Реклама 18+
Реклама 18+
Блог Административный блог

Рік тому він виграв конкурс блогерів. Зараз лікує гравців «Руху» і хоче підняти спортивну медицину в Україні

Блогер Tribuna.com, який мотивує.

Переможцем минулорічного конкурс «Голос Трибуни» став Дмитро Бабелюк, відомий на нашому сайті під нікнеймом DimaLviv. Він писав дійсно круті тексти, робив цікаві квізи. Але більше запам’ятався своїми матеріалами про спорт та медицину.  

Після перемоги в конкурсі ми просили Дмитра написати пости для редакції: про травму Ярмоленко, чим ризикує боксер, коли йде в нокаут.

Зараз він працює у першій лізі – його послугами користується всім відомий «Рух».

Конкурс Лучший блогер Украины-2019. Поехали!

«Ми говоримо одною мовою виключно з європейськими чи американськими колегами, в Україні таких людей одиниці»

– Як ти потрапив у «Рух»?

 Ми з моїм колегою домовилися про проведення спеціального скринінгового обстеження футболістів, яке дає змогу оцінити рівень ризику отримання травми футболістами в академії «Скали» з Моршину. Цей тест називається Functional Movement Screen, і здають його перед початком сезону більшість клубів АПЛ, бундесліги та інших чемпіонатів.

Ми розговорилися з головним лікарем академії, який мені сказав, що «Рух» пропонує йому роботу. Мовляв, там планується серйозний проект, йдуть масштабні переміни і чи я не хотів би приєднатися. Так як моєю основною ціллю завжди була робота в спорті і з спортсменами, я одразу погодився. Так і закрутилася наша історія з «Рухом».

Фізичний терапевт Юра – незмінний колега, з яким Дмитро працює над гравцями «Руху»

Фізичний терапевт Юрiй Полігас – незмінний колега, з яким Дмитро працює над гравцями «Руху»

– Коли розпочалася ваша співпраця з клубом?

– В лютому, з приходом Кучука.

– Ти помічник клубного лікаря, так?

 Зважаючи, що роботи в клубі доволі багато, то інколи я його підміняю на тренуваннях, інколи треба поіхати з кимось на обстеження, інколи на операцію. В основному ми з колегою-реабілітологом займаємося питаннями реабілітації гравців після травм.

– Дружні відносини з кимось із футболістів вже завів?

 Складно когось виділити з команди, так як всі хлопці позитивні. По роботі більше спілкуєшся з тими, з ким працюєш особисто.

За останній час можу сказати за Максима Каленчука, з яким зав’язалися товариські відносини. Він отримав доволі складну травму, і ми постійно на зв’язку.

Після операції Каленчука у Фінляндії

– Нещодавно ти їздив з ним до лікаря Андре Мілутіновича, який працював в «Металісті» та «Інтері», відновлював Ярмоленка від травми ахілла. Вдалося набратися досвіду?

 Знайомство з Андре  одна з найзахопливіших подій останнього року. Він неймовірний професіонал, який безперервно працює щодня. Вразив його підхід, освіченість, розуміння справи, послужний список, а також простота у спілкування, яка властива всім великим людям.

Вдалося отримати доволі цінні рекомендації, пройти певні обстеження та заручитися підтримкою протягом цілого процесу реабілітації.

Травма Ярмоленка буде турбувати його до кінця кар’єри

– Чому нашим футболістам доводиться їздити в інші країни для отримання кваліфікованої допомоги? Які проблеми в спортивній медицині України?

 Про ці речі можу говорити днями і ночами. Проблема у відсутності системи. Для початку – системи підготовки якісних спеціалістів. Головні лікарі профільних команд УПЛ прийшли у спорт з інших спеціальностей. У «Карпат» терапевт, в «Шахтарі» хірург і так далі. Не кажу, що це погано, але у Європі є окрема спеціальність «лікар спортивної медицини», на яку окремо вчаться 4-5 років після закінчення університету. У нас достатньо закінчити двомісячні курси спеціалізації  і ти спортивний лікар.  

Також не вистачає системи реабілітації. Про що ми можемо говорити, коли офіційна спеціальність «фізичний терапевт» в Україні існує всього декілька років, в той час коли в цивілізованому світі вони складають основу будь-якого лікувального відділення лікарні, не те що спортивного клубу.

