«Якось у США посадили за кермо, а власник машини – п’яний і з пакетом канабісу». Поговорили з бронзовим призером блогерського конкурсу
Бадьора розмова.
Бадьора розмова.
Ернесто – головне відкриття конкурсу «Найкращий блогер України-2020». Йому вдалося дійти до півфіналу, де спірним рішенням він вилетів. Але виграв матч за третє місце, потрапив в призери.
Справжнє ім’я нашого сьогоднішнього героя – Павло Собчук. Ми поговорили з ним про емоції після вильоту з конкурсу, період життя в США, Азію, «Динамо», музику, кіно та книги.
Приємного прочитання. І головне – додавайте його в друзі.
«Найтяжчим у конкурсi було інтерв’ю. Як ноунейм може взяти інтерв’ю у спортсмена? Що я можу показати в приклад робіт – пост про голубів?»
– Ти зареєструвався на сайті в квітні 2019 го, але проявляти активність почав порівняно недавно. Яке було перше враження від Tribuna.com?
– Tribuna.com читаю вже значно довше, реєструвався, мабуть, через те що бомбануло, хотів написати якись комент під постом. Вже точно і не пригадаю, якщо чесно.
Загалом – у 2019-му вже шукав сайт, який зможе замінити мені football.ua в плані контенту.
Щодо першого враження – такий собі дизайн, але круте чтиво.
– А чим перестав влаштовувати football.ua?
– Після того як звідти пішла стара редакція, там відбувалась просто катастрофа. Якість контенту, помилки. Потім перелінкування isport-у зі своїми інстаграмними постами. Жах. А потім ще й перестали модерувати коменти – з’явилась купа спаму і подібного.
Порівняти час коли вони випустили «Бей-Беги», і те що зараз – небо і земля.
– А що, на твій погляд, варто виправляти Tribuna.com, щоб стати ще краще?
– Глобально, думаю, що нічого. Останній апдейт крутий, де на головній тепер найкраще в блогах показується з заголовними фото. Попрацювати над UX треба трохи. Таблиці (ми про це мали розмову, я скидав вам демку того, як це могло виглядати), матч-центр, шапка з результатами. Зараз чим менше користувачу треба клікати – тим краще.
– Чому обрав такий нік – Ернесто?
– Взагалі повний нік мав виглядати – Ернесто Гоінгевей (Ernesto Going-away). Каламбурищна на Хемінгвея. Так і написав у профілі, але в нікнеймі опинилось тільки ім’я. Далі вже написав пост на конкурс, вирішив залишити як є.
– До вересня цього року у тебе був всього один пост в блогах. Чому вирішив взяти участь в конкурсі?
– Карантин закрив усіх по домівках, а бажання висловлюватись не зникло. Вдалий час для створення блогу і реалізації своїх письменницьких потуг.
– У тебе досить висока якість постів – в плані оформлення, структури, грамотності. Був журналістський досвід?
– Вірте чи ні, але все, що є на Tribuna.com – це все, що я написав узагалі. Всі завдання, всі пости – це все вперше
– Значить, багато читаєш?
– Залежить вiд того, з ким порівнювати. Хотілось би більше, ніж останнім часом, насправді. Але, як правило, якась книжка завжди поруч.
– Перед початком конкурсу міг уявити, що так далеко (пiвфiнал) зайдеш?
– Після першого посту думав, чи пройду кваліфікацію взагалі. Потім вважав, що якщо вийду з групи – то буде успіх. Такого результату, як вийшло, не міг навіть уявити.
Написав на кваліфікацію два пости. Потім ще Сергій Барановський попросив вибрати один. Після написання подумав, що перший пост – якась повна лажа.
І потім написав про «Буковину», бо сам був тоді на стадіоні. З цього простіше було почати.
– Так, твій прогрес по ходу конкурсу – найпомітніший. Який матеріал дався тобі найлегше, а який – найскладніше?
– Найлегше дався останній, після вильоту у півфіналі. Результат не тиснув, дав собі волю написати невеличку сатиру. Зробив за один підхід, якщо так можна сказати.
Найтяжче – інтерв’ю. Як може ноунейм взяти інтерв’ю у спортсмена? Навіщо я йому взагалі здався? І що я можу показати в приклад робіт – пост про голубів, який передував якраз інтерв’ю?
