Україна не була найсильнішою своєю версією проти Росії. Але однаково мала шанс

Андрій Сеньків – про найбільший біль, який пережив у Гданську.

Після завершення матчу між Україною та Росією накрила емоційна хвиля – такій би позаздрив кожен серфер. Неоднозначна, невизначена, незрозуміла. Україна дала бій принциповому й сильнішому супернику. Чіплялася, хотіла, могла, терпіла, кусала. Ніяких претензій за самовіддачу, все було дуже близько та рівно. Коли вирішують деталі, а не система. Коли все може рухнутися в будь-яку сторону. Не покидає відчуття – такі матчі треба брати.

З однією умовою – якщо в цей момент твоя команда є найкращою версією самої себе. Інакше ніяк в 1/8 фіналу чемпіонату Європи з суперником, який вищий за класом. Безмежного бажання і морально-вольових мало. Можна аплодувати, дякувати, респектувати, але відчуття не зникає – ця Україна могла обіграти цю Росію.

Але це неможливо, якщо твоє основне джерело очок – центральний блокуючий (Семенюк набрав 14 очок, діагональний Вієцький – 11). Якщо суперник знаходить найслабше місце на твоєму прийомі і вперто й вдало подає туди (на Ковальова подали 32 рази – 9% відсотків відмінного прийому), а ти нічого з цим не робиш. Чи якщо механізм зв’язуючий-діагональний не працює від слова зовсім. 

Зрозуміло, що скільки б Крастіньш не тасував Діденка та Щиткова – кардильної різниці не було б. Якби прибрав Вієцького і випустив Сидоренка на постійній основі – стало би ще гірше. У нас не було резерву для кроку вперед у цьому компоненті. Але тримання на майданчику Ковальова, який відверто плив, не підлягає ніякій логіці. Не покидає відчуття, що його заміну на Єрещенка треба було робити куди раніше.

Чи точно би це щось змінило? Чи точно ми з цією заміною вийшли б у чвертьфінал? Ні, але ми бодай би спробували. Нічого іншого зробити ми не могли. Але не робили й цього. 

І з цим букетом невирішених важливих питань ми чіплялися за Росію. Взяли перший сет. Були у відривах в третьому та четвертому. А що було б, якби цих проблем не було? Якби Єрещенко приймав так, як на Євро-2019, якби Діденко просто грав не нижче свого рівня, якби Вієцький стабільно (як і завжди) набирав 20+ очок? 

У росіян не унікальна, не неймовірна команда. З хорошими, якісними гравцями, без питань. Що ми бачили? Стабільного Клюку (21 очко) і шедеврального ліберо Голубєва. Останній видав один з найкращих індивідуальних перформансів цього турніру. Однозначно – гравець матчу. І це також багато про що говорить. 

Як і кількість помилок на подачі в обох команд: 21 – у Росії, 24 – в України. Це шалені нетипові цифри, такі нечасто зустрінеш. А якби у нас було б хоча б на кілька вдалих подач більше? Купа «якби» в голові зриває мозок, еге ж?

Зрозуміло, що життя не дає жодних шансів на «якби». Є просто факти. А за ними все просто – ми програли Росії, а не Росія виграла у нас. І в цьому найбільший біль цього матчу. Фіни, які грали з поляками у цьому ж залі після України, не мали шансів. Вони програли без натяку на боротьбу. Бо просто не могли з таким суперником зіграти по-іншому. Ми ж зі своїм суперником могли. Брова після матчу кілька разів стискав великий і вказівний палець – мовляв, нам бракнуло зовсім трошки, все на тоненького. І в цьому найбільша скорбота. 

Красивої історії не вийшло. Не було драми, як два роки тому з перемогою на тай-брейку над бельгійцями й мінімальною поразкою від майбутніх чемпіонів сербів. Можна було зіграти тоді краще? Ні, то був абсолютний максимум. Чи був він вчора? Напевно. І це, коли емоційна хвиля відкотилася назад у море, нестерпно гнітить. 

Як і дивує відсутність політичного підтексту. Я не побачив жодного вболівальника збірної Росії. І жодних провокацій – окрім кількох російських журналістів, які активно хотіли інтерв’ю в українців (квитками забезпечила федерація + людей привіз «Епіцентр»). З наших (і вболівальників, і гравців) ніхто не піддався – окрім Вієцького. 

Польський зал підтримував Україну. І показував пальцями на наш імпровізований фан-сектор, який відвернувся спиною, коли ввімкнули гімн Росії. Це був жест, на який звернули увагу. 

«Це була б перемога для українців, для нашої країни, для тих людей, які на Сході», – сказав після гри Олег Плотницький. А Брова на колінах підписував український прапор. 

Без красивих слів – цей турнір для нас завершено. Ми в топ-16 команд Європи. І вже наступного року чемпіонат світу в Росії. Політичного підтексту точно буде більше.

Фото: eurovolley.cev.eu, Андрій Сеньків/Tribuna.com