Tribuna/Баскетбол/Блоги/Баскетбольный дайджест/Головний вірянин українського баскетболу – про релігію, Усика та московський патріархат

Головний вірянин українського баскетболу – про релігію, Усика та московський патріархат

Душевна розмова Андрія Сеньківа з Леонідом Стефанишиним.

10 октября 2018, 08:10
15
Головний вірянин українського баскетболу – про релігію, Усика та московський патріархат

Душевна розмова Андрія Сеньківа з Леонідом Стефанишиним.

Леонід Стефанишин – унікальний баскетболіст. Він ставав чемпіоном з «Будівельником», викликався в збірну України, а в 23 вирішив піти зі спорту. Гравець заявляв, що повністю вичерпав себе. І став священиком автокефальної церкви. 

Через рік Леонід повернувся на паркет і якийсь час поєднував церковну діяльність з професійним спортом. З часом вийшов з автокефальної церкви, і про це він згадує дуже мало й неохоче. 

Зараз Стефанишин – член євангелістської церкви. Новий сезон української Суперліги він розпочав у складі харківського «Політехніка».

(Леонід Стефанишин – ліворуч) 

«Якщо думати, що Бог — сивобородий дідусь, який сидить на небі, то і я в такого не вірю»

– Ви розповідали, що на початку кар’єри ваша команда провела матч проти команди дуже віруючих баскетболістів і там дізналися, що Девід Робінсон входить в їх число. Цей момент був переломним у житті?

– Я з дитинства був дуже віруючим. Не міг спокійно проти повз храм. Вірив, що є Бог, просив у нього благословення. Для мене це не були порожні слова.

Конкретно в тому матчі сподобалося, що ці люди були дуже дружніми, для них зіграти в баскетбол не було головним. А для мене, молодого, це було найважливіше, хотів показати себе. А вони просто отримували задоволення від гри, спілкування з нами. Хтось впав — вони допомагали піднятися. Якісь такі елементарні людські речі.

Не знав, що вони будуть роздавати нам брошурки, але так сталося. Партнери по команді злегковажили, посміялися – і це все повикидали, а мені стало цікаво. Тим паче, чи є там хтось з професійних гравців? Коли побачив Девіда Робінсона, то зацікавився ще більше. Бо у наших церквах переважно бачив старших людей і думав, що віра якраз для таких.

Робінсон — мільйонер, а він розповідав про те, як йому допомагає Бог, що він читає Біблію. Він не говорив про церкву чи релігію, а про Ісуса. Тоді я почав читати Біблію і зрозумів, що таке віра в Бога.

- Багато людей є мільйонерами без віри в Бога. Для чого успішній людині вірити в Бога, якщо можна бути успішним без нього?

– В Біблії є притча про таланти. Коли господар роздавав 1, 2 і 5 талантів своїм слугам. Потім прийшов і щось від них потребував назад. Хтось примножив, а один взяв талант і його закопав. Господар кинув його у тьму. Так само Господь дає мені якийсь талант. Дає його будь-якій людині. Я можу використати свій талант на 100 відсотків, умовно стати Девідом Робінсоном, Роналду, Болтом і Мессі.

Але якщо через цей талант я не прославив Бога, то перед Богом я його закопав. Розумієте, про що я? Моя логіка така. Фактично про це й говорив Робінсон. Славу від цього таланта ти маєш перевести не на себе, а на того, хто тобі його дав. Тоді ти використав цей талант. У християн навіть не виникає питання, чи сказати Богу «дякую», чи говорити про те, що він дав. Це необхідність.

Каррі, Харден, Дюрант — віруючі хлопці, які говорять про Бога майже в кожному інтерв’ю. Каррі взагалі ж не підписав контракт з Nike, бо вони не дозволили йому написати цитату з Біблії на кросівках. Under Armour дозволили, і він підписав з ними контракт. Тепер вони на третьому місці в Америці після Adidas та Nike.