Ретроспективно розумію, що на такий вид постів потрібен досвід та зв’язки. Будь-що інше можна написати самому, бо це лише робота з матеріалом з інтернету/архіву і так далі. А в інтерв’ю лише один шанс поставити правильне питання.
– А як вдалося вийти на суддю Мосейчука?
– Батько, як і Юрій Мосейчук, працює викладачем в ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Як виявилось, товаришують.
– І як тобі перший досвід інтерв’ю?
– Я не дуже балакучий, тому для мене це дійсно було тяжко. До цього не був особисто знайомий з Мосейчуком. А там ще й виявилось, що більшість заготовлених питань задати не можна, бо є обмеження від комітету арбітрів УАФ. В голові будуєш одне, а по факту виходить інше. Загалом, думаю, що інтерв’ю – робота точно не для мене.
– Як думаєш – переміг би у фіналі, якби головний редактор обрав тебе, а не Ігоря Симоненка?
– Як вийшло – так вийшло, чого копирсатись у всіх можливих альтернативах. Ігор та Гліб – крутяцькі, достойні фіналісти. На мою особисту думку, у Daggetkeln’а у фіналі вийшов трішки глибший прогноз, ніж в Ігоря.
– Але образа на суддівське рішення залишилася?
– Образа – ні, звичайно. Нам же не по десять рочків, щоб ображатись на таке. В Олега Щербакова було своє бачення, свої причини виставити саме такі бали. Маю сумніви, що можна об’єктивно пояснити таке рішення, з точки зору критеріїв на півфінал. Хай там як, але то вже минуле, хоч бомбануло тоді – дай боже. Але виключно через відсутність якогось додаткового оцінювання після рівної кількості балів.
Тоді все наклалось: і втома від письменницького марафону (2 з гаком місяці), і зустріч двох рівних конкурсантів, які підійшли до завдання з кардинально різних сторін. Максимально фактичний пост і максимально формальний. Ігор загалом був вартий участі у фіналі не менше, так що все ок. Головне, щоб ця ситуація щось змінила в оцінюванні. А про нього вже тільки лінивий вам не говорив. Навіть купу варіантів нових накидали.
Якщо коротко описати емоцію: це як вперше сів на двоколісний велосипед, раптово непогано поїхав, ввійшов у раж, розігнався до максимуму, а потім навернувся з нього з усієї дурі, та ще й не зрозумів, через що перечепився.
В будь-якому разі, плюсів від участі в конкрусі в рази більше, ніж ця неприємність у півфіналі.
– Ти сам тягнув команду «Гелаксі» в командному заліку. Чи намагався зв’язатися з Voli – партнером, який випав тобі за жеребом?
– Він зійшов з дистанції одразу після першого посту. Я написав коментар під постом, до того ж, виявилось, що він також родом з Буковини, якщо не помиляюсь. Але на зв’язок він так і не вийшов.
– Уявімо, що вашій команді дивом вдалося б залізти до призової трійки (хоча математично це нереально) – і тут з’явився б Voli з вимогою розділити приз. Що сказав би йому?
– Думаю, що можна було б розділити суму пропорційно до кількості постів, щоб по-чесному.
– Кого обрав би в команду зараз, подивившись на всіх конкурсантів?
– То ще питання, чи хотіли б зі мною бути в команді. Але назву тих, кого реально сподобалось читати – Микола Тєрєлєв, Daggetkeln, Ігор Симоненко, Надія Сіменко, Влад Дунаєнко.
– Сподіваємося, що незважаючи на такий спірний півфінал, ти продовжиш брати участь в наших конкурсах. Адже так?
– Якщо нічого не зміниться у конкурсах із олімпійською системою, то навряд. Занадто це все суб’єктивна історія, якщо говорити про саме змагальну частину. А от у чомусь по типу Кубку Карантину – залюбки, насправді.
«У США з нами в автобусі їхав чувак, зашивав підошву чоботів прям на ходу. Подивився б я на нього, якби він з Чернівців до Ужгорода поїхав»
– Поки що наше ком’юніті не так багато про тебе знає. Розкажи трохи про себе. Де живеш?
– Живу в Києві з кінця 2013-го, а до того в мальовничому місті Чернівці.