Навіть зараз, коли певні центри отримують гроші, вони їх вкладають у неправильні речі. Коли дзвониш і задаєш просте запитання: чому ми маємо обрати ваш центр? У відповідь ми чуємо: у нас найкраще матеріальне забезпечення апаратами в Україні. А мають говорити: у нас найпрошресивніша система відновлення спортсменів. Тому що всі провідні спеціалісти у сфері спорту повторюють одне: апаратні методики, так звані «процедури» – це лише 6-10% відновлення. Решта – це роботи з фізичним терапевтом над тренуванням кондицій.

І чим частіше я їду на стажування чи конференцію за кордон, тим більше розумію, яке провалля між нами і європейським рівнем організації спортивної медицини.

– Є якісь передумови, що щось може змінитися в нашій спортивній медицині?

– Зміни у спортивній медицині не можуть йти у відриві від змін у медицині загалом.

Все, що зараз відбувається з медициною – це однозначно дуже круто. Але супротив старої системи та політична турбулентність може призупинити цей процес або, не дай Бог, розвернути його у протилежну сторону.  

Щось може змінитися, коли будуть правильні люди на місцях. За наявності коштів та правильних людей можна побудувати в Україні центр, до якого могли б звертатися за допомогою не тільки наші футболісти, а і представники ближнього зарубіжжя. 

Єдина проблема  це люди. Дуже складно знайти в Україні людей, які мали б максимально сучасне розуміння процесів реабілітації та медичної допомоги спортсменам. Таке відчуття, що ми говоримо одною мовою виключно у спілкуванні з європейськими чи американськими колегами, в Україні таких людей одиниці. Руйнувати міфи і стереотипи – дуже тривалий і клопіткий процес.

– Де, окрім Сербії, ти ще був?

– Наприкінці минулого року мені вдалося потрапити на стажування до італійської клініки Isokinetic, що в Римі. Ця клініка відома тим, що працює з футболістами «Роми» та «Лаціо», а також іншими професійними спортсменами, і має офіційну сертифікацію FIFA. Вдалося подивитися, як виглядає комплексна реабілітація професійного атлета, важливість участі лікаря та фізичного терапевта від поступання в клініку і аж до роботи на футбольному полі чи спортивному майданчику.

Стажування в Римі дало мені плацдарм для потрапляння на найбільший у світі конгрес зі спортивної медицини, що проходив у Лондоні. Це час, коли в одному місці збирається вища ліга спортивної медицини. Тут можна вільно поговорити з лікарем «Барселони», обговорити нюанси відновлення гравців з реабілітологами «Евертона» чи «Мідслбро», а також поспілкуватися про нюанси лікування спортсменів з лікарем «Баварії». 

Конфлікт «лікар-тренер», ризики та струси мозку. Головне з найбільшого у світі конгресу зі спортмедицини

Згодом була ще низка стажувань у Польщі, Фінляндії, Німеччині та Сербії. Весь цей неоціненний досвід дає чітке розуміння, якою насправді має бути якісна робота з професійними спортсменами. Регулярне контактування з такими клініками пришвидшує нас до основної цілі  зробити так, щоб вітчизняні спортсмени не їхали хтозна-куди за якісними реабілітаційними послугами, а отримували їх на своїй землі.

– Якісь поради, ідеї від лікарів «Барселони» або «Баварії» вже вдалося впровадити в роботу медслужби «Руху»?

 Поступово над цим працюємо. Крок за кроком створюються всі умови.

З Рамоном Кугатом – лікарем «Барселони». Одним з найвідоміших хірургів у спорті

– Розповідав їм про проблеми зі спортивною медициною в Україні?

 Постійно.

– І як вони реагують?

 Здебільшого ставляться з розумінням. Вони ж розуміють, що ми не Іспанія чи Німеччина, де все було добре і раптом стало все погано.

Ми молода країна, де поступово відбувається становлення правильної реабілітаційної допомоги та спортивної медицини. Більшість абсолютно відкрито намагаються допомогти, знайти якісь варіанти, щоб передати знання без будь-якого остраху, адже розуміють, що поки що ми для них далеко не конкуренти.