Так, можливо, є успішні люди, які не вірять в Бога. Хоча це ще питання, чи вони справді в нього не вірять. Якщо думати, що Бог — сивобородий дідусь, який сидить на небі, то і я в такого не вірю. Якщо вірити в Бога як в любов, яка нас створила і благословляє, то в таке вірять всі. Навіть якщо і не читають Біблію.

«Московський патріархат? Біблія пише, що християни не мають боротися проти Церкви»

- Найвідоміший український спортсмен, який відкрито і часто говорить про Бога, – Олександр Усик. Буває, суспільство не приймає те, що він говорить, з двох причин: він в Московському патріархаті і нерозуміння того, чому такому сильному боксеру, який багато працює, вірити в Бога. Усик забагато вникає в ці питання чи проблема в людях?

– Не буває забагато. Як може бути забагато дякувати своєму батькові? Навіть якщо це буде дратувати людей навколо, твоєму батькові буде приємно. Небесному отцю, який дав тобі талант і захищає від травм, теж треба дякувати. Інше питання, як до цього ставляться люди. Їх дратує все, що їм незрозуміло. Як це служити словами і талантом? Вони думають про випити і покурити. Вони в тому росли. Але треба читати Біблію. Виходить, що я говорю людям, що вони роблять не так. Але фактично воно так і є.

Поки людина не прочитала Біблію, з нею нема про що говорити на тему віри. Коли читаєш Слово, Бог може тебе торкнутися. Як торкнувся мене чи Усика. Нас таких спортсменів дуже багато. Ми тримаємося одне одного. Олег Малиновський — дуже сильний християнин, регбісти, їх багато. Ми спілкуємося і ділимося досвідом. З Усиком я ще не пересікався.

Я колись зустрічався з канадцем – капеланом канадської хокейної збірної. Раніше він був капеланом багатьох клубів НХЛ. Один хлопець давав інтерв’ю і хотів розповісти про Бога, але дуже соромився. Журналіст запитав, чи той хоче сказати щось наостанок. Той набрався досвіду і сказав, що є християнином і вірить в Бога. Журналіст сказав «Давайте запишемо нове інтерв’ю».

- Те, що людина ходить в церкву Московського патріархату, – погано? Звідти треба йти, враховуючи війну між Україною та Росією?

– Людині комфортно там, де їй комфортно. Якщо брати Усика, то йому просто комфортно зі священиком чи з групою служителів. Вони йому служать, в нього гарні стосунки, через них він пізнав Бога. Думаю, десь так і є.

Я знаю цю кухню зсередини. Все це політика. А Біблія пише, що християни не мають боротися проти Церкви. Що я можу зробити? В сферах свого впливу давати людям Бога. Це все, що я можу зробити для України. Я знаю, що жодна війна і революція на пострадянському просторі і в Україні ні до чого гарного не привела. Після кожної війни чи революції у нас криза, розруха, економіка на нулі. Я би вважав за потрібне відкладати «зради» і бути християнами в першу чергу.

- Чи є сенс Україні робити окрему церкву?

– Боротися проти московських церков і називати зрадниками тих, хто туди ходить, я не стану. Не в такому форматі, не треба забувати, що ми християни. Християнин не може ненавидіти, а має любити. Тим паче, тих, хто однієї віри. Мусульмани з нас сміються — ми ж ненавидимо не те, що мусульман, а християн. Треба навчитися любити один одного.

- З точки зору віри в Бога – нормально ненавидіти свого ворога, вбивати його чи маємо повне право, бо захищаємося?

– Не хочу багато говорити про це. Захищатися, треба. Але я проти війни, вбивств, загублених доль, того, що діти ростуть без батьків. З будь-якої сторони. З росіянами в мене нема ніяких питань. Це люди. Дуже сильно молюся за те, щоб мир прийшов в Україну.

«Релігія розділяє людей, а віра — об’єднує»

- Спорт — фінансово привабливе середовище з купою спокус. Як в ньому ви змогли знайти Бога?

