Геній місця: Буяльський в «Динамо» – наш аналог Томаса Мюллера
Дмитро Литвинов – про легенду київського клубу.
Останніми тижнями в німецькому футболі нема більш обговорюваної теми, ніж ситуація з Томасом Мюллером та продовженням його контракту із «Баварією». Легенда, рекордсмен клубу за кількістю ігор, кількість його титулів Бундесліги вже давно вийшла за будь-які межі реалістичного. Ну, й, відповідно, зараз питання у тому, що коли є твердження «Мюллер – це і є «Баварія», то чи варто клубу й далі продовжувати платили ще рік 17 мільйонів євро за наявність у складі людини, яка забезпечує статус, але на полі вже не робить різницю.
Рік тому приблизно у цей же час настільки ж обговорюваною темою було те, чи залишиться ще на сезон Тоні Кроос. Теж легенда, трохи молодша за співвітчизника й більш впливова у системі гри «Реала» та збірної. Крооса вмовляли продовжити контракт ледве не всім Мадридом (та Німеччиною), але зрештою він вирішив піти на власних умовах. Обіцяв вже доволі давно, що буде дивитися на власні відчуття стосовно того, коли треба завершувати, й зрештою закінчив, якщо не на піку, то тоді, коли не перетворився на власну тінь.
Різні гравці, але окрім бундес паспорта та безлічі титулів, перерахованих на сторінці Вікіпедії, є в них й дещо спільне. Кожен з них ніколи не намагався вип’ячувати власне «Я» на перший план – як на полі, так і за його межами. Самі німці кажуть, що типові голи Мюллера – з тих, котрі забуваєш вже на наступний день, такі самі як і його результативні передачі, котрим лік теж йде на сотні (одних лише титулів найкращого асистента бундесліги у Томаса – 4 штуки).
У Крооса якісь видатні передачі згадати простіше, але й у нього на кожну з таких передач були десятки підготовчих пасів, котрі допомагали команді вибудовувати атаки. І за всім цим жодного бажання хизуватися, що в сучасному світі вже десь йде на межі із прагненням робити це. Але згадайте ту ж історію про бутси, котрі він волів носити, коли вже випуск серійний у моделі закінчився, і Тоні не хотів змінювати зручну для себе модель, бо вважав, що комфорт важливіший за понти (та додаткові мільйони, які міг би отримати, рекламуючи щось більш сучасне).
…Віталій Буяльський за масштабом досягнень (та й таланту, ніде правди діти) не наближається до цих німецьких титанів. Але є в ньому дещо спільне з ними.
По-перше, обидва є легендами своїх клубів – і існує досить серйозна ймовірність, що й Буяльський, як і Мюллер, піде зі свого рідного клубу влітку.
По-друге, оце небажання вип’ячувати себе – мінімум інтерв’ю, повна відсутність в соцмережах (зрідка потрапляє хіба що на поодиноких фото в аккаунті дружини), мінімум галасу про те, який я красивий, талановитий та розумний. Навіть в Крооса подкаст був (та й є, власне), а Мюллер десь та видавав матеріал для яскравих заголовків, коли давав неприлизані флешінтерв’ю після ігор.
По-третє, саме це прагнення грати просто, розумно, розуміти, коли варто піти в тінь. Він робить те, що вміє – й вміє дійсно багато, не лише у співставленні з гравцями УПЛ – але все це якось відходить на другий план.
Так, до речі, було не завжди, якщо згадувати зовсім молодого Буяльського. Його виступи в оренді в «Говерлі» були дуже яскравими. Молодий хавбек тоді ще частіше починав на фланзі, мав більше можливостей ризикувати й демонстрував дуже крутий дриблінг вже фактично у першому для себе сезоні в великому футболі. Сезоні, під час якого назавжди поділилася історія не лише українського футболу, а й української держави. Сезоні 2013-14 років, кінця золотої епохи УПЛ, коли за рік до того у «Говерлі», яка була передостанньою в лізі, грав призер чемпіонатів світу та Європи Давид Одонкор, а перехід у той же клуб майбутнього чемпіона Європи Рікардо Куарежми зірвався чи не в останній момент.
І от тоді Буяльський за рівнем техніки якщо й поступався Куарежмі, то не глобально. Було навіть трохи боязно, чи не зламають юнака, якщо й далі буде йти настільки зухвало на суперників, настільки не боятися – дуже нечасте враження від українських гравців – брати ініциативу на себе та вигадувати й пробувати творити на полі. Й тому, коли його повернули в «Динамо», не могли ж не повернути, еге ж, та почали награвати у середині поля, то здавалося, що у збірної може з’явитися людина, котра на роки вперед вирішить проблему зі створенням моментів з центру. Не з флангів, де були всі ці імена з верхніх рядків трансфермаркту, а з центру. З потенціалом на те, що у нас буде свій атакувальний хавбек міжнародного класу.
