машині можна почути радіокоментар гри. Словом, у місті завжди панувала атмосфера спільного між клубом та вболівальниками. Хтось помічав її менше, а хтось — більше, але вона була. Та й загалом баскетболістів «Лейкерс», як і всіх професійних спортсменів, у місті та країні насправді поважають, бо розуміють, що вони не просто так заробляють гроші й перебувають там, де є. В американському суспільстві є чітке розуміння, що стати атлетом високого рівня — це грандіозна робота. Нашим уболівальникам такого дуже бракує.
Як я зазначив, окрема історія — спортивні ЗМІ міста. Тамтешні журналісти бачили, що мені важко говорити англійською, тому були зі мною дуже делікатні. Із часом я став спілкуватися з ними більше, але це в тому числі через їхній підхід. Вони мене ввічливо виправляли, коли я, даючи їм коментарі, робив помилки, обережно пояснювали, чому треба сказати так, а не інакше.
Фото: NBA
