12 найгірших сезонів «Динамо» в єврокубках
З очікуванням того, що поточний посуне когось зі списку...
…хоч і дуже хочеться вже зараз внести його сюди. Але давайте дивитися на всю картину – початок кампанії 2024/25 кияни точно можуть занести в актив. Дві впевнених перемоги над «Партизаном» та виграш у «Рейнджерс» – це результати, що були навіть кращими за прогнози чималої кількості фанів та експертів, особливо, якщо казати про протистояння з шотландцями. Поразка від зальцбурзьких «биків» – прикра, але закономірна з огляду на порівняння бюджетів команд.
Те, що було далі в Лізі Європи – це вже зовсім інша історія. У котрій змішалися й неготовність клубу грати на рівних навіть із посередніми за євромірками командами, й логістичні проблеми, й те, що кілька ігор свідомо фактично віддали суперникам, граючи не основним складом. Але якщо вдасться обіграти «Галатасарай» та РФШ, то загальне враження все ж зміниться.
Чи є віра в це – інше питання, але поки все ж цей сезон тримаємо в голові та повернемося до його місця в історичному рейтинзі хоча б 31 січня.
А поки – ось такий рейтинг, точніше дві його частини. Одна з них – з сезонів, що були до того, як у єврокубках з’явилися групові етапи, друга – відповідно, вже з початком таких сезонів. Здається, що змішувати оцінку таких сезонів разом все ж не варто. Бо просто різний формат і різні емоційні враження – наприклад, від того, чи тривала ганебна осінь 2 матчі чи 6.
За кількістю вийшло нерівномірно, 5 та 7 сезонів. Що тут поробиш, коли в частині першій «Динамо» було просто сильнішим клубом за європейськими мірками. Так, інший формат, інше все, але, слухайте, тоді вильоти у чвертьфіналах, скажімо, 1976-го чи 1983-го сприймалися як серйозні невдачі. Й байдуже було і на силу суперників, й на те, що грали навесні, коли в СРСР команди в кращому випадку тільки виходили зі сплячки. Але заносити сезон до провальних тільки тому, що, скажімо, в 1/16-й та 1/8 фіналу перемагали тих, кого й мали перемогти, а у чвертьфіналі відлітали від когось з чемпіонів топ-5 ліг, я не готовий.
Втім, за бажання можна спростити поділ частин до «радянського» та «українського» періодів, зрештою, у другому знайшлося місце і сезонам, де все зупинялося, не доходячи до якихось там груп.
Частина перша. Гра на виліт
Варті згадування. 1968/69 та 1979/80. Перший не потрапив, бо це був унікальний випадок – кияни не зіграли жодної гри у сезоні через демарш радянської футбольної влади. УЄФА тоді вирішив після вторгнення радянських військ до Чехословаччини звести між собою у Кубку чемпіонів команди з соцтабору – мовляв, не варто посилювати напруженість й раніше певного часу відправляти команди до ідеологічних противників. У радянських футбольних чиновників ідея не викликала захвату – й «Динамо», котре тільки-но виграло другий поспіль чемпіонський титул (а буде ще й третій) залишилось без єврокубків.
Другий – це історія, коли ніби й вилетіли там, де були фаворитами, у ⅛ фіналу Кубка УЄФА, софійський «Локомотив» точно був під силу. Але ж і пройшли до того два раунди, і з болгарами обмінялися перемогами, а гол на виїзді – це вже така справа, трохи лотерейна. Якби ще одразу це сталося, а так – є більш «гідні» потрапляння в список сезони.
5. 1978/79
Одним з таких сезонів став якраз попередній до «болгарського». Дивишся на підсумкову сітку турніру й думаєш, що, можливо, саме тоді у «Динамо» був найлегший жереб до фіналу єврокубка. В першому раунді потрапили на фінську «Хаку», далі був «Мальме», потім краківська «Вісла», згодом віденська «Аустрія» й лише у фіналі команда з топ-5 ліг – «Ноттінгем» Брайана Клафа.
От тільки це «був» з минулого речення варто змінити на «міг бути», адже зрештою команда Лобановського зупинилася вже на шведах, чий шлях до фіналу згодом й було описано. При цьому «Мальме» виглядає чи не найслабшим фіналістом головного єврокубку в історії. Й не пройти його тоді виглядало та й було розцінено як провал. У киян восени 1978-го ще була наявна значна частина золотого складу 1975-го (у грі-відповіді, де програли 0:2, були Блохін, Колотов, Коньков, Фоменко, на заміну виходили Онищенко та Веремєєв) й вже були окремі люди з команди 1986-го, як-от Безсонов та Балтача.