– До зустрічі з Богом і першого читання Біблії, коли я заплакав, відбувалися різні історії. Але Господь вчасно мене відвів вiд помилок – і саме баскетболом. Я розумів, що в мене є графік, відчував відповідальність.

Коли ти молодий хлопець, навколо тебе умовні насолоди у вигляді дівчат, курива та випивки, то тобі ніби цього хочеться. Бо це роблять всі. Світ нам це нав’язує. Це треба спробувати, це класно. Але я розібрався в собі. Алкоголь мені не приносить задоволення, не подобається. Навіть якщо й понюхаю горілку чи коньяк, то можу повернути все, що їв до того.

Дуже люблю водити машину, люблю картинг. Робити це вечірнім Києвом — найкраща насолода і розслаблення. Зараз слава Богу в мене є дружина і троє синів, в чому також черпаю задоволення і відпочинок. Для мене кінотеатр, попкорн, велика кола, великий екран і гарний фільм — наче на тиждень поїхати в Туреччину. Якщо люди хочуть задоволення, то треба його шукати не в шкідливих звичках, а в іншому. Навіть коли вони не віруючі. Чомусь мало хто про це говорить.

- Бували явища, які стосувалися вашої віри і не приймалися в команді?

– Це треба у хлопців питати. Я не з того роду християн, які постійно говорять про Бога. Я за те, щоб моє життя говорило про Господа. Я не кажу комусь іти саме до моєї церкви, в цьому нема ніякого сенсу. Людей треба звати до покаяння!

Всі навколо мене знають, що я християнин. 17 років я не вживаю лайливі слова, не курю і так далі. Можна мати гарну сім’ю та кар’єру, відмовившись від всього зайвого. Але буває різне. От з людиною ти ще не познайомився, а вона вже якось косо на тебе дивиться. Нічого. Намагаємось любов’ю перемогти.

- Ви пішли з баскетболу і стали священиком в автокефальній церкві, потім звідти вийшли і стали євангелістом. Чому так відбулося?

– Я не хочу про минуле. Але розкажу про те, чому зараз в євангелістській церкві. З самого початку фактично був протестантом. Я не приймав поклоніння мощам або іконам. Хоча я не проти православних чи католиків. Комусь треба відчути кадило, комусь треба поспівати. В кожного свій темперамент. Головне — бути з Господом, в церкві, в тілі Христовому.

- Якою бачите головну місію в церкві?

– Поки триває професійна кар’єра, моє служіння відбувається перш за все в сім’ї. Наприклад, мій батько, маючи 30-річну алкогольну залежність, вже півтора року в повній свободі прийшов до Бога через мою церкву. Своїм прикладом я можу говорити про те, що є Бог.

- У християн виникають конфлікти на конфесійному підґрунті. Чи є в цьому потреба, якщо люди вірять в одного Бога?

– Це досить політичне питання. Є релігія і є віра — це різні речі. Мало хто це розуміє. Релігія розділяє людей, а віра — об’єднує. Треба не оцерковлювати людину, а її обожествляти. Завдання не стільки щось робити для церкви, а допомогти людині спілкуватись з Богом. Тоді людина зрозуміє, що від неї хоче Бог. Важко спілкуватися з людьми, які називають себе християнами, але ніколи не читали Біблію і не живуть по нiй. Все одно, що я баскетболіст, але ніколи не грав. Це глупість. Говорити: «Я вірю в душі і в церкву ходити не буду», – теж дивно. Тоді в душі собі поїж і попий. Треба щось робити і десь бути. Ти мусиш бути підзвітним комусь. Відсутність звітності провокує дуже багато речей. Коли ти сам один-на-один з Богом — це добре, але люди, які навколо тебе, мають знати, чим ти живеш. Це контроль від гріха. Декому це необхідно. Особливо тим, хто має якусь залежність.

