Tribuna/Футбол/Блоги/Трибуна-Л/Насправді Україна вже брала срібло футбольного Євро. Ну, майже збірна України – на чолі з Лобановським
Вічний

Насправді Україна вже брала срібло футбольного Євро. Ну, майже збірна України – на чолі з Лобановським

«Київське «Динамо», ослаблене гравцями інших команд».

Блог — Трибуна-Л
10 июня, 23:00
22
Насправді Україна вже брала срібло футбольного Євро. Ну, майже збірна України – на чолі з Лобановським

Вже 17 червня збірна України стартує у своєму першому матчі на чемпіонаті Європи в Німеччині – і це чудова нагода згадати успіхи українських футболістів на попередньому континентальному турнірі, котрий приймала ця країна. Так, тоді до слова «Німеччина» додавали «Західна», однак від того бажання проводити паралелі не стає меншим. Зрештою, з міст, котрі були на території НДР в 1988-му, цього року матчі Євро прийматиме лише Лейпциг, а з 8 міст-господарів турніру 36-річної давнини 2024-й пропустить лише Ганновер (+додаються Берлін та Дортмунд).

А головне – звісно, склад тієї збірної, котру на турнір привіз тренерський штаб на чолі з Валерієм Лобановським. З 20 гравців у заявці 12 представляли українські команди, з 13 гравців, котрі зіграли на турнірі бодай у 3 матчах, українцями були одразу 9. Унікальний випадок в історії виступів радянських збірних у фінальних турнірах Євро – й дійсно видатне досягнення, котре за складністю може дати фору навіть перемозі СРСР на першому Кубку Європи в 1960 році.

Чому так – трохи згодом, а поки почнемо серію відповідей на запитання про те, як тоді все склалося та як могло скластися. 

Чому взагалі Лобановський залишився тренером після вильоту вже в ⅛ фіналу ЧС-1986

Валерій Лобановський перед фіналом Євро-1988

Запитання, котре саме по собі не є чимось очевидним з огляду на звичну парадигму оцінки кар’єри метра. Мовляв, прийшов перед самим чемпіонатом світу, рятуючи команду від неминучої ганьби, грали фантастично, але в ⅛ фіналу кляті судді не дали обіграти бельгійців – як тут було прибрати людину?

З усього цього ряду під сумнів складно поставити лише твердження «прийшов перед самим чемпіонатом світу». Ще 7 травня збірна зіграла внічию з фіннами у товариському матчі, а вже 12 травня було оголошено про призначення Лобановського головним тренером команди. Вже втретє, маючи в анамнезі рішення від 1983-го з канонічним формулюванням «вважати недоцільним подальше використання т. Лобановського у роботі зі збірними командами».

Чи була збірна приречена на невдачу? Чи, точніше, а могла вона виступити гірше за той результат, котрий показала? А саме – не вийти з групи, при тому, що формула ЧС-1986 була тією самою, що й в Євро-2024: 6 груп по 4 команди, виходять перші дві та 4 з 6 третіх місць. Якщо чесно, виглядає сумнівно навіть з огляду на те, що під керівництвом білоруса Малофєєва в 1986-му радянська збірна не виграла жодного разу у 5 матчах.

По-перше, з суперників якраз фіни були найслабшими, інші ж – цілком міцні команди. Поразки від Іспанії, Мексики та Англії (усі три, на відміну від СРСР, вийшли у чвертьфінал ЧС, щоправда, там і зупинилися) не виглядають нелогічними, румуни під керівництвом Мірчі Луческу теж не були хлопчиками для биття – учасники Євро-1984 (на відміну від СРСР), сам футбол в країні на підйомі (СРСР обіграли майже без гравців «Стяуа», котрий за тиждень до того вийшов у фінал Кубка чемпіонів, з майбутніх переможців фіналу грав лише хавбек-ветеран Белені).

По-друге, багато хто тоді казав, що Малофеєв став заручником небажання гравців «Динамо», котрих вистачало в збірній, викладатися за тренера, котрого могли замінити на більш близького в усіх сенсах Лобановського. Не ставити киян, котрі були чинними та майбутніми чемпіонами, а також 2 травня виграли фінал Кубка кубків, коуч не міг – цього б просто не зрозумів ніхто.

Якщо припустити, що тренера все ж залишили б на посаді й він повіз команду до Мексики, то все ж легко віриться, що Канаду у групі якось обіграли б і з ним, і ще десь очко на відтинку Угорщина – Франція здобули б. Хоча насправді достатньо було б й 2 очок і просто не дуже багато програти іншим: Болгарія з ними вийшла із різницею голів «-2», а Уругвай – взагалі із «-5» протиснувся.

Втім, все це умовний спосіб – й написане вище не має ставити під сумнів те, що в нашій реальності команда показала класну гру на турнірі. Просто варто пам’ятати, що все могло піти, може, й інакше за наповненням, але так саме за результатом, й команда Малофеєва вилетіла б вже на першій стадії плей-оф. Чи навіть протиснулась би десь далі за умови вдалого жереба – зрештою у 1985-му перемагали й у відборі потужних тоді данців, й у товариській грі майбутніх фіналістів з ФРН.

За фактом же після потужної гри у перших двох матчах була посередня гра з канадцями, котрим забили двічі тільки після виходу на заміну Беланова та Заварова (він з’явився за рахунку 1:0), а потім системний провал у захисті з бельгійцями, котрі могли забити більше за ті 4, що провели. Й тому радянським футбольним чиновникам було над чим подумати – зрештою, до цього, коли вже команда виходила у фінальну частину, то раніше чвертьфіналу не вилітала. На межі був лише результат ЧС-1982, де вибули на другому груповому етапі, але потім гордо підкреслювали, що за додатковими показниками стали 6-ми.