Але зрештою все це кадрове багатство не принесло щастя, за весь матч вдалося створити буквально два моменти – Хапсаліс не реалізував нагоду на перших хвилинах, а у другому таймі, вже за рахунку 0:2 на користь господарів, Блохін поцілив у штангу. Цікаво, що якщо у першій грі (грали, до речі, у Харкові, стадіон в Києві реконструювали під матчі Олімпіади-1980) скандинави активно використовували штучні офсайди, то у грі-відповіді надавали перевагу персоналці, на тому ж Блохіні постійно висів один, а те й два захисники. При цьому у шведів дуже швидко рахунок після помилки воротаря Юрковського відкрив 18-річний Сервін, а потім його одноліток Кінвал подвоїв рахунок.
4. 1987/88
Той випадок, коли варто оцінювати не лише суперника, а й свою команду. Суперник – «Рейнджерс», в котрий тоді якраз починали вливатися гроші сталевого Девіда Мюррея, що призведе згодом до оформлення 9 поспіль чемпіонських титулів, а протягом серії за «Рейнджерс» гратимуть дійсно видатні футболісти європейського масштабу, від Михайличенка й Гаскойна до Лаудрупа-молодшого та Алі Маккойста.
Але тоді, восени 1987-го, той же Михайличенко грав за «Динамо», а команда мала статус беззаперечного фаворита протистояння. Перемога у Кубку кубків минулого року, півфінал Кубка чемпіонів у тому ж 1987-му, матчі за збірну СРСР із вражаючою якістю гри на ЧС-1986 та у відборі Євро-1988 – всього цього було достатньо, аби вірити у перемогу саме киян.
Проте вдома вдалося перемогти лише 1:0 завдяки голу Михайличенка, а на виїзді програли 0:2 й потім скаржилися на те, що господарі зменшили поле. Більш детально про ті матчі писав минулого року, посилання – поруч.
Сюди ж варто лише додати, що це той випадок, коли визначальним для потрапляння в рейтинг став статус самого «Динамо». Умовно кажучи, ну що сенсаційного чи несподіваного, не кажучи вже саме про ганебність, у вильоті від, даруй господи, «Бешикташу» у 2023-му? Одна посередня за європейськими мірками команда пройшла іншу, за складом та бюджетами андердогом виглядало саме «Динамо». З «Рейнджерс» же, як і у випадку з «Мальме», дуже прикро було вилітати ще й з огляду на те, гравців якого гатунку мав у своєму розпорядженні тренерський штаб. Втім, той сезон 1987-го взагалі був однією суцільною ганьбою, за винятком виступів у Кубку СРСР.
3. 1977/78
І ще один сезон другої половини 1970-х. Й тут можна повторювати те саме, що й у главі про шотландців. Була й єврокубкова перемога незадовго до того, навіть дві, з урахуванням Суперкубка УЄФА, був й півфінал Кубка чемпіонів ще навесні – й восени отаке.
«Отаке» – це виліт у першому ж раунді Кубка УЄФА від німецького «Айнтрахта». Але не франкфуртського, з котрим грали у переможному Кубку кубків 1974-75, а значно більш скромного брауншвайзького. Команда грала ще 1974-го у другій Бундеслізі, але вийшла звідси й на певний час увірвалася в групу лідерів німецького футболу. 9, 5, 3 – це місця «Айнтрахта» в 1975-77 роках, але в сезоні 1977/78 вони фінішували лише 13-ми, й це попри запрошення з «Реалу» зіркового чемпіона світу Пауля Брайтнера.
Але загалом склад там точно не був видатним – вирізняється лише Дреммлер, котрий потім чимало пограє у «Баварії», ну й його тезка Вольфганг Франк, але той вже більше як тренер увійде в перелік визначних персонажів німецького футболу. Головною зіркою команди після Брайтнера був тренер Зебец, котрий колись починав будівництво золотої «Баварії». Він підтягнув земляка Попіводу, котрий зіграв кілька десятків ігор за збірну, ну добре, ось третій-четвертий помітний гравець – і все це проти приблизно того ж складу, котрий навесні 1977-го перемагав «Баварію» у чвертьфіналі Кубка чемпіонів.
