«Сусід стояв в черзі два дні, гуманітарку не отримав і з горя пішов в запій». Користувач – про життя в окупованому Мангуші

Вірить в перемогу України.

Ieronim – добре відомий постійним користувачам Tribuna.com. Він автор крутого блога про тактику Типа переводы, також брав участь в конкурсі «Найкращий блогер України».

Зараз він перебуває на Донеччині в смт. Мангуш, яке знаходиться зовсім близько до Маріуполя. Місто окуповане росіянами, але наш юзер не втрачає оптимізму. Ми поговорили з ним про життя під окупацією, любов до Football Manager та про те, як він прийшов на Tribuna.com.

«В березні у нас щодня і щоночі стояла канонада, від нас летіли снаряди по Маріуполю і літала купа літаків»

— Почнемо із того, що хвилює зараз кожного. Чим особисто тобі запам’ятався день 24 лютого 2022 року?

— Мабуть, страхом та повним нерозумінням, що робити. Пам’ятаю, що прокинувся о восьмій ранку, відкрив телеграм, а там купа неприйняття дзвінків та повідомлення від брата, що живе в Харкові: «Ми стоїмо біля бомбосховища». В мене був дуже сильний шок, я навіть трохи не вірив, що почалася повномасштабна війна. Але здебільшого день пройшов нормально, важкою була ніч. Я довго не міг заснути, мабуть до першої ночі.

У мене в голові були дуже нехороші думки. Що я або загину від прильоту ракети, або мене мобілізують і без підготовки кинуть у бій, і я помру вже там. Спати було важко ще до 27 лютого.

— Наскільки нам відомо, ти знаходишся у Мангуші, яке почали обстрілювати ще самому на початку війни. Наскільки там були готові до повномасштабної війни?

— Зовсім не готові. Ніхто не міг собі уявити повномасштабної війни. Але готувались вже по ходу. Люди вигрібали все, що є в магазинах і на заправках, а військові намагались зібрати тероборону. І все. Обороні споруди ніхто не будував і оборону ніхто не організовував. А поліція та військові втікали на другий день війни.

І до речі, якщо бути точним, то обстріляли нас вперше 2 березня з «Граду», а ще скинули дві авіабомби чи ракети. Через годину прийшли перші орки. Проїхали величезною колоною на Маріуполь, поки всі були у підвалах.

— Яким був прихід окупантів, наскільки вони були агресивними відносно мирних жителів?

— Стосовно рядових мешканців вони нічого страшного не робили. Щонайменше — я не чув. А от із колишніми атовцями та військовими все було дуже погано. Одного знайшли застріленим після декількаденного зникнення, деяких жорстоко побили в місцевій поліціі. І фішка в тому, що багато наших поліцейських брали в цьому участь, вони з радістю стали служити «міліцііі ДНР».

— Чи була можливість покинути місто після окупації?

— Так, десь із 15 березня. Але виїхати було тяжко. По-перше, не було бензину. А продавали його від 100 грн за літр. По-друге, якщо твоя машина оформлена не на тебе, то її віджимали орки. Тому люди, в кого машина куплена за техпаспортом, виїхати не могли. Але десь до квітня люди виїзжали, поки працювали гуманітарні коридори. Потім у нас взагалі закрили на декілька днів виїзд з селища, виключили зв’язок, гуманітарні коридори перестали працювати, і вже особливо ніхто не виїзжав.

— Зараз про Мангуш багато говорять в контексті сусіднього Маріуполя. З’являються знімки братських могил, гуманітарні коридори теж сюди ведуть. Як місцеві жителі оцінюють ситуацію в Маріуполі?

— По-різному. Місцеві сєпари в усьому звинувачують «Азов» і кажуть що все швидко відбудують. А про тисячі вбитих вони нічого не знають, і кажуть що це все «Азов». Але навіть вони в шоці, що місто зазнало таких руйнувань. Адекватні люди розуміють, що все дуже погано. В березні у нас щодня і щоночі стояла канонада, від нас летіли снаряди по Маріуполю і над нами літала купа літаків. Тай в квітні стріляли, хоч і не так часто.

— В окупованих містах, росіяни одразу намагаються по максимум зарядити свою пропаганду. Починаючи від каналів, закінчуючи листівками та гуманітаркою. Як у вас з цим ситуація?

— На щастя, не дуже. Російські канали почали працювати з квітня, і то не в усіх. Кажуть, треба антену чи то в бік Бердянська направити, чи то в бік Донецька, я не пробував. А радіо працювало з перших днів окупації. У нас з другого по девяте березня не було світла і зв’язку, тому єдиним джерелом інформації було радіо. «ДНРівське» радіо «Республіка» працювало активно, ще якась дічина, але потім перестали.