– Чому вирішив переїхати до столицi?
– З усією любов’ю і повагою до Чернівців, але саме молодим робити там глобально просто нічого. Після університету потрапив у найбільшу контору в місті, за рік одразу постало питання – а що далі? Зібрав речі, вирушив за вогнями великого міста.
Тобі 21-22, максималізм, купа мрій – ось-ось і вже мільйони в кишенях, і все таке.
– Ким ти працюєш?
– Якщо говорити пафосно – займаюсь архітектурою і реалізацією програмно-апаратних комплексів. Якщо не вимахуватись – то айтішник.
– Товариші по роботі знали, що береш участь в блогерському конкурсі?
– Товариші по роботі живуть в Узбекистані, Тайланді, Нідерландах і Штатах, навряд чи їм це було б цікаво.
Хоча участь не приховував – вже третій чи четвертий пост розшарив на сторінці у фб, отже друзі були в курсі.
– Виходить, ти працюєш віддалено?
– Так, зараз працюю з дому з розподіленими командами по усім континетам.
– Назвеш три плюси і три мінуси своєї професії?
– Як для нейтрального спостерігача, то плюси – це робота без прив’язки до конкретного місця роботи (офіс, країна), оплата праці, робота з людьми з різних країн.
Для людей у тій же сфері плюсів може бути більше – від інтересу до проектів, можливостей роботи над крутими технологічними рішеннями, потенційна можливість переїзду на постійне місце проживання в іншу країну.
Мінуси, мабуть, як і всюди: рутина, робота над чимось, що можливо, ніколи не вийде у світ, протирання задниці на одному місці більшість робочого дня.
– Побачив в твоєму фейсбуці фото з азіатами. Ти був в Азії?
– Минулого року був у Сингапурі та Гонг-Конзі. До речі ми приїхали туди якраз на початок протестів, якщо знаєте про що мова. Що цікаво – протести проходили на вулиці поруч з готелем, але зранку ти виходиш і на вулиці так, наче нічого і не відбувалось взагалі. І так повторювалось кожного дня. Дивовижно.
А фото – то, певне, ще із древніх часів моєї поїздки в Штати по програмі Work and Travel. Працювали там разом із хлопцями та дівчатами з Китаю і Сингапуру.
– І як тобі Штати та Азія? Що найбільше сподобалося, а що – зовсім нi?
– Це просто інші планети у порівнянні з нами. Азія не вся, звісно, але якщо мова про Сингапур та Гонг-Конг, то так точно.
Слід зазначити, що в США я був, коли мені виповнилося лише 19 (у 2010-му). І це був перший виїзд в таку розвинену країну. Увесь час ходив з роззявленим ротом по Чикаго. З Чикаго до місця роботи довелось їхати автобусами через пів країни, буквально. У Вайомінг в Yellowstone National Park.
І от приклад крутості – ти приходиш на автобусну станцію в Чикаго (мережа Greyhound), кажеш – хочу туди. І вони мовчки роздруковують тобі полотно з 10-ма пересадками і розписаними датами коли і де треба пересісти. І ти собі їдеш. В будь-яку точку. І все вчасно. Так що вдалось купу всього ще й через вікно автобусу побачити.
Дороги – космос. З нами в автобусі їхав чувак і зашивав підошву чоботів прям на ходу. Подивився б я на нього, якби він з Чернівців до Ужгорода поїхав. Усiх iсторій звідтіля не переповісти. Всі спогади сповнені юнацьким романтизмом. Загалом, враження про Штати – це місце, де й дурень зможе розбагатіти, якщо буде махати в правильну сторону руками і ногами. І в якій ще країні можна просто йти по місту і потрапити на зйомки третіх «Трансформерів»? Що казати – це як картинки з усіх фільмів, які бачив, раптом опинились перед очима.