Проте «Динамо» так і не змогло обіграти цю німецьку команду – спочатку вдома зіграли 1:1, причому відігравалися після м’яча якраз Франка, а на виїзді все закінчилося нулями. Радянська преса писала про брак досвіду у деяких футболістів «Динамо», але про це ще якось можна було б говорити, коли мова йшла б про протистояння з тією ж «Баварією» чи гладбахською «Борусією», якій поступилися у півфіналі 1977–го. Але ж не з брауншвайцями!
Але в Києві класний матч видав кіпер німців Франке, а на виїзді кияни дуже акуратно діяли в середині поля, проте не могли нічого створити ближче до воріт суперника. А ближче до фіналу ще й пропустити могли, але Брайтнер влучив у штангу під час контратаки. Лобановський після гри нарікав на відсутність бійцівських якостей та дозволив собі поскаржитися на керівників клубу – мовляв, мешкали у готелі за 75 кілометрів від Брауншвайгу й по 3 години їздили на тренування, з тренування та на гру.
2. 1980/81
Знову Кубок УЄФА і знову виліт одразу, без перемог і без поразок. Проте, якщо із німцями все ж можна було нарікати на загальний рівень бундесліги тих років та наявність бодай однієї зірки на полі і однієї на чолі команди суперників, то з болгарським «Левські»… Ну, ви розумієте. Причому знову спочатку зіграли вдома 1:1, а потім на виїзді – 0:0. Не того чекали від киян, що були лідерами чемпіонату (й згодом виграли золото), а наступного року ще й повторили успіх.
«Левські» ще й в середині першого тайму київської гри залишився без основного голкіпера, й вже за 3 хвилини після цього рахунок було відкрито. От тільки відзначилися якраз болгари – Спасов скористався тим, що господарі побігли вперед, втратили м’яч і не встигли створити офсайд. Ще до перерви відігралися, Блохіна зачепили у штрафному, Буряк реалізував 11-метровий, створили безліч моментів, але були дуже помітні проблеми із тим, щоб просто влучити по м’ячу і відправити його бодай у сторону воріт.
Втім, впевненість у своїх силах була сильною й перед грою-відповіддю, про момент у другому таймі київського матчу, коли Роменьский протягом однієї атаки тричі відбивав удари болгар, намагалися не згадувати. Однак забити знову не вийшло. До перерви грали занадто обережно, в середній лінії діяли Демяненко та Лозинський, взагалі-то профільні захисники, а другим форвардом взагалі був Веремєєв. Буряк захворів, і його креативності не вистачало. По перерві Євтушенко замінив Демяненка, одразу на емоціях створили кілька моментів, але Блохін не реалізував три нагоди, й болгари згодом заспокоїли гру. Вже в кінці Бойко вийшов грати стовпа замість Колотова, знову було багато метушні у штрафному суперника, але без голів.
Ну, й так – коли вже казати про брак практики в киян навесні, то справедливо буде й зазначити те, що зазначила московська преса після вильоту команди – в болгар сезон почався за місяць до цієї гри, але їм брак ігрової практики не завадив.
1. 1983/84
Зустрічі з французьким «Лавалем» у 1/32 фіналу Кубка УЄФА стали 76-м та 77-м матчами «Динамо» в єврокубках. Для французів – 1-м та 2-м. Ну, й ви певно вже здогадалися, що далі пройшла саме команда-суперник киян. Команда, яка лише 1976-го року набула статусу професіоналів. В 1982 та 1984 роках команда вигравала Кубок французької ліги, між цими сезонами фінішувала 5-ю в чемпіонаті, тому й потрапила у Європу, але вже 1989-го вилетіла з французької еліти і більше туди ніколи не поверталася.
Тому загальний рівень суперників киян можна собі уявити. Певно, що тут головною зіркою був тренер – Мішель ле Мілінар на той момент керував командою вже 15 років, а залишить команду він у 1992-му, такий Гі Ру на мінімалках (дуже умовних «мінімалках», просто у порівнянні з патріархом «Осера» навіть ці 24 роки в одному клубі не так й вражають). Зірок же на полі не те що рівня Брайтнера, а рівня Брайтнера, поділеного вдесятеро, тут не було. У киян був свій поганий сезон, 7-ме місце, розбрат за Юрія Морозова, котрий успадкував від Лобановського команду, котрій треба було оновлення. Але все це не виправдання, чому Блохін, Буряк, Заваров, Безсонов, Демяненко, Баль та інші гравці й кандидати у збірні, чинні чи майбутні заслужені майстри спорту, не змогли забити жодного разу французам.