Коли у нас знову відключили зв’язок 26 березня, і знову почав слухати радіо, то нормально працювало лише російське радіо «Вести». Я його слухав як гумористичну передачу. Таку наркоманію россказують, так завзято. Ще Соловьйова крутять. В мене навіть улюблені передачі з’явились. Наприклад, «Наше все» – про імпортозаміщення в Росії. Там намагаются росказати що імпортозаміщення працює, а виходить що запрошені експерти кажуть, що все погано.

Там багато смішних придурків, я навіть хотів про це радіо пост написати. До речі, українське радіо в нас також є, так що про ситуацію в країні ми знали. Більше пропаганди було в чергах. А враховуючи, що вони усюди, то вона доволі успішна. Прийде декілька любителів Росії, та починають росказувати про поганий «Азов» і про те як ми добре будемо жити. Моя улюблена цитата: «Зарплаты будут меньше, но газ будет дешевле» . Тільки фішка в тому, що на ділянці від Вугледару до Бердянська не має газу з 9 березня.

Щодо пропаганди від роздавачів гуманітарнки, я також не впевнений. Аби її взяти, треба стояти в черзі з ранку до вечора день або два. Не в усіх вистачає нервів. Мій сусід стояв в черзі два дні – гуманітарку не отримав і з горя пішов в запій. — Як загалом влаштоване життя в окупованому місті? Адже навіть для того, щоб піти в запій, потрібно щоб якісь магазини все ж функціонували.

— А вони працюють. С початку війни в магазинах було порожньо, але десь з середини березня до нас почали потроху возити товари з «ДНР», РФ і Білорусі. Так що зараз з цим нормально. Особливо з алкоголем. Він користується великою популярністю у місцевих та орків. Але з магазинамии в інших населених пунктах поблизу не все так добре. Тому люди з них приїжджають у Мангуш, щоб купити поїсти.

— А як на це все дивиться місцева влада? Чи багато із них підтримали окупантів?

— Точно не знаю. Голова ОТГ точно не підтримав, а щодо чиновників рангом нижче — не знаю. Хоча головним у районі призначили мужика, який був при владі при Януковичі, але як його звуть не пам’ятаю. Місцеві поліцейські також підтримали, хоча деякі вимушено. Їм погрожували вбивством, якби вони не вийшли на роботу. Але більшість поліцейських з радістю зустріла «ДНР».

Школа працює. На російській мові, за російською програмою. Хоча туди мало хто ходить, з 20 дітей в класі є 5. Адже багато людей виїхало з дітьми на контрольовану територію, а проукраїнськи налаштовані батьки, які залишилися, просто не пускають дітей до школи.

До речі, у нас з кінця березня не було зв’язку – відключили «Київстар». Але перед відкриттям школи, у середині квітня, «Київстар» увімкнули на 2 години, аби повідомити дітям і батькам, що завтра в школу. Все заради гарної картинки.

«Єдина причина, що змусить мене поїхати – це примусова мобілізація»

— Скажімо декілька слів і про тебе. Чому сам вирішив залишитися у місті?

— Я хотів виїхати у середині березня, але не зміг. Для цього потрібна була машина з техпаспортом, бензин, який було тяжко дістати, та вагон нервів. В мене цього не було. Виїжджати я хотів, бо боявся можливої примусової мобілізації.

В квітні з бензином стало нормально, але щоб виїхати в Запоріжжя, треба пройти фільтрацію. А там у черзі більше пяти тис людей і вона дуже повільно рухається. Дійшло до того, що люди продають місця в чергах. Коротше, пройти її тяжко.

І до речі, багато людей не виїхало, тому що нова влада віджимає пусті будинки. Тому вимушені залишитись. І в принципі — тут мій дім і тут нормально. Є усе для більш-менш нормального життя, окрім грошей і свободи.

Але якби мені не було де жити, або ми були без світла, води і засобів для існування, я б вже поїхав. Тому єдина причина, що змусить мене поїхати – це примусова мобілізація. Якщо її оголосять, то буду ховатись чи йти лісами і полями до Запоріжжя, тоді вже не буде вибору. І найголовніше: скільки ще тієї окупації? Я думаю максимум пару місяців і нас звільнять.

— Гаразд, давай трішки відволочемося від війни і загадаємо про спорт. У твоїх блогах чимало крутих перекладів із тактичними розборами. Звідки така любов до футбольної тактики?

— Не знаю, мабуть забагато граю у Football Manager. Взагалі, не вважаю себе тактичним гіком, мені тяжко читати дуже хитромудрі тексти про тактику. А лайтова тактика, як у FM, дуже заходить.

— Але судячи з твоїх постів, ти часто слідкуєш за англомовними подкастами, твіттером та різними виданнями. Можеш поділитися своїми улюбленими знахідками?

— The Athletic – це круть. Але я мало кого там читаю. Улюбленим автором був Том Ворвайл, але він пішов з сайту і працює аналітиком у «Лейпцигу». Класно пише доволі простою мовою, без вагонів епітетів та порівнянь, тому відносно легко читається.