Черги бажаючих замінити Лобановського не було, відверто кажучи. Хтось вже спробував, як тренер «Спартака» Бесков чи той же Малофеєв, хтось вже де-факто завершив кар’єру тренера як Сімонян, котрому комфортніше було допомагати Лобановському, когось все влаштовувало в клубах, як, наприклад, тренерів чемпіонських «Дніпра»-1983 Ємеця та «Зеніта»-1984 Садиріна. А головне – у Лобановського був на руках майже залізний козир: ви ж бачили, як ми грали? То які питання? 

Та й самому тренеру попри невизначений статус щодо майбутнього точно хотілося довести, що ця команда може не лише демонструвати яскраву гру, а й здобувати результат. У 1976-му у вирішальний момент ще зовсім молодий Лобановський (на пару з Базилевичем) перевантажив гравців й не розрахував підготовку, вбивши шанси команди здобути щось на чемпіонаті Європи, бо весь цикл був побудований з розрахунком на Олімпіаду в Монреалі. У 1983-му не вийшли до фінальної частини Євро й лише й могли скаржитися, що на лівий пенальті від француза Ватро у вирішальній грі в Португалії. І от тепер піти після третього приходу – й знову без медалей?

Сам Лобановський у книзі «Нескінченний матч» зазначав: «Коли перед Мексикою мені запропонували очолити команду, жодних перспектив не обговорювали, не було жодної розмови про, скажімо, новий чотирирічний цикл підготовки до чемпіонату світу 1990 року (серйозно ця тема не обговорювалася і після нашого повернення з першості світу). З іншого боку, в післямексиканський період я начебто автоматично залишався, продовжуючи працювати і в клубі, і тренером збірної, готував її разом із досвідченими колегами до матчів європейського турніру».

Не надто приємно, але з цим можна було жити й працювати – й з таким настроєм тренер й починав відбірковий турнір.

Як збірна СРСР відібралася на Євро 

З першого місця – власне, тоді тільки переможці груп й кваліфікувалися у фінальну стадію. З жеребом, звісно, не надто пощастило – хто захоче отримати собі в суперники чинного чемпіона континенту та третю команду чемпіонату світу в одному флаконі? Франція (мова про неї) на момент жеребкування здавалася очевидним фаворитом. Платіні та більшості зірок тієї команди вже було в районі 30, комусь більше, комусь менше, але вже можна було помітити нове покоління на чолі з Папеном.

Збірна НДР була у групі в якості третього, майже рівного – команда не грала у фінальних стадіях великих турнірів з ЧС-1974, але й там якраз підростало класне покоління. Майбутній володар «Золотого м’яча» Заммер, зіркові форварди Том та Джеррі Кірстен, талановитий атакувальний хавбек Долль – коли Франц Беккенбауер після переможного ЧС-1990 скаже, що команда його наступника Берті Фогтса буде непереможною, адже отримує посилення зі збірної НДР, то матиме на це всі підстави.

На додачу до цих конкурентів у групі були ісландці та норвежці. До епохи тверджень штибу «в футбол навчилися грати всі» ще було далеченько, але обидві команди дійсно були доволі неприємними колючими середняками, котрі в окремій грі могли бути дуже непоступливими – ті ж норвежці відібрали вдома очко у СРСР у відборі на ЧС-1986, а ісландці перемагали у тій же кваліфікації Вельс та змушували відіграватися іспанців.

Й вже старт відбору виправдав очікування – просто фаворитам не було в жодній грі. Ісландія вдома зіграла внічию з французами та СРСР, а норвежці не поступилися східним німцям. У таких умовах ще більшого значення набували очні зустрічі потенційних лідерів між собою – й до жовтневої зустрічі Франція – СРСР у Парижі була прикута увага всієї Європи. Команда Лобановського витримала стартовий натиск господарів, а потім поступово почала нарощувати перевагу в середині поля. Віковий півзахист французів ніяк не міг грати на тих же швидкостях, що й суперник – й у середині другого тайму Беланов та Рац протягом 6 хвилин забили у ворота Батса голи, на котрі чинні чемпіони Старого світу не змогли знайти відповіді.

Де-факто саме в тій зустрічі СРСР забезпечив собі статус лідера перегонів за лідерство в групі – й далі тримав ритм. Домашні перемоги над Норвегією (у жовтневому Сімферополі) та НДР (у квітневому Києві, до речі за суддівства того ж шведа Фредрікссона, котрий нібито вбив команду у Мексиці; «нібито» – бо жодного нормального повтору двох потенційних офсайдних голів телебачення не дало) закріпили заявку на подорож до ФРН. Далі були ще 4 гри без поразок, причому і з Францією вдома і з НДР на виїзді програвали перші тайми, але ближче до кінця зустрічі забивали у відповідь, демонструючи хорошу фізичну готовність.

У підсумку – фініш на першому місці з відривом у 2 очки над німцями й цілих 7 над французами, котрі в якийсь момент відверто пустилися берега. Швидше за СРСР у фінальний етап кваліфікувалися лише данці, ну й власне господарі турніру.

Кого з українців Лобановський повіз на Євро

Олег Протасов в матчі проти Англії на Євро-1988

Якщо дивитися на заявки на ЧС-1986 і ЧЄ-1988, то змінилося доволі багато гравців – лише 11 з 20 футболістів, котрі відправилися до Німеччини, за 2 роки до того побували у Мексиці. Та й з тих багато хто змінив свій статус за ці 2 роки. Базовим клубом для збірної було «Динамо», яке якраз і очолював Лобановський. Ще у відборі до Євро-1988 вболівальники любили жартувати, що «збірна СРСР – це київське «Динамо», ослаблене гравцями інших команд». В тому циклі за збірну виходили одразу 14 динамівців.

Найбільше точилося розмов про Протасова й Литовченко, котрі у Мексику їхали гравцями «Дніпра» й були там запасними, а на початку 1988-го перебралися до Києва – й покращили свої шанси на місце в старті збірної.