Вдома «Динамо» ще якось створювало моменти, та й те переважно до перерви, а потім гості прийшли до тями й виявилося, що не так вони й бояться фаворитів. Команда з містечка, все населення котрого могло вміститися на трибунах тоді ще «Республіканського», спокійно витримало всі атаки киян. А вдома й самі з перших хвилин побігли забивати. І свого домоглися на 34-й хвилині, причому до цього моменту Морозов вже зняв з гри Буряка, котрий не спішив допомагати оборонцям.
Кияни схаменулися, кинулися вперед, гол Євтушенка перед самою перервою скасували через офсайд, котрий виглядав дуже сумнівним. А по перерві воротар Годар десь дивом, десь на останньому подиху (привіт кіноманам), але все ж втримав разом із захисниками ворота недоторканими. І знову ж – Блохіна та інших атакувальних гравців прикрили, а вийшло так, що чи не найбільш активним в атаці був Олег Кузнецов, котрий виконав аж 4 удари по воротах.
Втім, коли його так залишали самого, то може варто це вважати частиною плану?
Частина друга. Гра з групами
Варті згадування: 2001/02, 2011/12, 2021/22, 2023/24. Дуже коротко по кожному сезону. Перший – часи, коли перед тим Лобановський довів нас до того, що невдачі з «Борусією» та «Ліверпулем» вважалися невдачами, а розмін домашніми перемогами з віцечемпіонами Португалії – ледь не ганьбою. За 10 років ніби були кадри, аби не програвати «Рубіну», але сам по собі суперник був у ті роки сильний, навіть «Барселоні» з ним було незручно, тому тут більше прикро через те, що все так швидко скінчилось, ну й через те, яку країну представляв суперник. Ще за декаду було лише 1 очко в 6 матчах групи ЛЧ, але все ж у суперниках були «Баварія», «Бенфіка» та «Барселона». Якісь реальні сподівання були на очки лише з португальцями, зрештою з ними й вирвали одну нічию, а що поразки в інших матчах – ну, серйозно, на що там можна було розраховувати?
Ну й 2024/25, але про це вже було – давайте трохи почекаємо, й побачимо, куди можна ставити цей сезон.
7. 1992/93
З 4 ігор в сезоні «Динамо» виграло лише одного разу, й лише одного разу пропустило менш як 3 голи за матч. Спочатку був віденський «Рапід», котрий вдома перемогли 1:0 (гол забив Яковенко – останній, хто ще був із золотого півзахисту команди 80-х), а на виїзді все мало закінчуватися ще до перерви. Австрійці вели 3:0 на 38-й хвилині, проте Леоненко спочатку реалізував пенальті, а у другому таймі на 87-й, коли «Динамо» ще й вдесятьох грало, примудрився забити вдруге. Ковалець навісив зі штрафного, а форвард замкнув, пробивши головою.
Але це лише продовжило агонію команди у тому сезоні. «Андерлехт» показав, що це була просто команда зовсім іншого рівня у порівнянні з «Динамо». Причому рівня не фантастичного – за раунд до того шотландці з «Хіберніана» двічі зіграли внічию з брюссельцями, але забили менше на виїзді. З «Динамо» «Андерлехт» грав значно більш зібрано. Вдома пропустив першим – Шкапенко з паса Демяненка зумів переграти кіпера, але ще до перерви вийшов вперед, після чого забив й третій. Леоненко – що не кажи про нього, як про експерта, але форвард був класний – увігнав метрів з 25 м’яч в куточок воріт ювелірним пострілом, але бельгійці знову встановили комфортну перевагу в рахунку, використавши кутовий.
Примара надії залишалася, але гра-відповідь дуже швидко вбила ту примару, куди там Дену Екройду із товаришами в «Мисливцях за привидами». Перші хвилини пройшли у сумбурних атаках киян, а на 20-й хвилині забив форвард гостей ван Фоссен. Трохи згодом суддя Педерсен (так, той самий, що потім запам’ятається робою у стиках з хорватами до ЧС-1998) призначить пенальті, котрий потягне Мартінкекас, але по перерві ані голкіпер, ані захист не завадили Нілісу двічі забити. Сабо після гри тільки й міг казати, що у всьому винні помилки окремих гравців, зокрема Цвейби, та журналісти, котрі захвалили Леоненка.
Ну, а що треба було мовчати, коли людина дійсно вирізнялася на тлі інших?
5-6. 2006/07 та 2007/08
Ці сезони якось завжди в пам’яті йдуть парою, тому й обрати між ними гірший доволі складно. Команда середини 2000-х ніби мала у складі достатньо людей, аби виступати трохи краще, ніж це було в реальності, але за фактом іноді спадала думка: «А може краще вже не проходити цей відбір до ЛЧ, аби так не ганьбитися там?»