В Азії був, коли виповнилось 28, дивишся на речі інакше. Перше, що кидається в очі – рівень соціальної взаємної відповідальності. Люди поважають один одного та свій дім. Правила, правила, правила. Яким всі слідують і всім від цього добре. У Гонг-Конзі, наприклад (принаймні так їх таксист розповідав. А хто ж, як не ми, знаємо, як таксисти розбираються в усіх питаннях), практично нульвоий рівень злочинності. Всі заробляють достатньо. Правда, інколи райони ззовні можуть виглядати, як наша борщагівка в найгірших іпостасях, а глянеш у вікно – всередині ремонт. Десь на сотню тисяч баксів. Але жара – страшне, просто суцільна сауна всюди. Бігаєш від кондиціонера до кондиціонера. Можеш лише вийти на вулицю, а вже увесь мокрий. До цього і до їхньої їжі звикнути важко.
По рівню життя і розвитку – нам до них, як пішки до неба.
– У Штатах ходив на якісь спортивні матчі?
– Ні, не вдалось, на жаль. Шкодую.
Якось потрапив у метро в матчдей бейсбольної команди. Дізнався про це, бо всі були в атрибутиці команди. Хоча це ті ж самі люди, з якими щодня їздиш в центр на роботу. Наступного дня – знову ті самі люди, і вже в костюмах.
– Правда, що в США люди набагато життєрадіснішi та чуйнi?
– Не знаю чи буде відподвідь об’єктивною, але мені здалось – так. Стоїш із картою – підходять, спитають, чи не вказати дорогу. Стоїш на переході – можуть тих 20 секунд червоного світла поговорити з тобою, спитати за твій день, побажати всього найкращого. Такі дрібниці справляють враження. Можливо, ми теж так можемо, просто занадто зайняті своїм щоденним виживанням, щоб звертати увагу ще й на перехожих поруч.
– Чи є якась історія, пов’язана з тобою, яка найкраще характеризує американців?
– Не впевнений, що їх можна узагальнити однією історією. Фішка Штатів у різноманітності. Історій тони, вистачить на окреме в’ю напевно.
Якщо є слова, якими можна їх описати назагал – легкість у житті, віра в майбутнє, острах перед поліцією (так-так, звучить дивно як на події, що відбуваються зараз).
Щоб зрозуміти страх перед поліцією – була історія, коли мене посадили за кермо з українськими правами, а власник машини був п’яний і з пакетом канабісу в кишені на задньому сидінні. А це ніч, дощ періщить так, що просто не бачиш нічого.
Дорогою додому нас зупинили рейнджери. А ти сидиш – і не знаєш, чи взагалі можеш з такими правами тут катати, так ще й власник «невмєняємий». Згадав, що в кіно показували, що треба відкрити вікно і покласти руки на кермо. З машини смердить від чувака – страшне. Рейнджери попросили мене вийти, провели обшук, 300 разів питали, чи пив, чи є наркота. Не знаю, яким дивом я взагалі вийшов живим із тієї історії, але вони нас відпустили. А той товариш сказав, що як тільки побачив, що поліція включила маячки, проковтнув пакет.
Ще не встигли повернутись до себе в гуртожиток для працівників, як мене там зробили ледь не національним героєм, за те що вийшов сухим із води.
– Якби зараз запропонували працювати в Штатах плюс громадянство – переїхав би? Чи любов до батьківщини сильніше?
– Тут я мазохіст. І там болить, і це нестерпне, і вибирають кого попало. Але любиш країну, навіть вже й не знаю за що. Можливо, тому що в 2014-му показали, якими можемо бути насправді – крутими, відданими, жертовними.
Думки про переїзд виникають ледь не після кожного перегляду політичних новин у стрічці, але залишаються лише думками.
– А взагалі багато подорожуєш? Де був крім США, Сінгапур і Гонг-Конга?
– Лише почав, насправді. Бував у сусідів: Чехія, Угорщина (кожного року на Sziget фестиваль туди), Польща, Болгарія. Разок на октоберфест махнув. Естонію ще згадав, там паромом на пару годин в Гельсінкі.
– Де мрієш побувати? І чому саме там?
– Хочу в Нову Зеландію. «Володар перснів» і все таке.
«Коли побачив новину про призначення Луческу у «Динамо», зареготав вголосину»
– У профілі вказано, що ти вболіваєш за «Динамо» серед вітчизяних клубів. Ходиш на стадіон (не зараз, а в цілому, звичайно), просто по телевізору?
– Останній раз був, певне, на матчі з «Евертоном». Все, що відбувалось між тим матчем і по сьогодні – хотілось би забути, як страшний сон. Коли закінчиться історія із карантином, обов’язково сходжу знову.