Майже жодних натяків, зрештою Геннадій був визнаний у 1987-му найкращим гравцем чемпіонату, а Олег забивав у ритмі, що ставив під сумнів довговічність бомбардирських рекордів Блохіна. Але тоді рішення було скандальним – гравців у Дніпропетровську звинувачували у корисності рішень, й дуже сміялися з нових «киян» наприкінці року, коли «Дніпро» став чемпіоном, а «Динамо» – «лише» другим. Якщо згадати, що взамін Протасова кияни віддали Євтушенка, котрий допоміг тоді дніпрянам, то виходить, що не так все й погано закінчилося.

Трохи невизначеним був й статус Безсонова, котрий багато боровся з травмами. Зрештою він зіграє ті ж 3 матчі, що й у Мексиці. Ще менше (1 гру) проведе Балтача – він зламався перед самим чемпіонатом світу й теж чимало пропускав у 1986-88 роках. На відміну від колег по захисту голкіпер Віктор Чанов з травмами тоді майже не стикався, але грати на турнірі мав мало – позиції Дасаєва виглядали непохитними.

Як запасний вирушав на турнір і 31-річний захисник «Дніпра» Іван Вишневський, котрий мав у кар’єрі пару років «виступів» плиточником на заводі, а у вищу лігу потрапив у 25 років, причому одразу до московського «Спартака». Не заграв, повернувся до вінницької «Ниви», а вже звідти його у 27 років запросив «Дніпро». Біографія, котра зараз цілком могла б стати основою для байопіку, на жаль, з трагічним фіналом – у 1996-му Вишневський помре від меланоми. А тоді його брали як одного з найбільш жорстких і при цьому неламких центрбеків першості, котрий за необхідності підмінить когось.

Залізно основними на своїх позиціях з українських захисників виглядали Дем’яненко на лівому фланзі та Кузнецов у центрі. У середині поля Дем’яненка підтримував на фланзі Рац, в центрі їхали основними Заваров та Михайличенко, котрий якраз за 2 роки пройшов шлях від умовно 14-15 гравця «Динамо» до місця лідера півзахисту, своєрідним фланговим плеймейкером був правофланговий Литовченко. В атаці ж дует Беланов – Протасов мав грати стільки, скільки витримає. 

Можна згадати, що був у заявці й ще один українець – півзахисник «Спартака» Пасулько. Він народився у Закарпатській області, зробив собі ім’я в «Чорноморці», але в 1987-му перебрався в той же «Спартак». На відміну від Вишневського заграв й допоміг цій команді перемогти у чемпіонаті-1987, чим й заслужив запрошення до команди. За словами самого Пасулька, Лобановський кликав його до «Динамо» й не одного разу, а найбільше – в 1986-му, але тоді дружина гравця була вагітна й вони не наважилися перебратися до міста, від котрого був настільки близько Чорнобиль.

Втім, на турнірі в ФРН Пасулько був лише запасним. Основа й без нього була цілком українська – виключень було 3: воротар Дасаєв, його одноклубник-центрбек Хідіятуллін (його Лобановський теж хотів бачити в «Динамо», віддаючи належне класному першому пасу та універсальності гравця, не дарма з тим дуже товаришував такий саме універсал Безсонов) та опорний хавбек Алейніков з мінського «Динамо». На долю всіх інших на турнірі прийшлися два виходи на заміну: Сулаквелідзе з Ірландією та Гоцманов у другій грі з Нідерландами. Кількість гравців з українських команд у старті від гри до гри – 9, 7, 8, 7, 7. Могло бути й більше, але трохи завадили травми, про що згодом.

Чи могло бути в складі ще більше гравців з українських клубів

Коротко – так. Насамперед не вистачало Яковенка в центрі поля. Гравець, функціонал якого доволі просто уявити, згадавши Пола Скоулза у другій половині кар’єри. Класні довгі передачі, потужний удар, пристойна техніка, бачення поля й жорсткість, майже безжальність і до суперників, і до самого себе (не дивно, що й тренером він став таким саме). Яковенко точно грав би в основі, але у квітні 1988-го отримав розрив «хрестів» у Алматі, в матчі з «Кайратом», де «Динамо» могло б виграти із заплющеними очима.

У лазареті Павло приєднався до іншого легендарного «Я-» тієї команди – Івана Яремчука. Азартний на полі та за його межами хавбек у березні зламав палець на нозі в домашній грі з «Чорноморцем». Не травма на рік, як було 1986-го, коли зламався у стику з Вальдано у товариській грі з «Реалом», але теж неприємно – відновитися до турніру ніяк не встигав.

До останнього багато хто хотів вірити у те, що на турнір все ж потрапить Олег Блохін. Легенді було вже 35 на момент старту турніру – й на початку років після значних митарств його все ж відпустили пограти за кордон, до друголігового австрійського «Форвертса». Там Блохін продовжував забивати – 5 голів за 13 ігор половини сезону, отримував схвальні відгуки від місцевої преси, володарів «Золотого м’яча» у другій австрійській бундеслізі ще не було, але на турнір Лобановський його не взяв. 

Хоча після Євро ще запросить до команди – й у вересні 1988-го форвард зіграє в товариському матчі з ФРН. Може, просто тому, що до Німеччини було не так далеко їхати з Австрії? Але, так чи інакше, кар’єра Блохіна у збірній СРСР промайнула між Євро-1972, куди його не взяли як молодого, хоча за підсумками сезону він заб’є більше всіх у чемпіонаті, та Євро-1988, куди він не потрапив через вік. І на обох турнірах радянська команда стане другою! Чимось нагадує історію Уве Зеєлера – легендарний німецький «бомбардир нації» прийшов у бундестім після ЧС-1954 та пішов до Євро-1972, вмістивши виступи між тріумфами команди.