Але суперники не давали шансів – у 2006-му латвійці з лієпайського «Металургу» були зовсім слабенькі, а потім «Фенербахче» із нібито зірковим складом, але організованістю рівня дитсадка. За рік – боснійське «Сараєво», де теж не пройти не було шансів. Але в групах виступи перетворювали на суцільний жах. Спочатку 2 очки в 6 матчах, потім – 0 (вперше в історії виступів українських клубів в ЛЧ).
Й ніби суперники непрості – спочатку «Реал», «Ліон» та «Стяуа», потім «МЮ», «Рома» й «Спортинг», але саме враження безпорадності просто вбивало не менш ніж дивні кадрові рішення. Як тренерів (пам’ятаєте, як колумбійців Отальваро й Морено, котрі до того майже не тренувалися з командою, кинули в бій проти «Стяуа» в першому турі 2006-го, й все закінчилося 1:4?), так і керівників (3 тренери протягом групи наступного року, починали з Демяненком, продовжили з Сабо, а закінчували з Лужним). Все було дуже погано, з повним тупиком стосовно того, що робити й куди йти з цього кола динамівських сердець – й показово, як все змінилося, коли Суркіси наважилися запросити на рубежі 2008-го та 2009-го «варяга» Сьоміна.
4. 2019/20
Дуже блідий виступ. Нібито все було поруч – й всюди чогось не вистачало. Спочатку у відборі до ЛЧ, де якось образливо вилетіли від «Брюгге» – після 0:1 на виїзді вдома тричі вели в рахунку, але кожного разу суперник встигав забити у відповідь, навіть після автоголу на 93-й встигли зрівняти на 95-й. Але то були лише квіточки, ягідки пішли у групі Ліги Європи, куди впало «Динамо».
Спочатку завдяки Буяльському видряпали перемогу над «Мальме» вдома. Хто б тоді сказав, що це не лише перша, а й остання вікторія киян у євросезоні – не повірили б. Але нульова нічия у Лугано, домашня нічия з «Копенгагеном» (програли перший тайм, могло бути й гірше), ще один нічийний камбек по перерві, але вже в Копенгагені, й нарешті поразка у Мальме, де вели 1:0 та 2:1 – й ось команда опинилася перед необхідністю перемагати «Лугано» вдома й вірити, що «Копенгаген» та «Мальме» зіграють з потрібним «Динамо» рахунком.
Але біс з ним, що у шведів та данців ще з Євро-2004 працює скіл закінчувати матчі з рахунком, котрий влаштовує обидві сторони. Головне ж у тому, що зі швейцарцями відігралися лише на 94-й хвилині. Так, поразка в групі теж лише одна була, як і перемога, але команда, бюджет котрої навіть на той час був вищий ніж в будь-кого з суперників, має ж вміти не лише робити ці 1:1, починаючи грати лише після пропущеного! Та й те моментів створювалося, прямо скажемо, не як у «Барселони»-2009. Звісно, можна сказати, що й гравці були трохи гірші, ніж у Гвардіоли, але й порівнювати їх сили варто було з суперниками іншого калібру, ніж мали каталонці.
3. 2005/06
Навесні того 2005-го побачив світ роман Джонатана Фоєра «Страшенно голосно і неймовірно близько». Роман, чия назва підходить для враження, котре тоді відчули фани киян. Гуркіт від падіння динамівського колоса на глиняних ногах був не меншим, аніж гуркіт від падіння веж-близнюків, та й став трагедію лише для київських фанів. Втім, для них мем «швейцарський футбол зараз на підйомі», котрий подарував тоді фанам Леонід Буряк, котрий ненадовго зазирнув на тренерський місток команди, згадується одразу й вже майже за два десятиліття.
«Тун» за рівнем й масштабом фінансування був справжнім Давидом проти київського Голіафа. Але спочатку встояв на виїзді, хоча двічі поступався в рахунку, а вдома, розуміючи, що нульова нічия його цілком влаштує, спокійно відбивався від атак гостей, а на 92-й хвилині й сам забив. Можна довго сперечатися про те, яким злом було правило виїзного голу, але й без нього кияни мали проходити клуб, де всі гравці разом взяті оцінювалися не набагато дорожче, ніж того літа виклали українці за одного лише Ротаня.
Про рівень розчарування, котрий був у керівників клубу, свідчить хоча б неприкритий сарказм в заяві про звільнення Буряка.
