Файна Юкрайна. Чому український чемпіонат кращий за російський
Колега Литвинов нещодавно припустив, що міграція Кучука, Кононова і Максимова на північний схід – це ознака динамічного розвитку російського чемпіонату. Мовляв, там і конкуренція, там і сучасні тенденції, а у нас лише «тлєн», безвихіддя, шахтарські однокласники і сонні мухи по вікнах. І тим часом як російський середній клас грає м’язами і делегує «Ростов» до верхівки турнірної таблиці, український змагається за почесне п’яте місце в тіні вічно четвертого невдахи «Дніпра». Щоб переконатися в тому, що все це – явне перебільшення, викликане робочою необхідністю регулярно переглядати ігри «Таврії» і «Волині», цілком достатньо ще раз прокрутити на моніторі недільну битву у Дніпропетровську. Ну або прочитати цей текст.
Але насамперед ще раз підкреслю: я не буду порівнювати силу чемпіонатів. Цілком нормально, що турнір, де 13-та команда, що тільки-но вийшла з першої ліги (мова про «Урал», якщо хто не в курсі), має бюджет вдвічі більший за сусідського учасника єврокубків («Чорноморець») з іншого, апріорі крутіший. І футбол там має бути кращим. І гравці повинні цілити у дев’ятки з 40 метрів і фінтами складати опонентів у штабеля. Парадокс у тому, що росіяни, маючи значну перевагу на ниві фінансовій, не надто вже й випереджають українців на ниві ігровій – зокрема в тому, що стосується якості гри.
Росіяни, маючи значну перевагу на ниві фінансовій, не надто вже й випереджають українців в тому, що стосується якості гри
Більше того, український глядач знає, що гарантовано подивиться 12 суперматчів за сезон, – ігри «великої четвірки» один проти одного. Там буде гра від воріт до воріт, а не вовтуження у середині поля, там буде багато голів і емоцій. Там ніхто не буде на 60-й хвилині матчу потихеньку готуватись до вечірнього походу у клуб (дивись атаки «Шахтаря» і пресинг «Дніпра» в останні 5 хвилин матчу, результат якого був уже відомим). Так, 12 матчів – зовсім небагато, але зате точно відомо, коли їх чекати. Вгадати ж, хто з російських товстосумів і коли видасть нормальний футбол (і чи видасть взагалі) – практично нереально. Це точно не «Рубін», що грає в три опорних півзахисники і забиває голи по великих святах. Не «Спартак», що шукає свою гру ще за часів Романцева. Не «Зеніт», що постійно зайнятий владнанням внутрішніх конфліктів. Так, за сезон в Росії можна знайти кавалок бадьорих ігор, але вгадати, що саме зараз буде шоу, а не 0:0, ви не зможете. Отже, перша причина: гарантована якість у матчах лідерів.
Звісно, сперечатися з тим, що російський середняк «Краснодар» має більше можливостей, ніж український середняк «Севастополь», нема сенсу. Питання в тому, що скористатись з цих можливостей в Росії майже ніхто не може. Класична модель поведінки для команди, яка погано грає – купити перед другим колом цілком новий склад. А раптом у нього вийде? Але навіть найкращі футболісти не заграють на полі самі собою – доведено київським «Динамо». Тепер уявіть, що таких «Динамо» в прем’єр-лізі 8 штук і вони відрізняються один від одного тільки цінниками, наліпленими на спинах гравців. Неможливість участі у гонитві озброєнь призводить в українському чемпіонаті до того, що фізкультурники все-ж таки не виживають. Необхідність вибудовувати гру дає можливість розвиватися Григорчуку, Сачко, Вернидубу, Бакалову, вже згаданим Кононову, Максимову и Кучуку. Це не вони хочуть на схід, це їх хочуть на сході. І захочуть ще більше після неодмінних успіхів тих, хто веж поїхав. А поки вони малюють тактичні моделі, вчать оборону грати компактно и прагнуть перевершити один одного у грі в футбол, а не в конкурсі «хто краще штовхається в центрі поля». Тобто, друга причина: тренерські команди, що дійсно цікаво грають.
Це не тренери українських клубів хочуть на схід – це їх хочуть на сході
Нарешті, в тому, що в українському футболі на плаву тримається в кращому випадку десятка команд, а решта з усіх сил прагне не впасти нижче дна, є навіть певні плюси. Якщо український футболіст погано гратиме, він швидко поїде в Охтирку чи Армянськ; якщо погано гратиме російський – залишиться в «Динамо» чи в Instagram з Вікою Лопиревою. Російські футболісти, одного разу витягнувши щасливий квиток, вже ніколи не зійдуть з орбіти, де є гроші, можливості і футбол, нехай навіть якщо на цей футбол вони дивитимуться з трибуни чи лави запасних. Їх українським одноліткам доведеться триматися хоча б на рівні «Іллічівця». Результат – прекрасна збірна, де заправляють молоді Хачериді, Ракицький, Гармаш, Ярмоленко, Коноплянка, Зозуля. Так, система, за якої гравців «Шахтаря» набереться ще на три команди, не найкраща. Але в цій системі футболісти все-ж таки заробляють гроші своєю грою, а не місцем в заявці, і мають шанс дотягнутись таки до збірної, як це зробив, наприклад, Федецький. Так, інколи українці отримують місця в складі своїх команд через бідність клубів, але врешті-решт в російській лізі іноземців половина, в українській – лише третина. Третя причина: більше довіри місцевим гравцям.
Спадок радянського футболу – штука важка сама по собі, а обтяжена нафтодоларами вона і взагалі перетворюється на монструозний і дорогий балаган. Жодної тенденції в тому, що наші висококваліфіковані спеціалісти йдуть працювати у цей балаган, немає: просто хороших тренерів в Україні більше, ніж хороших клубів. Але те, що українські футбольні флагмани орієнтуються не на східного сусіда, а на найкращі західні зразки – це добре. А те, що за ними мають піти і підуть «Чорноморец», «Ворскла», а там і решта – ще краще.