Ще, звісно, Майкл Кокс. Але в нього тексти читаються трохи тяжче, тому його читаю рідше. Вони пишуть про тактику та аналітику.

А є ще Стюарт Джеймс. В нього топові тексти на більш широкі теми. Наприклад, я перекладав текст про медогляди – це безмежно крутий матеріал. Більше на The Athletic я нікого не читаю, бо усі, кого я намагався читати, не дають нічого нового, а лише ллють воду.

В твіттері таких людей побільше. З нещодавного це аккаунт з назвою EBL. Там крутезні треди про аналітику і тактику. Колись хотів там щось перекласти, але руки не дійшли. Geir Jordet цікавий дядько. Пише про психологію в футболі. Ще є Ахмед Валід, також про аналітику і тактику.

І окремо стоїть Zorya Londonsk. В нього найкращий акк в твітері про наш футбол. Якщо хочете прокачати англійську, то підписуйтесь, він топ. Ну і подкаст в нього також топовий. З інших подкастів можу виокремити передачу Гарі Лінекера Behind closed doors. Там багато дуже крутих і дуже смішних байок.

— Як тобі вдалося прокачати англійську, адже здебільшого це доволі специфічні тексти?

— Так, тексти специфічні, і там багато всіляких дивних слів та виразів. Тому гуглю їх усіма можливими засобами. Буває, що не можу зрозуміти, що значить якесь слово, наприклад «one-twos». Гуглю його та знаходжу відео, де тренер показує дітям як грати в стіночку. Дуже багато слів та виразів знаходжу завдяки таким туторіалам від тренерів.

Інколи знаходжу пояснення терміну в іншому виді спорту, наприклад в американському футболі. Ну і Football Manager трохи допомагає. Я в нього на англійській граю, тому деякі слова знаю звідти.

— Тобто тебе можна назвати справжнім фанатом Football Manager? З чого почалось захоплення грою?

— Мабуть так. Почалось як у всіх. Спочатку рубався в FIFA, а FIFA 14 була останньою версією, в яку я грав. Потім якось не знайшов піратку FIFA 15, але знайшов FIFA Manager. Трохи пограв в неї, а потім дізнався про Football Manager.

— Знаю людей, яким такі ігри видаються доволі нудними. Хоча серед наших користувачів є фанати Football Manager. Чим тебе особисто затягує?

— Люблю розвивати маленькі клуби та бачити плоди своєї роботи. Шукати вільних агентів з малою зарплатнею та запрошувати їх десятками на перегляд, шукати персонал та продовжувати контракти. Чогось кайфую від таких дрібниць. Після такої роботи мої «Карпати» опиняються в Лізі Європи, і ти заробляеш купу грошей. Їх також вкладаєш в клуб, і так по колу.

— Який твій рекорд тривалості однієї кар’єри в менеджері?

— Сезонів п’ять. Більше вже не цікаво. Реальні гравці зникають, стає багато регентів, а до них я не відчуваю таких емоцій, як до реальних гравців. Та і мотивація вже зникає, адже на п’ятий сезон вже виграєш все що міг

— Окрім гри у менеджер, ще одне твоє хоббі – писати пости на Tribuna.com. Ти навіть взяв участь у конкурсі блогерів. З чого все почалося?

— Мій блог з перекладами почався з того, що мені було нудно, я шукав якийсь нетривіальний спосіб прокачати свою англійську. Знайшов текст на Player’s tribune про Андроса Таунседа. Текст був просто топ і я вирішив, що треба його перекласти, аби ще хтось почитав його. Почав потрохи перекладати. Але текст був складний, а моя англійська була гірше ніж зараз. Тому все йшло тяжко.

Потім одного дня щось гуглив для перекладу і випадково знайшов, що цей текст вже переклали на Sports.ru.Тоді хотілося все закинути. Але потім знову знайшов цікавий текст на Player’s tribune, вже про Еріка Байі, і вирішив перекласти його. З ним було набагато легше і він став моїм першим перекладом.

— Наше традиційне питання. Кого із блогерів читаєш на Tribuna.com? Можливо, за чиїмись текстами скучив навіть?

— Зараз вже нікого не читаю, немає бажання читати про футбол.

А до повномасштабної війни читав Ігора Симоненка, невгамовного Очоа з його блогом, та більшість постів на Tribuna challenge night. Мілнера звісно ж, як без нього. Трошки читав блог Євгена Брижа, у нього цікаві розбори «Ворскли». А найулюбленіший, мабуть, Beograd gori. Ігор дуже красиво пише і в нього є свій стиль. Чисто поезія в прозі. Ще, мабуть, когось забув, на Tribuna.com дуже багато крутих авторів.

— Ну і наостанок, давай якесь побажання комюніті Tribuna.com, адже навіть залишаючись в окупації, ти не втрачаєш силу духу. Думаю, що нам всім це буде не зайвим.

— Зберігайте спокій на намагайтнсь жити нормальним життям. І донатьте на ЗСУ, бо я не можу. І ми переможемо.