«Змінивши в середині червня нинішнього року на цій посаді Йожефа Сабо, який пішов за станом здоров'я, Леонід Буряк, який виконував останнім часом обов'язки спортивного директора, мав забезпечити в поточному сезоні рівень гри та результат, гідний міжнародного авторитету та спортивних амбіцій ФК «Динамо» Київ. Реальність виявилася іншою».
Тут тобі й прозорий натяк, що покликали Буряка ледве не вимушено (хоча всі розуміли все ще в момент його запрошення спортдиром, що це під майбутній відхід Сабо), й про реальність, й її порівняння з очікуваннями. Фактично сподівання як не на велику, то на значущу тренерську кар’єру Буряка закінчилися саме тоді, коли йому було лише 52 роки.
2. 2022/23
Десь з цим сезоном й буде конкурувати поточний, якщо «Динамо» нічого не зможе зробити в останніх турах Ліги Європи. Вони схожі навіть канвою – непоганий старт у кваліфікації ЛЧ, де в перших раундах навіть перевершили очікування, залишивши позаду «Фенербахче» та «Штурм». Потім – поразка без шансів від суперника іншого масштабу фінансування, «Бенфіка» просто не залишила шансів. Й наостанок – тривале круте піке у Лізі Європи. 1 очко з 18 можливих у матчах з тим же «Фенербахче», кіпрським АЕК та французьким «Ренном» – це щось за межею.
Так, звісно, можна й треба нагадувати про те, в яких умовах опинилися клуб та команда. Але у відповідь теж варто нагадувати й про те, як у тому ж сезоні в єврокубках проявив себе «Шахтар», який до останнього туру претендував на вихід з групи, а також встиг засвітити таланти Мудрика, забезпечивши собі безбідне життя на наступну пару років. Та й «Дніпро-1», упокій господи його душу, у групі Ліги конференцій, що була співставна з київською у Лізі Європи виступив теж більш достойно.
Якщо програють «Галатасараю» й не обіграють РФШ, то теперішнє «Динамо» опиниться другим. Обіграють лише латвійців – третім.
1. 1996/97
Чому саме цей сезон найгірший?
Тому що тут теж встигли зганьбитися у двох турнірах – спочатку у Лізі чемпіонів, де без шансів відлетіли від віденського «Рапіда» 0:2 у гостях й 2:4 вдома, а потім у Кубку УЄФА – 0:0 вдома з «Ксамаксом», а потім поразка 1:2 у Невшателі.
Тому що потенціал в тієї команди був значно вищий, ніж у будь-якого складу «Динамо» 2020-х – вже за рік майже той склад громитиме «Барселону» 7:0 за сумою двох ігор, й покаже різницю між великим тренером та Йожефом Сабо.
Тому що тоді в моменті здавалося, що в нас ніколи вже не буде «Динамо» рівня того, що було в 70-80-х. Бо люди схильні забувати невдачі команди з часом, скільком би лавалям вона не програвала, а от пікові результати згадуватимуть знову і знову. І саме літо й осінь 1996-го – та найнижча точка падіння, на контрасті з якою ми ще більше захоплювалися тим, що побачимо зовсім скоро.
А тоді – фанам здавалося, що гірше нема куди. Сабо після поразки у Відні запам’ятався віденським журналістам шипінням на пресконференції, де заявив, що «Динамо», певно, хтось не хоче бачити в Європі. Після матчу-відповіді Сабо заявляв, що журналісти, котрі кажуть, що команда може грати краще, певно, їхали в поїзді й випадково побачили м’яч, й що він не має гравців через травми й погану дисципліну, й навіть вже Гусіна був змушений включити до заявки. А після ігор із «Ксамаксом», дійсно дуже скромною командою, відірвався по повній. Мовляв, і у кіперів Кутєпов здавав матч у Полтаві, а Шовковський погано почав грати після одруження, і в захисників Головко упіймав зірку, й Лужний не мужик, а тільки молоти язиком може, і у хавбеків Косовський вже не гравець, і нападники – Шевченко зіпсувався страшенно.
Але краще навести оцінку, котру тренер «Ксамакса» Жильбер Гресс дав ще перед першим матчем з «Динамо», коли його попросили поділитися враженнями від матчів команди з «Рапідом»: «Думаю, футболісти «Динамо» індивідуально сильніші за моїх. Але грають вони у повільний, застарілий футбол».
Іноді навіть таким жахливим командам просто треба тренер.
Фото: «Динамо»
Другие посты блога