– Через скільки можна буде сказати, що у «Руху» найсучасніша і найефективніша мед служба України?

 Якщо всі наші задумані плани збудуться, то чекати залишиться зовсім недовго.

– Якби європейський клуб запропонував тобі роботу, погодився б або залишився б в Україні, продовжувати робити так, щоб у нас було, як в Європі?

 Щоб зробити тут все правильно і без помилок, було б добре набратися практичного досвіду в Європі. Тому однозначно погодився би. Але з обмовкою, що згодом обов’язково реалізував би набуті знання тут, в Україні, для наших спортсменів

– Які плюси і мінуси в роботі лікаря в футбольному клубі?

 Серед плюсів можу відзначити значну свободу дій: ти сам формуєш свою аптечку, препарати, які хочеш використовувати, організовуєш основні процеси, що стосуються відновлення спортсменів. Також до плюсів можу віднести і ритм роботи. Ти не сидиш в кабінеті чи відділенні. Ти то на тренуванні, то в кабінеті, то поїхав кудись на обстеження, плюс переживання за результат команди, ігри, збори – все розбавляє ритм праці, позбавляє відчуття рутинності та попереджує професійне вигорання. Подорожі, спілкування з молодими людьми, веселе оточення  всі ці речі теж можу віднести до плюсів.

Серед мінусів можу відзначити мінімум вільного часу, жертвування часу проведеного з сім’єю, а також мінливість футбольного життя. Сьогодні все стабільно і добре, а вже завтра всі роз’їхалися.

– У «Руху» персонал і футболісти – одне ціле? Можете пожартувати один над одним?

 Можемо, звичайно. В команді дуже крута атмосфера. Хлопці спокійно можуть притравити один одного.

Але в Леоніда Станіславовича (Кучука – прим. Tribuna.com) на першому місці дисципліна, тому жарти жартами, але в балаган ніколи не перетворюється.

– У клубі знають, що ти не тільки хороший лікар, але ще і крутий блогер?

 Це інтерв’ю для більшості стане відкриттям. Плюс я вже зав’язав трохи, пишу рідко, а якщо і пишу, то більше у фейсбук на злобу дня. Стараюся піднімати важливі медичні питання, щоб змінювати рівень медичної допомоги на краще.

Якщо попадаю на якісь серйозні заходи, то і про Tribuna.com не забуваю, як от останній звіт з поїздки в Лондон на найбільший конгрес зі спортивної медицини. Ваш портал запропонував висвітлити основні і найцікавіші моменти з почутого, за що і вам вдячний. Круто, коли один з найбільших спортивних портів країни зацікавлений в таких не найрейтинговіших питаннях, як спортивна медицина.

«Першого вересня на першій ж лекції, нам, вчорашнім школярам, викотили муміфікований труп. Типу: «Welcome to hell»

– Чому ти вирішив піти на лікаря? Це була мрія дитинства?

– Не можу сказати, що це було дитячою мрією і я ледь не з 3 років «оперував» іграшкових ведмедиків, як це було у багатьох лікарів. Будучи дитиною, я спершу хотів бути актором, а потім, коли захопився футболом, – футболістом.

Ключову роль зіграв той факт, що я ріс у родині лікарів. Постійно чув розмови про різних пацієнтів, постійно люди за лікарською порадою приходили до нас додому. Не пам’ятаю чіткого моменту, коли я вирішив, куди поступати, яку спеціальність обрати. Просто по мірі дорослішання розумів, що буду продовжувати лікарську династію у своїй родині.

16 років – це занадто юний вік, щоб самостійно тверезо обирати собі шлях, якому ти повинен присвятити ціле життя. Досвід європейських країн чи Америки, де діти обирають, у який ж коледж податися мінімум у 18-20 років, є більш виправданим.

Адже вибір медицини, коли він не є мрією дитинства, може привести до стійкого бажання покинути цю справу ще впродовж навчання, як це неодноразово було в мене.

– А чому виникало бажання кинути навчання?