З інших кандидатур хтось міг би згадати молодого оборонця «Динамо» Шматоваленка (він дебютує згодом у тому ж матчі з ФРН, де завершить виступи в збірній Блохін), хавбека «Шахтаря» Петрова (10 голів в тому сезоні) та форварда «Дніпра» Шахова (стане найкращим бомбардиром сезону з 16 голами). Але всі вони розкрилися більше протягом сезону, а брати зовсім неперевірених людей Лобановський не міг, ще й з обмеженням по заявці у 20 гравців.

Окрема розмова – про гравців олімпійської збірної СРСР. У Лобановського та Бишовця, котрий очолював «олімпійців», була багаторічна ворожнеча – два великих его, два погляди на футбол. Бишовець, користуючись тим, що у СРСР завжди було особливе ставлення до олімпійського футбольного турніру, а золота там не було з 1956-го, фактично забронював собі гравців, котрих хотів бачити в команді, й не відпустив до головної збірної. Виняток був лише один – Михайличенко, футбольним «батьком» якого був Бишовець. Тут він пішов назустріч, та й не відпустити чи не найкращого хавбека СРСР того часу було б занадто навіть для ексцентричного тренера. 

Олексій Михайличенко на Євро-1988

Тому хоч у Сеулі перемозі сприяло чимало українців/гравців українських команд – «дніпряни» Чередник, Тищенко, Лютий (він, до речі, травмував Тищенка перед турніром, впавши тому на ногу, й лідер команди не зіграв у Кореї жодної хвилини), екскарпатівець Татарчук, уродженець Одеської області Добровольський, але… Всі вони майже «автоматом» пролетіли повз можливість поїхати на Євро. Лобановський хотів взяти щонайменше Добровольського, але Бишовець дав «добро» лише на одного незамінного гравця своєї команди.

Хто був фаворитом і чого чекали від команди на турнірі

Коли ведеш розмову про турнір, куди потрапляють лише 8 команд – не 16, як з 1996-го, не 24, як з 2016-го – а лише 8, то словом «фаворит» не розкидуєшся. Тим більше, що до Західної Німеччини путівки вибороли справді, чи не всі гранди тогочасного (та й теперішнього) європейського футболу. Справжнім андердогом виглядали лише ірландці, котрі у найбільш заплутаній групі відбору (перше місце випередило четверте лише на 2 очки) змогли фінішувати вище за бельгійців, шотландців та болгар.

Усі інші були на своїх місцях – Італія та Іспанія, Англія та ФРН, Данія та Нідерланди. Можливо, саме на «помаранчевих» на великих форумах зачекалися: вони не були на ЧС з 1978-го, на ЧЄ – з 1980-го. Але там і проблеми зі зміною поколінь були, і жеребкування у відборі, і позафутбольні причини (скандал в останньому турі відбору Євро-1984, коли іспанці забили Кіпру 12 голів, аби ліквідувати дефіцит у різниці м’ячів, у Нідерландах пам’ятають досі).

Головними фаворитами вважалися німці – фіналісти ЧС-1986 та ще й господарі турніру. У них тривав процес оновлення складу – вже пішли Румменігге й Магат, викинули зі збірної голкіпера Шумахера, котрий видав тоді скандальну книгу про німецький футбол – все це лідери срібної «мексиканської» команди. Але у розквіті сил були Маттеус, Бреме, Літтбарськи, Феллер, вже влилися до команди молоді зірки Клінсманн й Колер, тут точно було кому грати.

Десь за ними йшли англійці – вони теж багатьом запам’яталися по ЧС-1986, де їх зупинив відомо яким чином Марадона. Слабшою команда не стала: Лінекер, Ходдл, Шилтон, Барнс, Робсон – тут вистачало гучних імен. Та ще англійці й мали додаткову мотивацію у вигляді бажання проявити себе у Європі, коли англійські клуби не могли там грати після «Ейзеля».

Потім приблизно однаково йшли у котируваннях іспанці та голландці. У перших був дуже досвідчений склад – й герої «срібного» Євро-1984, коли лише помилка кіпера Арконади дозволила французам вийти у фіналі вперед, й ті, хто проявив себе вже у Мексиці, як, наприклад, зірковий форвард «Реала» Бутрагеньйо та його асистент-одноклубник Мічел. Другі ж мали в складі зірковий дует з «Мілана» ван Бастен – Гулліт (володарем «Золотого м’яча» з них був Рууд), а ще 5 футболістів «ПСВ», котрий навесні виграв Кубок чемпіонів.

СРСР оцінювався приблизно як італійці з данцями, хтось ставив вище одну команду, хтось другу, хтось третю. За данців промовляли яскраві виступи в 1984-му (півфінал) та 1986-му (як і в СРСР яскравий виступ в групі й миттєвий виліт в плей-оф), за італійців – сам статус й розкрученість лідерів, хоча команда, яка оновлювалася під домашній ЧС-1990, втратила майже всіх чемпіонів світу 1982-го. 

За радянську збірну були ті, хто вірив у важливість зіграного кістяка, оцінив виступи у відборі й вважав, що з товариських матчів 1988-го краще враження про потенціал команди дає перемога у березні 4:2 над чемпіонами світу з Аргентини на чолі з Марадоною, а не поразка у лютому від Італії 1:4.

Як збірна вийшла з групи

ТУР ПЕРШИЙ

Почалося все з перемоги над нідерландцями. Перемоги несподіваної з огляду й на оцінки команд до турніру, й на перебіг гри, й десь на тиск трибун. Гра відбувалася у Кельні, котрий знаходиться дуже близько до кордону Німеччини з Нідерландами, вже самого цього було достатньо, аби забезпечити помітну перевагу на трибунах супернику. А якщо згадати, скільки кіл пекла треба було пройти радянським фанам, аби отримати можливість вболівати за своїх у капіталістичній країні…

Голландці грали в першому таймі краще. Навіть обережний в оцінках Лобановський після гри скаже, що деякі гравці до перерви діяли лише на 50% своїх можливостей в атаці. Але з тим тиском, що чинив суперник, претензії були й до гравців оборони. Якби не Дасаєв, котрий серйозно виручив після ударів Кумана та Гулліта, а ще неточний удар Босмана після розіграшу кутового… Нідерланди били з будь-якої позиції, втрачаючи можливість створити ще більш вигідну ситуацію, так би моментів мало бути ще більше.