Завжди порівнюю церкву з автобусом. От їде автобус. Якась людина любить сидіти біля вікна, хтось спереду, хтось ззаду поспати. Я от люблю ноги в прохід викидати — два метри росту. Головне — їхати в одну точку, в Царство Боже. Але питання не в тому, щоб говорити «О, чого ти сидиш ззаду? Давай до мене наперед». Яка різниця? Попересаджуємо ми церкви, людей поперетягуємо, але ж Царство Боже від цього не виросте. Нам треба інколи зупиняти автобуси, брати людей, які ще не спасенні, проблемні, хворі, заводити їх в цей автобус і казати: «Сідай, де хочеш, де тобі буде зручно». Головне — стосунки людини з Богом.

- Багато людей ставляться до церкви як до структури з підозрою. Дуже часто політики чи церковні служителі використовують церкву як засіб маніпуляції — у виборчих кампаніях, наприклад. Як фільтрувати інформацію, яку подають люди, що служать в церквах?

– Все дуже просто. Це питання завжди спливає. Як не розчаруватися в людині? Не зачаровуватися в ній. Іншого немає. У Новому Заповіті написано про фарисеїв: «Як вони кажуть, робіть. Як вони роблять, не робіть». Про це говорить навіть Ісус. Часи не міняються. Але це питання нашої віри до Бога. Стосунки з Богом не мають змінюватися від того, що я побачив недобропорядного служителя. Це все одно, що я не буду грати в баскетбол, бо я побачив, як себе ЛеБрон Джеймс повів. Це ж смішно. Так буває у всіх сферах нашого життя. Не можна постійно зневірюватися. Якщо тебе образили, поговори з людиною. Залиши її Богові. Головне — молись і вір.  

«Ти не можеш займатися спортом і не вірити»

- Свого часу ви досить гучно покинули табір збірної і взагалі пішли з баскетболу. В світі спорту так не прийнято — більшість речей залишаються невідомими загалу. Чому ви так зробили і чому так не роблять інші?

– Важко сказати, бо ніколи не хочеться повертатися назад. Зараз в мене нормальні стосунки з Лебедінцевим (тодішнім тренером збірної – прим. Tribuna.com). І ворушити минуле не бачу сенсу. В нас були певні меценати, так. Вони вкладали в баскетбол і футбол великі гроші. Тепер ми заробляємо набагато менше. Якщо ти і знаєш, що десь неправда, то треба дивитися — є менше і більше зло. Християнин має стояти на правді, але й розуміти, до чого це може призвести. Все сталося, як сталося.

Життя християнина — поле битви. Нема однакових шляхів, де є правда і правильні речі. Мудрість теж має бути. Десь промовчати, а десь сказати. Десь зробити, а десь не зробити. Головне, щоб у цьому не було гріха.

- У якому вигляді професійним спортсменам потрібна віра?

– Ти не можеш займатися спортом і не вірити. Ми зараз говоримо про віру, а не про релігію. Є віра в себе, свої сили. Навіщо виходити на майданчик, якщо не віриш, що можеш перемогти? Фактично будь-який спортсмен, який хоче перемогти, виконує Біблію. Він не бачить своєї перемоги, але вірить в неї. Віра дуже сильно переплітається і сильно поєднує спорт і християнство. Навіть багатьом людям доводжу. От кажуть, що вони атеїсти. А ви відчували колись любов? Плакали, коли дивилися фільм? Це ж не щось потрапило в око. Щось зсередини спонукає до цього. В Біблії написано, що Бог — це любов. Може, ти цього і не знаєш, але ти віриш в Бога. Все найдобріше в світі — Бог. Люди ж вірять в любов, тепло, добро. Навіщо жити, якщо цього не відчувати?

- Ким бачите себе після баскетболу?

– В двох сферах. Тренерство і церковна діяльність, пасторство. Вірю, що вийде це поєднати. Створити християнську баскетбольну академію, де міг би бути тренером і наставником.

Фото: ФБУ, УНІАН/Синица Александр, сторінка Леоніда Стефанишина у фейсбуці

Другие посты блога

Все посты