– У всіх людей є якесь певне хобі. Футбол я не можу назвати просто своїм хобі, адже це штука, без якої я не уявляю свого життя, якась певна константа, з якою я зрісся ще з дитинства. Писати це було моїм хобі довгий час. Моя мама філолог, тому десь на генетичному рівні передалися здібності у цьому напрямі. У мене ніколи не було проблем з написанням диктантів чи творів. Впродовж навчання, маючи трохи вільного часу, я вирішив поєднати футбол та бажання писати, що вилилося у старт мого авторського блогу на Tribuna.com.

Писав, набирався досвіду, заводив цікаві знайомства, які тримаються і до сьогодні. Згодом вже почав шукати роботу у цій сфері, адже розумів, що у мене непогано виходить. Ну і коли почав заробляти гроші спортивною журналістикою, тоді і з’явилися перші думки про покидання кар’єри медика. Діло було на третьому курсі медичного університету.

Ну і безпосередньо саме навчання не додавало мотивації залишатися у цій сфері. Я завжди був скептиком української системи навчання у медичних університетах, тому постійне незадоволення умовами навчання лише додавало бажання плюнути на все і піти в журналістику.

– Що саме не влаштовувало в українській системі в медуніверситетах?

– Список доволі великий. Тут і організація роботи , і рівень деяких викладачів, і форма подачі лекційного матеріалу, і розклад занять (коли, до прикладу, ти вже здав тему, маєш оцінку, а потім йдеш слухати лекцію по цій же темі), і банальні навчальні умови. Не покидає відчуття, що люди роблять все просто для галочки. Таке навчання демотивує. Ти не маєш бажання вчити, розвиватися, їздити, практикуватися, питати та прогресувати.

Можу на пальцях однієї руки згадати викладачів, які з душею підходили до виконання своїх обов’язків, справді хотіли передати свої знання, навчити чогось нового та мотивувати нас, майбутніх лікарів, на саморозвиток.

Все зводилося до того, що твій рівень знань та орієнтування у медичних питаннях на момент випуску буде залежати від твого персонального бажання щось вивчити, намагань достукатися до лікарів на чергування, бажання шукати сучасну та актуальну інформацію в інтернеті, шукати та самостійно оплачувати конференції, де ти можеш почути щось нове та потрібне, а не системи підготовки самого вишу.

І це не ситуація у якомусь окремому закладі, я постійно говорю з випускниками різних університетів. Така ситуація в цілому по країні. Все залежить від твого індивідуального бажання, а система підготовки потребує колосальних змін

– Хто або що все-таки переконали тебе не кидати навчання в меді?

– В той час я багато спілкувався з різного роду журналістами, слухав багато лекцій, багато працював у цій сфері. Справді, довго обдумував чи варто змінювати свій кар’єрний шлях на 180 градусів. Після декількох тижнів інтенсивних розмов, я все-таки вирішив не спішити. Довчуся, а там побачимо. Вирішив, що буду поєднувати медицину, спорт і журналістику і це вилилося у блог по спортивній медицині, який я інколи освіжаю і сьогодні.

Десь у той час мені провели оперативне втручання з приводу розриву передньої хрестоподібної зв’язки. Більш футбольної травми складно придумати.

З того моменту я по-справжньому пірнув у спортивну медицину, реабілітацію і все, що з цим пов’язано. І захоплення цією галуззю медицини не покидає мене і до сьогодні. Це також допомогло забути про бажання покинути медичний напрям.

– Як отримав таку важку травму? Довго відновлювався?

– Дуже по-дурному. Зимою з’їжджав по слизькому покриттю і, доїжджаючи до кінця доріжки, зістрибнув на асфальтоване покриття. Коліно не витримало і з тріском увігнулося до середини. 

Це було напередодні вступу до університету, тому ми вирішили будь-якими методами залікувати травму. Після півроку паузи я повернувся до спорту. Грав за університет та з друзями на різних турнірах, але постійно відчував дискомфорт.

На 4-му курсі на одній з ігор у футзал я раптово відчув, що коліно заклинило. Тоді я вже розумів, що це означає ушкодження меніска. Тоді я і вирішив піти на операцію.

Реабілітація тривала близько року. Проводив мені її реабілітолог, з яким ми досі дружимо і разом працюємо над реабілітацією спортсменів та розвитком сучасної її системи в Україні.

– Для професійних футболістів травма хрестів – вирок? Багато гравцiв після такого хоч і повертаються на поле, але не повертаються на колишній рівень.