У перерві чи то Лобановському вдалося достукатися до команди, чи то голландці почали грати ще більш авантюрно й пропускати випади суперника, але моменти почали виникати вже на зустрічних курсах. Гулліт та ван’т Схіп мали нагоди у «помаранчевих», Беланов – у «білих». А потім той же Ігор перевів м’яч з правого флангу на лівий – й Рац забив потужним пострілом. Черговий важливий його гол, після двох голів у різних матчах з французами в 1986-му (а крім цих трьох – він забив ще лише один).

Тренер голландців Міхелс випустив на поле ван Бастена, котрий починав турнір після мікропошкодження, тому залишився в запасі. Атаки продовжували йти в обидва боки, але у голландців гостроти було значно більше. Куман, Ваутерс, Гулліт (головою в поперечину, у фіналі він заб’є)... Лише потім Рац та Протасов мали свої нагоди й трохи збили атакувальний настрій суперника. Допомогли й заміни – Алейніков (теж не до кінця відновився перед матчем, далі гратиме лише в основі) вийшов замість Беланова, Сулаквелідзе замість Заварова вже в самій кінцівці.

Гра так і закінчилася 1-0, а це значило, що СРСР ділить перше місце після першого туру з ірландцями, котрі несподівано обіграли Англію.

ТУР ДРУГИЙ

Тож матч 2-го туру ставав грою лідерів – й, як часто буває у таких випадках, жодна з команд не прагнула перемоги за будь-яку ціну. Занадто велика ціна помилки, та й ірландці були відверто не найбільш атакувальною командою. Великий центрбек, чемпіон світу-1966 Джекі Чарльтон побудував дуже просту команду, яка робила ставку на навіси після стандартів та навіси з гри, якщо вже стандарт не вдалося заробити.

Згодом Рой Кін, котрий в 1988-му ще був замалим для збірної, критикуватиме Чарльтона, мовляв, з тими гравцями можна було грати у щось цікавіше. Але якщо згадати, що за 2 роки Ірландія все ще без Кіна вийде до чвертьфіналу чемпіонату світу, а в 1994-му (з Роєм) ще раз зіграє в плей-оф, то стає зрозумілою певна умовність тієї критики Чарльтона.

Тим більше, що в Гельзенкірхені його команда взагалі ледве не виграла. До перерви тривала дуже тягуча, в’язка гра – багато навісів й подач від одних, неспроможність грати комбінаційно в інших. Радянські хавбеки нібито непогано передавали м’яч один іншому в центрі поля, але на стадії навіть не останнього, а передостаннього пасу постійно були помилки. Фактично лише удар Михайличенка метрів з 20 ніс реальну небезпеку, але м’яч просвистів повз стійку.

У ірландців турбувати Дасаєва виходило частіше, той не помилявся, але на 40-й хвилині Ронні Вілан з «Ліверпуля» забив супергол бічними «ножицями». Багато хто каже, що гол ван Бастена у фіналі того турніру – найкращий в історії. Якщо чесно, нема впевненості, що це навіть найкращий гол того турніру – просто подивиться м’яч Вілана.

По перерві ситуація не надто змінилася – Лобановський випустив більш дисциплінованого Гоцманова замість Сулаквелідзе, але це було більше про те, щоб позаду навести лад, ніж про зміну гри попереду. Ірландці все одно були конкретніші в атаці, могли претендувати на пенальті, коли Дасаєв ногами вперед влетів у суперника. А в радянських гравців все ніяк не виходило розіграти комбінацію, в котрій під удар не влізла б одна з ніг якогось з «зелених».

Коли ж в середині тайму останню заміну з двох, дозволених тодішнім регламентом (а в запас можна було внести лише 5 гравців), довелося використати, аби випустити Чанова (Дасаєв отримав травму в одній з багатьох сутичок у штрафному майданчику), певно, багатьом фанам збірної СРСР стало ніяково.

Але все ж втрималися – й навіть відігралися. Гри так саме не було, але Беланову знову вдалося знайти момент й віддати асист. Цього разу на Протасова, котрий другим темпом підтримав товариша й зміг пробити після елегантної передачі Ігоря. Наприкінці Беланов міг й зовсім вже несподівано вивести команду вперед, але трохи розминувся з м’ячем після позиційної помилки суперника.

Поразки айріші точно не заслуговували, а Лобановський за спогадами Протасова після гри був чорніше за хмару. На післяматчеву прес-конференцію. тренер не прийшов. А вже потім зазначив, що гравці просто перехвилювалися через значимість зустрічі й не могли продемонструвати те, на що здатні.

ТУР ТРЕТІЙ

Вже згодом казатимуть, що Лобановський у 1988-му вивчив урок 1986-го, коли найкращу гру команда продемонструвала в перших двох матчах, а далі діяла нестабільно протягом двох наступних ігор. Мовляв, з голландцями та ірландцями грали на дні ями, а потім набрали кондиції й видали дві гри-концерти. І якби вдалося вийти з групи на ЧС-1990, то й там команда всім би показала.

Хтозна, футбол зрештою багато в чому залежить від окремих моментів, як гра малої результативності. Але покращення якості гри з англійцями було помітне неозброєним оком. Й не лише тому, що суперник, котрий програв після ірландців ще й голландцям (хет-трик ван Бастена), втратив шанси на вихід з групи. Набрати очки «трьом левам» ще й як кортіло, але не вдалося.

