Баскетбольный дайджест
Блог

#basketballstory: МИКОЛА ПОЛЮЛЯК 🏀

Один з найвідоміших вихованців «Львівської Політехніки» розповів, чому в 27 років вирішив «зав’язати» з Суперлігою, як з товаришем взялися самотужки відновлювати єдину професійну команду в Кам’янці-Подільському і чому повернувся до Львова.

Микола Полюляк вступив у «Львівську Політехніку» у далекому 2007 році. Тоді при університеті було дві баскетбольні команди: Суперлігова «Галичина» та її дубль. Але для першокурсника, який вивчав хімічні технології, баскетбол ще не був справою життя.

— Я почав займатися баскетболом років в десять, у спортивній школі рідного Кам’янця-Подільського. Після вступу в універ прийшов на тренування дубля до Анатолія Миколайовича Заверікіна, який тоді тренував дубль. Він сказав: «Якщо будеш ходити на тренування, може щось вийде». Мені було майже 17, а команда складалася з гравців 19-20 років. Перший рік я просто тренувався з ними. Не буду брехати, що був дуже сильно вмотивований потрапити в основу; просто ходив  на тренування, бо мені подобалося грати в баскетбол. Коли вступав в універ, команда не була моєю головною метою, просто так вийшло.

З 2008 року Анатолій Миколайович почав включати мене у заявку дубля в якості атакуючого захисника. Суперлігу тоді тренував Воронін. Грали Зубрицький, Аненков і ще багато топових українців та легіонерів. Ми пересікалися з ними, бо дубль тренувався зранку, а відразу після нас Суперліга. На той момент у мене вже з’явилася сильна мотивація потрапити в основу і пов’язати своє життя з баскетболом.

У 2009 році в команду прийшов сербський тренер Михайло Увалін. Він приходив на тренування дубля і відбирав гравців, які йому подобалися. Після одного з таких візитів він підійшов до мене і запропонував поїхати з основною командою на збори. Я кажу: «В мене немає паспорта». І я не поїхав. Але після двох зборів, коли команда повернулася до Львова, мене покликали на їх тренування. В тому ж році я дебютував в Суперлізі.

Тривалий час Микола Полюляк грав пліч-о-пліч зі своїм нинішнім наставником Ярославом Зубрицьким.   

— Зубрицький, як гравець, був дуже емоційним. Не любив програвати, ніколи не здавався і завжди боровся до кінця. Капітан, одним словом.

 У 2015 році, коли в українському баскетболі наростала криза, Микола Полюляк перейшов у луцький «Волиньбаскет», а згодом у «Черкаські Мавпи». 

— В Черкасах була дуже хороша пропозиція, обіцяли багато ігрового часу, але у нас з тренером не склалося, тому я повернувся у «Волиньбаскет», де грав ще пів року. А потім я вирішив зав’язати з Суперлігою. Це було моє особисте рішення. На той момент у мене була вагітна дружина, в українському баскетболі був спад і я просто розставив пріоритети. Тобто, враховуючи кризу в нашому баскетболі, і ті пропозиції, які надходили, я просто не бачив в них сенсу. З усіх клубів Суперліги, де доводилося грати, максимально комфортно було у Львові, саме там я розкрив свій потенціал, як гравця.

Після завершення виступів у Суперлізі Микола Полюляк повернувся в рідний Кам’янець-Подільський, але остаточно зав’язати з баскетболом не зміг: разом зі своїм товаришем Андрієм Бойком він взявся розвивати місцеву команду «ДіДіБао».

— Цю команду ще у 1999 році створила просто компанія друзів з нашого міста. Спочатку вони виступали на рівні області та аматорського чемпіонату України. Я часто грав за них ще з 2005-го, коли був у школі, і навіть до свого дебюту в дублі «Політехніки», коли вчився на першому курсі. А далі, коли почав грати професійно, то просто слідкував за ними і дружив з організаторами. Тобто, частково, я був пов’язаний з «ДіДібао» усе своє життя. У 2017, коли я зав’язав з баскетом, Андрій Бойко сказав: «Давай спробуємо, повертайся». Андрій, як президент клубу, повністю фінансував команду, а я займався організаційними та ігровими питаннями, був граючим тренером. Тоді ми заявилися у Першу лігу чемпіонату України і поставили собі за мету зайняти призові місця.    

— В нас грали місцеві і приїжджі хлопці. Враховуючи досвід у баскетболі та певний авторитет, мені вдалося досягти порозуміння з гравцями. Найважче було усвідомити, що тепер я в першу чергу тренер, і окрім задоволення свого власного его, як гравця, треба зробити так, щоб усі в команді були задоволені. Було важливо утримувати баланс всередині колективу, командну хімію. Я відразу постарався пояснити, що між нами немає різниці. Хоч я і граючий тренер, лідер команди, я не буду брати усі атаки на себе і не ділитися м’ячем. Старався не заважати хлопцям, а допомагати їм. У 2019-му ми виграли Першу лігу і вирішили, що нам потрібно підніматися у класі, тому пішли у Вишку. 