– Колись був, але не зараз. Спитайте у Дані Алвеса, як він провів Копу після хрестів у 36 років?

Реабілітація не стоїть на місці, постійно нові технології, нові підходи, модернізація системи та протоколів. Те, що колись було вироком, зараз є просто незручною травмою, яка потребує якісного та тривалого відновлення. Багато спортсменів через це проходять і повертаються на той рівень гри, який був і до травми, або інколи і вищий, наприклад, як це було у Малиновського.

– На кого ти вчився в меді?

– За спеціальністю я лікар-невролог. 6 років загального навчання в університеті, а потім 1,5 роки інтернатури суто по неврології.

– В Україні досить легко отримати вищу освіту, не докладаючи розумових здібностей, а просто маючи гроші. У меді інша ситуація? Зрештою там вчать людей, які повинні вміти рятувати життя.

– Зараз з цим краща ситуація. Старшокурсники розповідали, що раніше проблем було більше. В плані, що тобі не давали здати той чи інший предмет, поки не занесеш. Коли я вчився, цього вже не було, або траплялося вкрай рідко. Абсолютна більшість зараз закінчує університет без жодного хабара. 

Але це породжує іншу проблему. Коли ти поступив в університет, ти на 99% впевнений, що ти його закінчиш. Немає якісного формату відсіювання студентів, немає якісної підготовки, міжнародних тестів. У підсумку ми маємо ледь не найбільшу кількість лікарів на кількість населення у Європі, а отже страждає якість. От зараз ви і самі можете бачити, коли поступово вводять якісні міжнародні тестування типу IFOM чи КРОК англійською, і йде супротив від старої системи. А я насправді по-доброму заздрю цим студентам.

– Яка найбільш дика історія була за час навчання в універі та інтернатурі? Розтин трупів проходять навіть неврологи?

– Звичайно, розтини це обов’язкова річ для всіх. Часто доводиться ходити на розтини після смерті у відділенні, щоб подивитися, чи сходяться клінічний діагноз з патологоанатомічним.

На інтернатурі найбільше запам’яталася одна історія, коли мені довелося самостійно проводити спінальну пункцію. Це спеціальний укол, який виконується у хребет між хребцями з метою отримання спинномозкової рідини для аналізу.

Ця процедура проводиться під контролем старшого лікаря, але у моєму випадку йогоне було. У відділення прийшла молода лікарка, якій одразу ж поставили чергування. І її викликали робити спінальну пункцію у відділення з дуже складними хворими. Вона трохи переживала робити це самостійно, тому попросила мене їй допомогти. Ми взяли ще декількох інтернів і пішли виконувати нашу місію. Побачили пацієнта молодого віку без свідомості, який ще й до всього потерпав від судом.

Я розумів, як складно буде потрапити в ціль, якщо це доволі складно робити навіть спокійному пацієнту. Але взявся за це завдання. Пацієнта тримали 3 інтерни та 2 медсестри з усіх боків, поки я цілився. На мій подив я одразу ж попав і після проколу з мандрена (дротяний стрижень, що вставляється в еластичний катетер для більшої міцності – прим. Tribuna.com) полився ліквор (рідина, що оточує головний і спинний мозок і заповнює простір між двома їх оболонками – прим. Tribuna.com). Це була моя перша успішна пункція за час роботи у відділенні.

Ще є крута історія з 5 курсу, коли я попросився до друга на чергування у травмпункт. Коли лікарі вже пішли спати, у відділення забіг хлопчина з розсіченою бровою. Ми подзвонили до лікаря, і той каже: «Він бушує? Він п’яний?». Ми відповідаємо, що нi. «Ну то що, ви самі не можете зашити!?»

І ми, троє студентів, неабияк втішилися можливості щось попрактикувати. Відправили пацієнта за ниткою. А самі почали готувати операційну. Я питаю однокурсницю, як включити світло в операційній. Вона вона не знає. «А пофіг, бери айфон», – кажу я.

Отак ми втрьох в провели міні-оперативне втручання. Аня світила ліхтариком айфона, я вводив лідокаїн, щоб пацієнта не боліло, а ще один колега зашивав рану. Після того вперше по-справжньому відчули себе лікарями.

– Ніколи не непритомнів від розтинiв?