Побоюватися було чого – не зміг вийти на гру Дем’яненко, котрий отримав травму, плюс до останнього було незрозуміло, хто з воротарів опиниться в основі. Але все ж Чанов, котрий не припустився помилок з ірландцями, залишився у запасі. І в перші 15 хвилин мав всі шанси переживати виключно через те, що рахунок всього лиш 1:0 на користь його команди. Алейніков вже на 3-й хвилині скористався авантюрною спробою суперника вийти через дриблінг з захисту, вкрав м’яч, прибрав на замасі іншого – й поклав у дальній кут. Могли забивати у цю чверть години ще щонайменше 4 рази – Беланову не вдалося нормально перекинути кіпера Вудса (Шилтону Боббі Робсон дав відпочити у вже нікому не потрібній грі), Протасов пробив повз дальній кут на контратаці, ще Беланов змазав, поспішивши у контратаці, нарешті Протасов влучив у стійку.

Це все дуже нагадувало потужний старт команди у Мексиці з угорцями, але тут, на відміну від того матчу, розвинути успіх не вдалося й дуже швидко за це поплатилися. На 15-й хвилині після банального навісу зі штрафного Тоні Адамс класно підрізав м’яч у дальній кут. Був й ще один епізод після цього, коли після невпевненої гри Дасаєва та навісу Барнса його партнер влучив у поперечину, засмутивши десятків тисяч англійських фанів у Франкфурті. Ніби все просто, але англійці мали всі шанси вийти вперед.

Втім, це був лише епізод. Дуже яскраво діяли київські фланги – Рац відпрацьовував і за себе, і за відсутнього Дем’яненка, Литовченко кілька разів давав зрозуміти, що удар у нього не слабший за куманівський. Й згодом англійці знову «поплили» – і Михайличенко, увірвавшись другим темпом, відреагував на ідеальний навіс Раца. А вже в другому таймі той же Василь прострілив на порожні ворота, куди заніс м’яч Пасулько, котрого випустили на заміну в перерві замість невдалого у завершенні Беланова. Англійці могли відродити інтригу, але судді помилилися, зафіксувавши у них офсайд після помилки захисту радянської команди при виході в контратаку після кутового.

У підсумку так і завершили 3:1 – й з урахуванням того, що в паралельній грі голландці заштовхали у ворота ірландців лише 1 гол, стало зрозуміло: збірна СРСР вийшла з групи з першого місця.

Лобановський, до речі, знову не прийшов на пресконференцію, а за кілька днів був змушений влаштувати своєрідну зустріч-вибачення з журналістами. Там йому дорікнули, серед іншого, що він нечасто посміхається – й почули класну відповідь, що якби від цього залежали результати команди, то він би посміхався щосекунди.

Як радянська збірна сама обрала спосіб гри у півфіналі та зіграла найкращий матч у своїй історії

Збірна СРСР перед півфіналом з Італією

Нагода радіти випала дуже швидко – після півфіналу з італійцями. Ті, попри друге місце у своїй у групі, вважалися фаворитами півфіналу. По-перше, очок вони набрали теж 5, як і СРСР, просто за різницею голів поступилися лідерством німцям. По-друге, сама гра команди перевершила очікування – вважалося, що оновленому складу може не вистачити вміння грати першим номером, бо гравці просто не настільки досвідчені. Але насправді у всіх трьох матчах «скуадра» грала від себе, постійно вела в рахунку й дала зрівняти його лише німцям. Ну, й, по-третє, той же лютневий результат 4-1 з СРСР, хай і у спарингу, пам’ятав багато хто.

Радянські футболісти потім зазначатимуть, що взимку грали на тлі серйозних навантажень, під час підготовки до сезону. Але ця інформація з розряду тих, що беруться до уваги, якщо у тебе все добре і ти доводив, що то була випадковість. Переможених судять жорстко, переможених двічі – ви самі знаєте. Якби виявилося, що потужна гра з англійцями в третьому турі – лише епізод в матчі з немотивованим суперником, то Лобановському згадали б й «випадкову» перемогу в першому турі, й непереконливу гру у турі другому. А тут ще й італійці мали «зайвий» в порівнянні з суперником день на відновлення.

Лобановський вважав слабким місцем італійців занадто велику віру молодого складу у свої сили. Італійці грали від себе, з ветеранів там були лише 32-річний форвард Альтобеллі та 29-річний хавбек Анчелотті, котрих було замало, аби в певний момент встигнути підказати іншим взяти паузу, придивитися до суперника. Якщо позбавити молоду команду м’яча, можливості вільно розігрувати його, то чи не занервує вона?

Лобановський після турніру скаже в інтерв’ю, що постійний пресинг вимагає не лише функціональної готовності всіх футболістів, а й жертовності, єдності всього колективу. «Тому ми з ранку в день матчу провели анкетування серед гравців, попросивши їх відповісти на запитання: чи згодні вони і чи готові до пресингу? Усі 20 футболістів дали позитивну відповідь. Як вам такий крок від маестро? Оце так демократія! Цілком в дусі перебудови, котра тоді тривала в радянському суспільстві.

Звісно, в цьому є певна умовність – зрозуміло, що гравці усвідомлювали, яку відповідь тренерський штаб чекає від них. Але настільки велика одностайність й готовність віддати всього себе вражають по-справжньому, коли дивишся ту гру й розумієш, скільки з себе витягнули гравці. Та гра може цілком претендувати на звання найкращої в історії збірної СРСР – зрештою, де ще на великому турнірі у матчі з західноєвропейським топсуперником вона просто винесла опонента в одну плей-офну калитку? 

У вирішальних матчах Олімпіади-1956 та Кубку Європи-1960 перемагали суперників зі Східної Європи, й ще великі сумніви, чи пройшли б іспанців в 1960-му з їх ді Стефано, Пушкашем, Хенто, Суаресом та іншими зірками. У 1964-му у півфіналі здолали данців, у 1966-му – угорців у чвертьфіналі, у 1972-му – тих же угорців у півфіналі, от і всі звитяги. Як тільки доходило до зустрічі з командами західних футбольних топкраїн, то в найліпшому випадку грали внічию з італійцями на Євро-1968, де згодом програли за жеребом.

