5 найуспішніших клубів НБА 21-го століття
Рейтинг головних династій покоління.
«Голден Стейт» тут, але до лідера ще далеко. Рейтинг головних династій покоління.
Найбільше досягнення у кар’єрі будь-якого власника та менеджера клубу з Північної Америки – це побудова команди-династії.
На відміну від футболу, де найбагатші колективи світу можуть купувати будь-яких гравців майже без обмежень (фінансовий фейр-плей – то лише для слабких), у професійному спорті США та Канади все набагато складніше. Стеля заробітної плати, обміни та ринок вільних агентів, які жорстко контролюються колективними угодами, та фактор драфту, де треба в прямому сенсі вгадувати із талановитими спортсменами, вносять чимало елементів несподіванки у роботу менеджерів. І лише найкращі здатні створювати команди, які будуть конкурентоспроможними не впродовж одного чи двох сезонів, а на довгій дистанції.
Тому династії – явище досить рідке, майже завжди історичне, і обов’язково пов’язане із великим ризиком, який сповна себе виправдав. І неважливо, який саме цей ризик – із вибором під першим номером драфту вчорашнього школяра, який ще не має права самостійно придбати собі келих пива, та ставкою на нього, довірою тренеру-дебютанту, який здивував потенційного роботодавця нестандартною ідеєю, чи просто вдалим збігом обставин, яким певний офіс скористався краще за конкурентів.
У НБА за останні два десятиріччя ми бачили всі ці сценарії. І напередодні чергового фіналу, у якому зійдуться «Голден Стейт» та «Бостон», нагадуємо, які саме клуби зривали банк у 21 сторіччі та можуть вважатися найуспішнішими у найсильнішій баскетбольній лізі світу.
5. «Клівленд Кавальєрс»
Свій щасливий квиток клуб із Огайо витягнув на драфті-2003 – на найбільш зірковому ярмарку талантів від початку сторіччя «Кавальєрс» дісталося право обирати першими. На відміну від «Детройта», який драфтував другим та віддав перевагу сербу Дарко Мілічичу перед Кармело Ентоні, Крісом Бошем, Двейном Вейдом та ще приблизно десятком майбутніх зірок, «Клівленд» не помилився: ставка на хлопця з Акрона на ім’я Леброн Джеймс принесла клубу увагу вболівальників та великі здобутки на багато років вперед.
З першої спроби «Кавальєрс» не змогли сконструювати чемпіонську команду навколо Короля – приймали багато сумнівних та відверто поганих рішень при обмінах та підписаннях великих угод, і до «Рішення» зіграли у фінальній серії лише одного разу. Але й до тої відверто не були готові: поразка від «Сан-Антоніо» із рахунком 0:4 продемонструвала, наскільки довгим та складним є шлях від простої вдачі на драфті до розбудови насправді успішної команди.
«Рішення» та все, що йому передувало, могло б зробити «Клівленд» одним із найбільших невдах у новітній історії НБА (десь поруч із «Орландо», який за останні 25 років не зміг втримати Шакіла О’Ніла, а потім – щось виграти із праймовим Двайтом Говардом), якби Леброн не переймався власною спортивною спадщиною більше, ніж легкими титулами. Тому у 2014-му він повернувся із метою здобути для Огайо перше в історії штату чемпіонство в одній із найбільших спортивних ліг Північної Америки, і йому це вдалося.
Культовий фінал-2016 пам’ятають всі. І скандальну дискваліфікацію Дреймонда Гріна, і вирішальне влучання Кайрі Ірвінга у клатчі сьомої зустрічі, і, перш за все, той самий Блок, який зламав «Голден Стейт» та став головним моментом кар’єри Короля.
4. «Маямі Хіт»
Команда з Флориди – єдиний представник Східної конференції, який від початку сторіччя здобув трофей Ларрі О’Браєна більше одного разу. Як і у випадку із «Клівлендом», успіх «Хіт» асоціюється із прізвищем однієї-єдиної людини. Але ні, це не Леброн, який виграв на південному узбережжі два персні, а чинний президент клубу з баскетбольних операцій Пет Райлі.
77-річний Райлі – один із найвправніших баскетбольних функціонерів покоління, який виконував у клубі найрізноманітніші ролі. У чемпіонській команді-2006, збудованої навколо зв’язки Вейда та Шака, він був головним тренером. У 2010-му він запрошував Джеймса та Боша вже у якості менеджера – і заради утворення «Великого тріо» вмовив баскетболістів, яким будь-хто у лізі запропонував би максимальну угоду, поступитися власними фінансовими амбіціями заради результату.
Зараз Пет намагається пройти НБА на максимальному рівні складності – створити команду-чемпіона без зірок першої величини, із недооцінених іншими ГМами талантів, незадрафтованих баскетболістів та проблемних гравців із сильним характером. І це йому певним чином вдається: новий «Маямі» з кістяком Джиммі Батлер – Тайлер Хіро – Бем Адебайо вже грав у фіналі два роки тому, а напередодні програв «Бостону» вирішальну серію на Сході на останніх секундах сьомої зустрічі.