Втім, вийшло трохи інакше принаймні із позицією. Власне, не лише ж у нас – той же Кроос починав ще зовсім малим саме як «десятка», проявив себе (вперше, до речі, теж в оренді, але не в «Говерлі», а у «Байєрі», саме там і повертався до «Баварії» на цю позицію), і лише згодом опустився вглиб. Не в останню чергу, бо в футболі топзавдань чисті «десятки» вже на початку 2010-х стали остаточно не потрібні. Десь така ж метаморфоза за покоління до того сталася з Ротанем (або, коли шукати іноземних аналогів, з Пірло) – й замість футбольного Моцарта ми отримали ну якщо не Горовіца (це от ближче до того ж Крооса) то, скажімо, Євгена Хмара. Виконавця високого рівня, але того, чиє ім’я знає менша кількість людей. У тому числі й тому, що цим самим людям банально стало менше діла до футболу спочатку у 2014-му, а потім у 2022-му.
Буяльський не влаштовує гучних скандалів, не веде активне життя в соцмережах, рідко дає інтерв’ю. Його найгучніші заяви – це дотики до м’яча. Але ці дотики – саме ті, які роблять різницю. Й коли м’яч у нього, «Динамо» починає рухатися інакше. Одна передача між лініями, розумний ривок у вільну зону, хитрий пас п’ятою – такі дрібниці, які залишаються поза заголовками новин, але без них команда втрачає гостроту. У складі «Динамо» вже багато років немає іншого гравця, який міг би так тонко відчувати епізод.
Здається, саме тут, а не в якихось містичних непорозуміннях з тренерами й криється причина того, що гравець фактично не заграв у збірній. Він дійсно гравець епізодів, котрий здатен, звісно, відпрацьовувати в обороні, але в обоймі Фоменка, Шевченка, Петракова, Реброва завжди були люди, котрі більш розуміються на тому, аби більше пахати, й грати поперек поля, а не вперед. Може десь наслідок отієї позасистемності, котра була змолоду, й тренери просто не вірили, що він може відпрацьовувати у захисті, як конкуренти.
Той же Ребров ще в Динамо проявив себе як прихильник системної гри – от є класичні вінгери Ленс та Ярмоленко, з котрими Віталію було не зрівнятися за швидкістю, є опорні Велозу та Рибалка, й там у них більше динаміки та якості пасу, є атакувальний хав Бельханда, а коли той пішов, то навіть Гармаш видавався Реброву більш зрозумілим й потрібним, ніж Віталій. Й зрештою, повертаючись до збірної, там роками ставка робилася на своїх «Роббенів/Рібері», а не на того, хто міг би грати «Мюллера».
Такий ігнор не лише Віталія стосується, а й, скажімо, Маліновського, чий потенціал теж у збірній був розкритий, дай боже, аби на 60%. Але в Руслана хоча б були ті виступи в Бельгії й «Аталанті», а у Віталія…
У Віталія буде статус легенди «Динамо», він вже зараз на порозі топ-10 за кількістю матчів в історії клубу. Й нема сумнівів, що він міг би розкритися у сильнішій лізі, рівень таланту дозволяє. Але десь, може, сам не наполіг, що хоче нових викликів, а десь, може, просто сам не схотів залишати рідний клуб. Зрештою, теж варіант розвитку кар’єри, іноді «динамівське серце» – це не принизливий штамп, а опис того, як людина почуває себе.
Він володіє достатньою витривалістю, щоб накривати суперників у відборі, у першій лінії пресингу, і водночас достатнім інтелектом, щоб бути диригентом атак. Це набір навичок, який в сучасному футболі коштує дуже дорого, але в Україні, на жаль, досі не до кінця оцінюється.
Можливо, Буяльському ще й не надто пощастило з епохою. Навіть після цього місця у топ-10 за матчами його навряд чи будуть згадувати серед хоча б 10 найвизначніших гравців в історії клубу. Він грав у «Динамо» в часи, коли клуб переживав далеко не найкращі свої роки. Йому не судилося грати в команді рівня Лобановського чи хоча б Сьоміна, яка боролася за високі місця в єврокубках.
Але він – один з небагатьох гравців у сучасному чемпіонаті України, який розуміє гру на кілька ходів вперед. Й коли він зрештою піде, «Динамо» відчує це не просто як втрату гравця, а як втрату ідеї, чогось того, що робило саме цю команду особливою. Особливою не у порівняння з міфічними легендарними складами 1975-го, 1986-го чи 1999-го, а у порівнянні з тим, якою ця команда була б без Буяльського в останні сезони.
Римляни вірили у так званих духів-покровителів місця, котрі не були настільки ж потужними як боги Пантеону на чолі з Юпітером, але робили життя мешканців окремої деревні кращим. Без якихось великих див, але регулярно. Таких духів називали геніями місця.
Буяльський – отакий геній місця в «Динамо», як от Мюллер в «Баварії».
Фото: «Динамо»
Другие посты блога