– Нас ментально готують до цих речей постійно. 1 вересня на першій ж лекції, нам, вчорашнім школярам, викотили муміфікований труп. Типу: «Welcome to hell», на це ви будете споглядати наступні 6 років.

Ми живемо в атмосфері розмов про людське тіло, хвороби, смерті, тримаємо в руках людські органи, просякнуті формаліном, на яких доводилося здавати екзамен.

Тому коли на 3-му курсі ти бачиш розтин, це, звичайно, шокує, але не настільки, щоб втрачати свідомість. Хоча є люди, які нелегко переносять таке видовище.

– Найскладніша травма була, з якою ти працював?

– Як невролог я менше працюю з травмами. В мене більше траплялося різних невідкладних станів, або таких, що потребують негайної лікарської допомоги: втрата свідомості, судоми, раптове підняття тиску, фібриляція передсердь, епілепсія тощо.

«Спочатку брав участь у конкурсi чисто по фану. На фінальних етапах з’явилася мотивація перемогти»

– Пам’ятаєш той день, коли виграв в конкурсі «Голос Трибуни»? Які були емоції?

 Звичайно, пам’ятаю. Взагалі історія з цим конкурсом була доволі кумедною. На носі був ЧС в Росії, з’явилося трохи вільного часу, і я вирішив спробувати свої сили. Спочатку брав участь чисто по фану. А коли опинився на фінальних етапах  з’явилася мотивація перемогти.

Десь сам рився в інтернеті в пошуку ідей для наступного матеріалу, десь допомагати трибунівські друзі, але коли оголосили офіційні фінальні результати, було приємне відчуття добре виконаної роботи.

– А хто з трибунівськіх друзів допомагав? І чим?

 В нас вже дуже давно сформувався активний пул друзів, фундаментом знайомства яких стала Tribuna.com. Це і відомий у локальних колах «Львівський трибунал», і екс-редактор Віталій Старенький, і просто активні користувачі та блогери, такі як Михайло Dazzle Лосик, Михайло Конев чи Влад Гаращенко.

Допомагали мотивацією, інколи ідеями, а інколи були такою собі «тестовою групою», на якій я міг перевірити певні фрагменти матеріалу (якісь жарти чи квізові питання). Всі матеріали писалися самостійно мною, але такого роду підтримка порадами справді допомагала.

«На матчі проти «Баварії» було масово, жирно і феєрично – ми змогли зібрати всю Україну». Что такое «Львовский трибунал»

– Як часто ви збираєтеся?

 Як тільки випадає нагода, стараємося організувати якомога більше людей. Останній схожий збір був на матчі збірних України та Сербії у Львові, куди змогли приїхати більше половини нашої банди, а також активні користувачі Tribuna.com, хто мав бажання. У будь-якому випадку ситуативно групками ми бачимося регулярно. Я з львівськими хлопцями бачуся ледь не щотижня, частина іншої компанії разом працює і регулярно зустрічається на зборах в рамках роботи. Незважаючи на відстані, ми щодня онлайн бачимося в нашому чаті і постійно обговорюємо останні актуальні новини з світу спорту і не тільки.

– Ага, значить у вас там є чат – часто перемиваєте кістки редакції?

 Не настільки, як би вам хотілося. Більше обговорюємо сам контент, наприклад, чиєсь резонансне інтерв’ю чи пуш-сповіщення, яке прилітає від вашого сайту, ніж роботу безпосередньо редакції.

– Що побажав би учасникам конкурсу?

– Креатив ваше все. Не соромтеся питати друзів чи знайомих у пошуках ідеї, яка справді буде вартою уваги. Експериментуйте з стилями. Не пишіть нудні лонгріди, на це є попит лише у окремо взятої аудиторії.

І не опускайте руки, коли щось буде не вдаватися. У вас все вийде.

«Шкода писанини, яка мала шанси безслідно зникнути». Автор найбільш артхаусного блогу Tribuna.com

«Конкурсы эмблем – очень подозрительная штука». Блогер Tribuna.com, который делает украинский футбол лучше

«Создайте тег «творчество душевнобольных» для всех этих персонажей». Главный шутник Tribuna.com

Автор

Комментарии

  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Реклама 18+
Loading...