«Хіт» – один з небагатьох клубів НБА, який називають організацією із чемпіонською культурою. І це – здобуток саме Райлі. Він дійсно виховує людей і виводить їх на новий рівень: не лише гравців (згадайте, скільки випадкових, на перший погляд, людей останніми роками отримало контракти всього свого життя, пройшовши через систему «Маямі»), а й, наприклад, Еріка Споельстру. Який починав свою кар’єру у баскетболі із пересічної посади відеокоординатора, а зараз є одним із найповажніших головних тренерів у всій лізі.
3. «Голден Стейт Воріорз»
Каліфорнійці – спортивна династія у найбільш класичному розумінні цього слова, бо усі свої перемоги вони здобули одним і тим самим кістяком. Але шість фіналів «Воріорз» за останні вісім років – це не про снайперські здібності Стефа Каррі, унікальний набір із навичок та особистісних якостей Гріна чи вміння центрового (Ендрю Богут, Заза Пачулія, Ківон Луні – багато їх) поставити брудний заслін на триочковій дузі так, щоб цього не помітили арбітри.
«Воріорз» – це про вміння серійно приймати правильні управлінські рішення, обираючи із безлічі можливих варіантів саме той, який врешті-решт призведе до успіху. І саме тому Боб Маєрс вже заслуговує місця у Залі баскетбольної слави анітрохи не менше, аніж найкращий снайпер усіх часів та народів.
Можна згадати принаймні три моменти, у яких «Голден Стейт» міг би зійти із чемпіонського шляху фактично ще до його початку:
- у 2012-му, обираючи між двома схожими за здібностями та приблизно однаково проблемними захисниками, клуб зробив ставку на постійно травмованого Каррі, обмінявши егоїстичного Монту Елліса до «Мілвокі»;
- у 2014-му клуб звільнив Марка Джексона із посади головного тренера після того, як той вперше за два десятиріччя вивів «Голден Стейт» до плей-оф у двох сезонах поспіль. Тоді цього рішення не зрозумів ніхто, але «Воріорз» першими у лізі дійшли до того, що баскетбол змінився – і замість геніального тактика чи харизматичного диктатора на містку потрібна людина, яка вміє слухати, координувати та брати на себе відповідальність. Такою людиною для каліфорнійців став Стів Керр, і у першому ж у своєму житті тренерському сезоні він привів Каррі та компанію до титулу;
- тоді ж, у 2014-му, на столі у Маєрса лежала пропозиція від «Клівленда» щодо обміну Клея Томпсона на Кевіна Лава. Багато хто вважав, що цей трейд зробить «Воріорз» сильнішими, додавши зірковості та якості передній лінії команди, але «Голден Стейт» запрошував легендарного Джері Веста до клубу не для того, щоб забезпечити гідну старість людині, силует якої зображено на логотипі НБА. Вест порекомендував менеджменту відмовитися від цікавої пропозиції, зберегти Томпсона – і до нього прислухалися, зберігши для світу дует Splash Brothers. Який згодом стане просто-таки вбивчою зброєю.
Потім у «Голден Стейт» були дуже різні ситуації та настрої: неймовірне везіння із новим телевізійним контрактом та стрибком стелі заробітної плати, яке дозволило запросити в найкращу команду ліги Кевіна Дюрента, та відкат за це у фіналі-2019, коли одразу двоє гравців «Воріорз» (Дюрент та Томпсон) отримали дуже важкі травми. Але клуб продовжує працювати, ризикувати (чого вартий хоча б трейд за зовсім непотрібного організації Діанджело Расселла просто тому, що його можна було організувати, який потім владося конвертувати в Ендрю Віггінса), шукати та перемагати.
І, на відміну від декількох інших команд із нашого рейтингу, шлях цієї команди «Воріорз» ще не завершено – і за три-чотири роки оцінка династичного періоду в історії клубу може бути ще вищою.
2. «Сан-Антоніо Сперс»
Якби не Рей Аллен та його непересічна снайперська вдача, героєм «Останнього танцю» замість Майкла Джордана спокійно міг би стати Тім Данкан – він мав би ті самі шість перснів та бездоганні 6-0 у фінальних серіях за професійну кар’єру. Але серіал із ним у головній ролі ніхто б ніколи не подивився, бо «Сан-Антоніо» – це абсолютно провінційна команда, яка мало кому потрібна, окрім власних вболівальників.