Та й навіть без історичного аспекту той матч вразив не лише радянських вболівальників. Тренер Італії Вічіні визнав, що його команда програла краще готовому супернику, те саме казали гравці, а у Коверчіано потім регулярно запрошували Лобановського, аби той поділився секретами підготовки команди. Той не надто приховував план і без цього: «Пресинг позбавив італійців переваги в техніці, Манчіні та Віаллі були відрізані від півзахисників, і наша команда скористалася вигодною ситуацією».

Популярною є точка зору, що сил для опору в італійців вистачило лише на перший тайм й ситуація нагадувала ту, що була ще й осінньому матчі 1986-го в Парижі, коли підопічні Лобановського остаточно знищили суперника в середині другого тайму. Знову два голи, цього разу від Литовченка та Протасова. Але насправді напівмоменти італійці продовжували створювати й у другому таймі, просто це дуже контрастувало з тим, що було в попередніх матчах.

Свій найкращий матч на турнірі провів Заваров – саме це, можливо, стане вирішальним фактором, чому потім ним так цікавитиметься «Ювентус». Олександр грав як справжній лідер, брав гру на себе, але не перетягував ковдру. Він віддав пас на гол Протасову, котрий у падінні зробив рахунок 2:0, а за дві хвилини до того Кузнецов, обікравши Анчелотті, запустив атаку пасом на Михайличенка, який віддав на Литовченка. З першим ударом Геннадія впорався Барезі, котрий поставив «блок-шот», але з другої спроби хавбек розстріляв Дзенгу.

Чи були можливості у суперника відновити інтригу? Реальних, вже після рахунку 2:0 – ні, залишалося лише думати, як би все склалося, забий до перерви Віаллі (промазав з лінії штрафного ногою та ще раз небезпечно бив головою) та Джанніні (Дасаєв впевнено впорався після удару лідера «Роми» й тодішнього кумира Тотті). Швидше радянські гравці були ближчими до того, аби забити втретє, не вдалося, але й так непогано вийшло.

Єдиним неприємним моментом стала жовта картка Кузнецова – заряджений захисник отримав її вже на 2-й хвилині, після чого стало зрозуміло, що фінал йому доведеться пропустити. Тоді дискваліфікацію давали за 2 попередження протягом турніру й жодних «згорань» не було передбачено. Та й відпочити трохи Дем’яненку не вдалося – Анатолій був змушений вийти на заміну замість травмованого в першому таймі Безсонова. Другу ж заміну Лобановський взагалі вирішив не використовувати.

В іншому півфіналі голландці здобули трохи несподівану вольову перемогу над господарями (ван Бастен просто розіграв Колера у вирішальних епізодах) – й забезпечили собі можливість реваншу з СРСР у фіналі.

Чому програли у фіналі та чи варто казати про невезіння

Банально, але тут доводиться знову повертатися до того, що футбол – гра низької результативності. Ти можеш скільки завгодно грати у футбол ХХІ століття в 1988-му, та хоч би й у 1888-му, але якщо ти свої моменти не забиваєш, а суперник реалізує чи не напівнагоди – то хто тобі винний?

Й коли вже не зводити до везіння – чи не найбільш відомим моментом того фіналу з нереалізованих радянською збірною став пенальті Беланова. Потім воротар ван Брекелен зізнається, що пам’ятав ще з ЧС-1986, що форвард б’є пенальті ударами по центру, от і залишив ногу по центру воріт, навіть вже полетівши звідти. Це банальний момент, психологічна гра, але зараз хоча б така підготовка до серії 11-метрових виглядає обов’язковою, а тоді – ні. І хто ж тут грав у футбол майбутнього?

Втім, у фіналі команда Лобановського грала дійсно не гірше за суперника. Чи краще за нього – запитання, але точно не гірше і точно краще за саму себе у першій грі на турнірі. Але тоді витиснути максимум вдалося, а у фіналі – ні. Буває. Є спокуса заявити, що завадила втома після півфіналу, але весь матч радянські гравці не поступалися у русі супернику, бігли майже всі 90 хвилин. Може трохи менше, ніж у півфіналі, вистачило сил у Заварова, котрий знову виглядав дуже добре, десь не таким гострим був Протасов, але в повному порядку були й Михайличенко, й Литовченко.

Не вистачило міцності позаду. Безсонов на правому фланзі вийти не міг – й туди довелося випускати Дем’яненка, котрий все ж мав досвід гри там, та й тільки-но з італійцями мав і практику. Рацу доводилося грати латераля на лівому фланзі, але й з цим можна було жити. А от Кузнецова у центрі захисту замінити рівноцінно було складно, практично неможливо. Лобановський розглядав можливість випустити туди Балтачу, котрий до цього не зіграв на турнірі жодного разу, але зрештою вирішив проблему інакше, відправивши в центр захисту Алейнікова, а на його місце в середній лінії поставивши Гоцманова, котрий мав допомагати Рацу за необхідності.

Незвично вийшло всім, зрештою і Рац виглядав менш яскраво, ніж у попередніх матчах, і Алейнікова бракувало в центрі поля, і захист радянської команди демонстрував, що не такий вже зіграний. Перший гол в матчі від Гулліта це ж типовий приклад, коли лінія губить гравця при стандартах та спробі створити офсайд, й «загубився» там саме Алейніков. Й хоча тренер потім критикував у роздягальні Михайличенка, котрий мав грати з Гуллітом при стандартах, але не можна не думати, що це було намаганням відволіктись від думки про власну суперечливу ідею. Саме Гоцманов зрештою заробить той самий пенальті для Беланова, але краще б ми побачили якесь інше рішення.