– Як поставився до призначення Луческу?
– Я люблю такі життєві повороти. Коли побачив, зареготав вголосину. Довго не міг повірити. А потім переконував друзів, що це абсолютно геніальне рішення. Не повірили. Думали, що Суркіс закинув грошей, щоб я ходив і таке розказував.
Точніше, ніж описати ситуацію з призначенням словами «слабоумство та відвага», навряд чи можна.
– В Європі, знову-таки, судячи за профілем на сайті, вболіваєш за «Ліверпуль». У нас на сайті багато фанатів англійських команд. Якби покликали на збірку в якомусь пабі – пішов би?
– За такі речі мене двічі запитувати не потрібно. Частенько так збираємось своєю компанією.
– Як давно почав вболівати за «Ліверпуль»? Чому саме за них?
– «Ліверпуль» як проект сильно почав приваблювати після приходу Юргена Клоппа на тренерське крісло. Та й в принципі, до команди можуть ставитись по-різному, але вона точно не залишає байдужим. 3:3 у Стамбулі, 4:0 з «Барсою», епічний фейл Джерарда. Не знаю, чи є ще одна команда, яка може дарувати такий спектр емоцій десятиліттями.
Якщо говорити про АПЛ, то ще підтримую «Челсі».
– В матчі «Ліверпуля» та «Челсі» – за кого вболівав би сильніше?
– Обливався б гіркими сльозами у випадку програшу будь-кого із них. Навряд чи зараз зможу обрати.
«До художньої літератури підходжу дуже обережно – шкода часу на непотріб, а його в художці багатенько»
– Яку музику слухаєш?
– Раніше все, що було пов’язане з роком. Класика, альтернивний плюс українське. Зараз трохи спопсився – в шортліст прилітає Ед Ширан, Stromae і так далі.
– Зможеш вибрати три улюблених пісні?
– Хм, тяжко. Але давай перші, що приходять до голови:
1) Бумбокс – Eva
2) Скрябін – Мовчати
3) RHCP – Otherside
– Як думаєш, скільки книг ти прочитав за життя? Хоча б приблизна кількість.
– Ого, питаннячко. Зараз виходить закидувати в себе одну книжку десь раз на два тижні. Був період, коли не читав взагалі, а малим зачитував все, що погано лежало.
– Якому жанру віддаєш перевагу?
– Зараз це в основному публіцистика – фізика, історія, політика, економіка і так далі.
До художньої літератури підходжу дуже обережно – шкода часу на непотріб, а його в художці багатенько. В дитинстві – фентезі та наукпоп.
– Щодо художньої літератури – про яку прочитану художню книгу найбільше пошкодував?
– «Поклоніння ящірці» Дереша, або ж «Голий сніданок» Берроуза. Не виходить переварити такі історії.
Це все питання смаку. Все ж таки Берроуз – це класика, хто я такий, щоб давати йому оцінку.
– Є улюблена книга?
– З улюбленого – Толкін з «Володарем перснів», мабуть. Небагато людей здатні створити і описати цілий світ зі своєї голови.
– А улюблений автор?
– Нещодавно відкрив для себе Фредріка Бакмана. Це шведський блогер, який має декілька книжок у доробку. Найвідоміша – «Чоловік на ім’я Уве». Прекрасна історія, в якій кожен точно знайде себе. Скоро знімуть фільм із Томом Хенксом у головній ролі.
Найбільше враження за останній час справив Мілан Кундера і його «Нестерпна легкість буття». Це мастрід для кожного, вважаю.
– Який серіал порадиш обов’язково подивитися тим, хто прочитає це інтерв’ю?
– З останнього – Queen’s Gambit, це однозначно. Особистий топ – «Хаус». Це щось поза межами усіх серіалів.
З такого, що не на слуху – Mindhunt: Unabomber, «Біхевіористика», «ФБР» і все таке.
– Який фільм готовий переглядати десятки разів?
– Під настрій. Буває таке, що можу засісти і заново по фільмографії Брюса Уілліса пройтись. З цікавих – «Загублена», «Прибуття».
Насправді, на ріпіт ставлю легке, щоб не треба було заново забивати голову.
Фото: фейсбук-сторiнка Павла, Владимир Раснер