І саме тому історія її успіху настільки легендарна. У «Сперс» не було жодних шансів підписати непоганого гравця на ринку вільних агентів, власників із першої десятки найбагатших людей світу за версією Forbes (як, наприклад, Стів Балмер з «Кліперс») чи великого міста, яке приваблювало б зіркових баскетболістів із багатомільйонними гонорарами своїми можливостями чи розвагами. «Сан-Антоніо» – це вміння бачити те, чого не бачать інші, цінувати та адаптовувати те, на що інші не звертають уваги, та ставити особистісні речі вище за баскетбол.
Символічно, що династійний період клубу завершив не відхід Данкана, Тоні Паркера чи Ману Джинобілі від великого баскетболу, а радикальна зміна системи взаємовідносин у самій НБА. Якщо на початку 21 сторіччя, коли «Сперс» і здобули переважну більшість своїх титулів, НБА була лігою власників, менеджерів та тренерів, то зараз – це ліга гравців, які ставлять власні інтереси вище командних та яким зовсім нецікаво у містах на кшталт Сан-Антоніо, де вони серйозно ризикують віддати найкращі роки кар’єри заради участі у плей-ін чи поразок у перших раундах плей-оф.
Крапкою для тих «Сперс», яких ми знали як великих чемпіонів та поважали, став скандальний обмін Кавая Леонарда у «Торонто» після серії конфліктів із клубом – і після цього зірок першої величини у цій організації ми не побачимо ще дуже довго. «Мілвокі» відходив від подібної історії із Карімом Абдул-Джаббаром майже 50 років.
Але Грег Попович, хоч і досить давно не перемагає, продовжує впливати на лігу й донині. Обидва тренери, які зійдуться у цьогорічному фіналі – вихованці його школи (Стів Керр догравав у Техасі кар’єру баскетболіста, а Іме Удока – сім років відпрацював у штабі «Сан-Антоніо» в якості асистента), як і минулорічний чемпіон НБА Майк Буденхольцер. А ще саме «Сперс» відкрили іншим клубам очі на баскетболістів, які виховувалися поза системою американського студентського баскетболу. Так, і до Паркера із Джинобілі у лізі були зіркові вихідці із європейських чемпіонатів, але саме тут вони довели, що можуть – і за правильних умов будуть, – вигравати у найсильнішому змаганні світу.
1. «Лос-Анджелес Лейкерс»
«Лейкерс» збудували три зовсім різні чемпіонські команди лише з початку сторіччя – це досягнення, якому може позаздрити навіть системний та майже геніальний Райлі. Так, для цього каліфорнійцям не довелося творити якісь управлінські дива, ламати код баскетболу чи тягнути до НБА постулати європейської гри: достатньо було лише статусу головної команди світу, здобутого ще за часів Меджика Джонсона та інших легенд, і неймовірної привабливості Лос-Анджелеса як міста можливостей, де можна втілити в життя будь-які бізнес-інтереси та заробляти на навколобаскетбольній діяльності навіть більше, аніж безпосередньо від гри.
Але всім цим також треба вміти користуватися – як і жити з тим фактом, що будь-який яскравий епізод з життя команди буде обговорюватися по всьому світу, і зовсім необов’язково у позитивній тональності. «Нью-Йорк» подібного тиску не витримує: найбільш дорогий клуб НБА за оцінками Forbes востаннє вигравав чемпіонство ще у 1970-х. «Лейкерс», у свою чергу, пережили абсолютно все: довготривалий конфлікт між Шакілом О’Нілом та Кобі Браянтом, провальні трейди за Стіва Неша та Двайта Говарда, приниження другої половини 2010-х, коли із Ніка Янга та інших джорніменів не сміявся лише зовсім вже ледачий. І кожен раз виходили із, здавалося б, програшної ситуації великими переможцями.
Довелося відпускати О’Ніла через сварку із Кобі? Не біда, оточимо Браянта менш егоцентричними особистостями та зробимо другою зіркою Пау Газоля. Не вдалося конвертувати нібито непоганий набір талантів із Брендона Інгрема, Лонзо Бола, Джуліуса Рендла та Джордана Кларксона бодай у що-небудь пристойне? Нагадаємо Леброну, що він завжди мріяв про кар’єру актора та сіквел «Космічного джему», а молодь та піки наступних років обміняємо на будь-яку зірку, із якою Король захоче грати.
Тому не варто переоцінювати відвертий провал із запрошенням Расселла Вестбрука, навіть якщо ви – вболівальник «Бостона», і бажаєте історичному супротивнику лише невдач. У 21 сторіччі «Лейкерс» ніколи не були найкращими у лізі з позиції менеджменту, але мають найбільшу кількість титулів. Лише тому, що це – «Лейкерс», і для них немає нічого неможливого. Вони завжди поверталися після локальних невдач, подобається це комусь, чи ні, і будуть перемагати й надалі. Можливо, вже із якимось Джа Морентом чи Треєм Янгом у складі – Лос-Анджелес завжди приваблював зірок, і представники нового покоління топ-талантів навряд чи стануть виключеннями.
