Перший матч з Бельгією показав стелю гравців збірної України, а другий – підлогу можливостей Реброва
Дмитро Литвинов акцентує на символічності цієї дуелі.
Футбол у своїй основі – це гра рішень. Одні з них обдумані, інші – імпульсивні. Але бувають і такі, як ті, що прийняв тренер збірної у вчорашній грі плейоф Ліги націй. Рішення, після яких о півночі ти просто дивишся у стелю, намагаючись зрозуміти: ну як же так?
Попередній матч (для пуристів «другий тайм», для ультрапуристів – «останні пів години») став піком для гравців. Ми побачили стелю команди, те, на що вона в принципі здатна, те, чого можемо чекати хоча б проти європейських топів другого ешелону. Поточний варіант Бельгії на більше не тягне, але це все ще небезпечна команда і тому така перемога була приємною навіть у моменті.
Що вже казати про те, що вона обіцяла для збірної… Але другий матч ще треба було зіграти – й, на жаль, у ньому ми побачили майстер-клас з того, як не варто діяти. Це була підлога можливостей головного тренера.
Ілюзія контролю
На папері план виглядав логічно: зіграти компактно, грати на контратаках, не ризикувати. Але у футбол грають не на папері й за кожним рішенням варто дивитися на людей, котрі мають його втілювати.
Давайте загинати пальці.
1. Ребров вирішив перейти на гру в 3 центрбеки. При тому, що так – принаймні, регулярно – не грає жодна з команд тих центрбеків, котрих виставили в основі. Ані «Шахтар», ані «Борнмут», ані «Остін». Так, у того ж Матвієнка є скіли, аби грати крайнього центрбека, можна уявити тут і Забарного. Але все ж для цієї схеми замало виставити навіть класних гравців, треба час та досвід, аби вони зігралися.
2. Зінченко на правому фланзі – данина першій грі, де він дійсно класно закрив за необхідністю, після травм Сича та Коноплі, цю позицію. Але вірити у те, що Руді Гарсія не розбере на атоми, що показав Олександр, і не дасть порад гравцям – … Ну й все ж Крупського, певно, варто було б хоча б на підміну запросити. Бодай подивитися, як виглядатиме на тренуваннях й мати таку опцію на випадок, якщо в Олександра не піде.
3. Калюжний та Ярмолюк в опорній зоні. У Івана вдосталь досвіду гри у двійці опорних, але при цьому він звик взаємодіяти із двійкою центрбеків позаду, а не з трійкою. Але добре, тут складно щось інше було вигадати. Але Ярмолюк у двійці? У «Брентфорді» грають з трійкою центхавів й навіть найбільш атакувального з них Дамсгора складно записати у «десятки». Це знову ж зовсім інша динаміка взаємодії між гравцями. Виглядає так, що Ребров чи не втомився відповідати на запитання «Коли вже гратиме Ярмолюк?» й кинув у відповідь критикам того у зовсім незвичні умови у важливому матчі.
4. Ванат у якості єдиного форварда команди, котра – про що кричить весь інший склад – планує 90 хвилин втримувати рахунок. Ну так, це ж те, до чого Владислав звик у чемпіонаті, те що він блискуче виконував у груповому етапі Ліги Європи.
Як «не звик»?
Так, звісно, Яремчук, котрого хотілося б бачити в старті, теж зараз грає у команді, котра звикла домінувати в рідній лізі. Але в Романа банально більше подібного досвіду гри і у “Валенсії”, і у бельгійських клубах, й просто він трохи краще вміє десь і притримати м’яч. І спортивної злості, котра так потрібна в таких матчах у нього більше, як здається.
5. Можна додати, що й вихід Гуцуляка здався не найбільш очевидним рішенням. Як джокер – так, але у старті? Ще й коли тобі доступна опція випустити Циганкова чи Ярмоленка (травми? ну не завадили ж вони кинути обох на заміни), котрі банально більш досвідчені й вміють і потримати м’яч, і з Ванатом, коли вже вирішили робити на того ставку, у того ж Андрія взаєморозуміння краще. Умовно постав його на перший тайм, а там вже змінюй.
У підсумку вийшло, що у нас половина складу вийшла грати не на тих позиціях, і/чи не у тих ролях, до котрих звикли. Команда грала реактивно, а не проактивно, без ініціативи, у сподіваннях на те, що протримаємось якось.
Коли прагматизм стає пасивністю
І, можливо, навіть на гірше, що перший тайм таки протрималися. Рахунок створював ілюзію стабільності, але тільки якщо дивитися на поле із заплющеними очима. Команда, яка не наважується атакувати, не створює моментів, не диктує умови – це просто мішень, яка чекає, коли її вразять. І це при тому, що буквально за три дні до того ми ж бачили, що бельгійці якраз погано себе почувають, коли їх притискають до їх воріт, намагаються грати азартно, не бояться магії імен.
І ми побачили – вже коли збірна пропустила два м’ячі і нарешті спробувала грати активно – що ті бельгійці нікуди не поділися. Так, зараз це вже була більш впевнена в собі команда, котра відчула запах крові, й розуміла наші проблеми в обороні. У розміні ударами своє взяли більш досвідчені – знову ж, ніби типова ситуація у футболі, але як забути, що початкова схема позбавила команду будь-якої атакуючої загрози, і тепер їм довелося наздоганяти, хоча саме вони мали диктувати гру.
Хибна логіка «надійної» тактики
Ще раз проговорю очевидне. У футболі існує міф, що оборонні схеми завжди надійніші. Але гра в глухій обороні працює лише тоді, коли гравці ідеально вивчили систему – знають, коли пресингувати, коли віддавати, куди бігти. У Реброва ж захист був зібраний на швидку руку, і це не могло не призвести до катастрофи. Середина поля, роздерта і дезорганізована, не могла нічого протиставити наростаючому тиску суперника. Ну й попереду був ізольований від підтримки гравців форвард, котрий (поки?) не з тих, хто може сам створювати собі момент за моментом, достатньо лиш вибити м’яч у його напрямку.
Чи можна грати в атакувальний футбол зі схемою 5-4-1? Та звісно ж можна, якщо у тебе на флангах цієї п'ятірки Кафу і Роберто Карлос, в атакуючій трійці – Роналдо, Рівалдо і Роналдінью, а за вікном – 2002 рік… Але «чомусь» цього у наших не вийшло. Цей матч показав небезпеку надмірного ускладнення тактики. Іноді найбезпечніша стратегія – просто грати у свій футбол, а не намагатися перехитрити суперника, який насправді не настільки сильний, як здається.
У бельгійців все ще є індивідуальний клас, але там не бракує проблем, про що кричать вже не лише тамтешні ЗМІ, а й люди калібру Кевіна де Брюйне. І різницю у сумі цього класу можна нівелювати, ми це бачили у Мурсії, де гравці показали свій пік.
Дуже не люблю афоризм «виграє команда, програє тренер» – зазвичай це просто красиві слова. Бо зрештою робота тренера – це і стартовий план на гру, і корективи протягом матчу. І ми знаємо, що Ребров вміє їх робити, востаннє – у четвер. Можна іронічно додати, що така кількість вдалих камбеків збірної за його тренерства – це якраз наслідок того, що нерідко стартовий план якраз не працює, але то вже тема для окремої дискусії.
Цього разу програв саме тренер. Цей матч показав найнижчий рівень можливостей Реброва – його підлогу можливостей.
Фото: УАФ
Другие посты блога