Вже потім Лобановському закидатимуть, що робив у другому таймі заміни для того, аби не пропустити третій м’яч, коли треба було бігти вперед відігруватись. Пасулько замість Протасова й Балтача замість Гоцманова й справді не кроки для переходу на гру в 4 форварди чи чого там чекали критики. Але будь-який фан зі стажем може згадати випадки, коли зменшення кількості атакувальних гравців, як от з виходом Пасулька, призводило до успіху. Та зрештою Віктор забив тій же Англії, замінивши якраз форварда Беланова. І якби володар «Золотого м’яча» у фіналі просто забив пару своїх моментів, навіть без урахування пенальті, наприклад, у другому таймі не поцілив у стійку, якби, якби, якби…

Ну, й той гол ван Бастена, куди без нього. Арнольд Мюрен, хавбек-ветеран «помаранчевих», котрий вигравав Кубок чемпіонів ще з «Аяксом» 1970-х, потім жартував, що найбільш бездарний навіс, котрий він виконав у тій грі, завдяки удару Марко став асистом для найбільш красивого м’яча в історії. Кузнецов був більш експресивним навіть значно пізніше: «Я впевнений, дай Марко ще сто разів так ударити, він жодного разу не заб'є. Такі м'ячі залітають раз на сто років!». Дасаєв з Лобановським, за словами голкіпера, дійшли висновку, що ван Бастен упіймав воротаря на тому, що той підстрибнув перед ударом, і коли м'яч опинився у найвищій точці траєкторії, кіпер вже падав.

Як той успіх відбився на долях тренера, гравців та радянського футболу. Та чи вплинув на український футбол

Після Євро-1988 колегія Держкомспорту СРСР присвоїла Дасаєву, Хідіятулліну, Литовченку, Алейникову, Михайличенку та Протасову звання заслужених майстрів спорту. Втім, більш цікаво, що сталося з преміальними за турнір, котрі, звісно, цікавили гравців не менше, ніж потенційні звання. Якщо вірити Симоняну, котрий був начальником команди, то до від’їзду він з Лобановським був на прийомі у секретаря ЦК КПРС Лігачова. 

Далі пряма мова: «За вихід до фінальної частини Федерація футболу СРСР отримала 2 мільйони доларів. Лобановський запитав, чи може команда розраховувати на 10 відсотків від цієї суми як преміальні. «Які проблеми? Звичайно!», – відповів секретар ЦК. Щоправда, проблеми все одно були. Міністр фінансів Павлов почав гальмувати це рішення. Тільки на Політбюро вдалося вирішити питання з преміальними, коли у нього поцікавилися, чому тема щодо преміальних для команди не закрита?». 

Кузнецов розповідав, що після фіналу, вже повернувшись додому, отримав десь 25 тисяч німецьких марок. «Зразу витрачати не став. Десь лежали. У банці? Так, у тій, що у підвалі».

Лобановський залишився у збірній – під єхидні пересуди московських журналістів, що от Бескова звільнили у 1964-му після поразки в фіналі Євро, а зараз за таке на руках носять. За два роки вони зловтішатимуться, коли після фіаско на італійському чемпіонаті світу ненависного тренера все ж приберуть з команди й той вирушить на заробітки у більш грошові місця.

Заваров та Михайличенко отримали пропозиції саме від італійських команд. У першого зовсім не вийшло стати новим Платіні в «Ювентусі», другий, хоч і виграв золото з «Сампдорією», але вже за рік після цього залишив Італію, куди його брали як потенційного лідера, а зрештою понизили до «лише» гравця ротації.

Дві різних історії про двох дуже талановитих гравців – й таких історій можна розповідати багато, чи не про кожного з тієї команди. Суть же проста – навіть у 1988-му люди не вірили у розпад СРСР й не були готові до нового життя не лише у побутовому, а й у психологічному плані.

Їхали хто куди міг, без якогось системного розуміння, чи потрібен ти на новому місці. Когось знайомі запрошували в Ізраїль, як було з Чановим та Безсоновим, хтось їхав до Німеччини, як Дем’яненко з Белановим, Литовченко та Протасов здійснили ще один парний перехід, цього разу вже до грецького «Олімпіакоса», Балтача та Кузнецов опинилися у Великій Британії, до якої так добре підходили стилістично (а той же Кузнецов ще й проявив себе проти англійців). Василь Рац витримав три місяці в «Еспаньйолі», а потім повернувся до Києва – й вже звідти на початку 90-х вирушив в Угорщину.

Можливо, це прагнення знайти дім, навіть якщо ти за сотні кілометрів від місця, де став зіркою, є найбільш символічним у всій цій історії. Адже Ласло Карлович Рац був, може, єдиним з усіх них, хто дійсно в якийсь момент опинився якщо не в клубі, то в країні, де міг відчути себе своїм.

Але добре, що в усіх них з’явилася ця нагода й СРСР зрештою розвалився. Так, український футбол, з котрого їхали десятками й сотнями футболісти, конкуренція з якими зрештою народжувала зірок рівня згаданих, було відкинуто назад. Але, оглядаючись на ті тенденції, що панували в інших країнах Східної Європи, чому б нас могло бути щось інакше?

Те срібло дало поштовх більшому інтересу до ідей Лобановського за кордоном. Дало поштовх бажанню стати футболістами тому поколінню, що росло у складні 90-ті. Чомусь навчило й тих, хто їхав тоді, й тих, хто їхав за ними, й, можливо, тих, хто їхав у останні роки. Може, навчило гірше, ніж могло б, але що тут вже поробиш.

Фото: globallookpress/imago sportfotodienst, STUDIO FOTOGRAFICO BUZZI SRL via www.imago-images.de; Juha Tamminen; pinterest.com;

Лучшее в блогах
Больше интересных постов

Другие посты блога

Все посты