— Окрім баскетболу Андрій Бойко має власний бізнес, а я йому допомагаю. З тієї справи і утримувалася команда. А оскільки 2020-й був дуже важким для бізнесу, ми прийшли до міста з проханням допомогти нам. Це було вперше за роки наших виступів у чемпіонаті України, а може взагалі усього існування команди, коли ми самі прийшли за допомогою. Ми просили коштів до Нового року, але нам нічого не дали. Ми хоч і мали пільгову оренду залу за договором з відділом освіти, але все одно платили. Загалом, за весь час місто нам дало у загальній сумі приблизно 80 тисяч гривень, що катастрофічно мало для Вишки і двох років у Першій лізі. Враховуючи обставини, команда розпалася і хлопці роз'їхалися хто куди.   

— У мене були варіанти продовження кар’єри і окрім «Політехніки», в тому числі і з Суперліги, але обрав цей. Чому? Бо я люблю Львів. Так, я знав, що в «Політехніці» зараз не найкраща фінансова ситуація, але 2017-го року я граю в баскетбол суто для свого задоволення, а у Львові мені добре. В мене була умова, що я приїжджатиму на ігри та певні тренування, але паралельно зможу працювати в Кам’янці-Подільському. Поки справляюся на два міста. Мені подобається бути в постійному русі. Коли ти себе тримаєш в тонусі, то постійно нормально почуваєшся і у тебе немає часу на дурниці. Я тренуюся майже щодня. Коли я у Кам’янці-Подільському, то тренуюся з хлопцями, які раніше грали з «ДіДіБао».  Плюс діти-старшокласники, яких я треную. Коли в нас немає ігор на тижні, я приїжджаю у Львів і кілька днів поспіль тренуюся з «Політехнікою». Якщо є ігри, то приїжджаю заздалегідь на два-три тренування. 

— Для мене не була новинкою гра з нинішнім складом «Політехніки». Я бігав з ними ще коли грав у Черкасах та «Волиньбаскеті». Когось я знав ще за часів у Львові, бо ми постійно літом підтримували форму. З кимось грав в 3х3, з кимось просто був давно знайомий, і плюс досвід; все це сприяло тому, що мені було максимально комфортно влитися в колектив. 

— В нас є багато класних гравців, які добре виконують свою роль і дають імпульси команді. Хлопці молоді і постійно прогресують, це дуже круто. Це видно навіть по результатах цього року. Плюс взаємодія гравців і тренера: хлопці стали більше розуміти, що від них хоче Зубрицький, бо в попередні роки, коли вони тільки дебютували у Вишці, для них це давалось важко, адже все зовсім відрізнялося від дитячого баскетболу. Та і наш з Вовою Орленком прихід в команду додав «Політехніці» досвіду. Я стараюся не лізти в тренувальний процес, але намагаюся пояснити, як простіше і як правильніше буде зробити у певній ситуації. Поки що вони прислуховуються. Не завжди виходить, чи не завжди розуміють, але хлопці стараються.

 

— «Політехніці» зараз бракує персонального досвіду кожного гравця, холоднокровності у деяких моментах та фізичних даних. І, звісно, хлопці б мали більше мотивації, якби у Львові була команда Суперліги. Це зовсім інший рівень, зовсім інші фінанси. Для такого міста не мати команди в Суперлізі — злочин. 

 

— Наша командна мета зараз — плей-офф. А щодо своїх персональних цілей у баскетболі, то я просто хочу грати у своє задоволення. Враховуючи загальну ситуацію в українському баскетболі і всю його специфіку зараз, я не впевнений, що хотів би повертатися в Суперлігу. Але якби Суперліга була у Львові — це зовсім інша справа. Тоді з задоволенням! Навіть зараз, в умовах Вишки, якщо тренеру все підійде і ми нормально закінчимо цей сезон, я б хотів продовжити грати у Львові. Тут я отримую задоволення від усього. Я прожив тут 10 років, знаю тут усіх хлопців, граю з ними в 3х3 і добре спілкуюся. Наразі я навіть не бачу кращого варіанту.

Якби стояло питання переїзду з родиною у Львів, думаю, ми б з дружиною без проблем погодилися. Уляна родом звідси, ми тут познайомилися. Вона підтримує мене у всьому. Хоча, здається, просто змирилася вже 😁

 

 

— Уляна часто брала нашу маленьку дочку Анну на ігри «ДіДібао», а я іноді на тренування. Доньці зараз 3 роки і вона дивиться усі мої матчі за «Політехніку». Не знаю, чи розуміє, що відбувається на майданчику, але дуже активно вболіває 💚

 

фото: «Політехніка-Галичина», «ДіДібао», «Волиньбаскет», «Старий-Луцьк», Максим Гаптар

 

 

Комментарии

Возможно, ваш комментарий – оскорбительный. Будьте вежливы и соблюдайте правила
  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья