Денис Босянок: «Країну зґвалтували так, що забули українську мову»
Інтерв’ю з українським коментатором, який знову на слуху після роботи на переможному для нас молодіжному ЧС в Польщі. Відверта розмова про мовне питання, гріхи, компроміси та жінок-коментаторок.
«Не розумію, як можна видавати себе за українського журналіста й працювати на іншій мові»
- Нещодавній молодіжний ЧС в Польщі вивів вас із тіні. Де весь цей час був Денис Босянок?
– Я вже 20 років на рідному «Спорт 1», з 1998-го. Паралельно працював і на інших каналах, але за індивідуальними контрактами. До чемпіонату світу в Польщі, наприклад, востаннє так коментував Євро-2012 на тому ж «Першому національному».
В себе на «Спорт 1» весь минулий сезон я коментував Португалію. Це єдиний футбольний чемпіонат, який є на каналі. До цього три-чотири роки коментував Голландію.
- Здається, вболівальники з ностальгією зустріли ваше повернення в загальнонаціональний ефір, ще й в парі з Джулаєм. Відчували коли-небудь свою популярність?
– Ні, звичайно. Популярними є ті, кого впізнають. А я значну частину за межами тєліка, ефіру. Популярність — вигадана штука. Це телеведучі популярні, ті, хто в ящику сидить. А я не знаю, що це таке.
Та й не парюсь нею. Просто люблю свою роботу, отримую кайф від цього. Звісно, мені важлива оцінка — тільки дурню вона не важлива. Мені телефонують журналісти, отак, як ви — від них ці оцінки й отримую. Також від людей близьких, які мені теж дзвонять. Все менше і менше, щоправда. Але віддача все одно є.
- Що ж тоді насамперед зацікавило вас в пропозиції від «UA:Перший» коментувати молодіжний чемпіонат світу?
– Попрацювати разом з Джулом. В мене й пропозиції не було. Це Джулай мене запросив. Щоправда, в підсумку ми мало коментували разом в ефірі. Тільки фінал. Але цим він і унікальний.
Другий чинник — я коментував чемпіонат Європи U19 у Фінляндії рік тому і був під глибоким враженням від цієї команди. Гріх відмовитись подивитись, як вона буде виглядати на чемпіонаті світу. Ця команда Петракова – взагалі моє найсильніше враження за півтора року роботи.
Головна емоція — виграли кубок світу. Це буває в багатьох раз в житті. А ти ще це прокоментував, хай і не зі стадіону. Це унікальна подія для українського футболу.
Ще одна подія в тому, що такий футбол повернувся на цей канал. Прийшла людина, яка його повернула. Це Ярослав Лодигін (генеральний продюсер «UA: Перший» —- авт.) захотів зробити. Він, зрештою, і запросив Джулая, а Джулай мене.
- Тепер Джулай повертається на Setanta Sports, але вас поки не кличуть. Погодились би на їхню пропозицію?
– Читав, що Джулая беруть, хоча він мені говорив зовсім інше. Це ще треба в нього запитати. Напевно, він передумав.
Я пропозиції від них не очікую — там мені нема що коментувати. Українською буде тільки Англія та Шотландія. Це ж несерйозно. Тільки ці турніри українською, а інші через молдаван будуть коментувати кацапською.
Англію я не люблю, цей саксонський футбол. Він мені не до вподоби. В чемпіонат Англії я ніколи не заглиблювався. Шотландія — те ж саме, тільки гірше.
Є ще НХЛ у них, але теж кацапською. Для мене це неприйнятна мова. Вони ж знають мою позицію, я не працюю на кацапській.
- Звідки така категоричність? Ви ж самі родом з Росії, виросли в російськомовному середовищі.
– Справжній український журналіст — той, хто працює українською мовою. Тільки так. Бо той, хто працює кацапською мовою, він уже не є українським журналістом. В мене були такі викладачі на факультеті журналістики, які, слава богу, мені пояснили, наскільки важливо працювати і жити рідною мовою.
Бо я не розумію, як можна видавати себе за українського журналіста й працювати на іншій мові. Це вже не українська журналістика для мене.
- Російською розмовляє половина українців. Для них ця мова рідна.
– Так сталось, на жаль. Країну зґвалтували так, що забули українську мову. Це біда, трагедія цієї країни.
Так, в мене мама була російськомовна. Але десь зі вступу на журфак я відмовився від російської в спілкуванні. Хоча я і до того не розмовляв чистою російською. Мало хто взагалі нею розмовляє правильно.
Мене дуже перевернув мій рідний факультет журналістики (КНУ ім. Шевченка — прим. Tribuna.com). Тим більше, я виріс на півдні України, де з українською біда. Там мало етнічних українців. Хоча мама спочатку обурювалась моєму вибору. В свідоцтві у мене вказана національність «русский», а я потім в паспорті і військовому квитку написав, що я українець.
Мама тоді була дуже обурена та здивована: «Як так? В тебе ж взагалі немає української крові?». Але це ж мама — вона завжди підтримує. Вона мене зрозуміла.
- Що саме відбувалось на журфаці, що вас так змінило?
– Люди, які викладали там — це був удар по голові після середньої школи. Хоча я і в останній класах середньої школи достатньо багато читав київських газет і ставав правим патріотом. Але справжнім став на рідному факультеті журналістики.
Там такий рівень викладачів високий, що я впевнений — мало ще де такі є. Дай боже їм здоров’я. Наприклад, Олександр Данилович Пономарів. Коли ти знайомишся з людиною, буваєш на її лекціях, то все розумієш. Нам розповідали про іншу українську мову. Це взагалі для мене, людини, яка приїхала з півдня України в Київ, було відкриттям величезним — те, що був інший правопис, що його просто знищували.
Ми ж не вивчали в школі авторів, які писали про справжню історію цього народу, його боротьбу. А це все для мене було проривом. Зараз це все читають в шкільній програмі, а я почав читати в 17 років на першому курсі, відкрив багато імен для себе. На півдні їх не було, я їх і не знав. Їх дуже багато — всі ті, які постраждали за слово. Розстріляне відродження, наприклад.
Бог послав реально таких викладачів, які мене втюрили в цю українську мову. Рівень вчителів середньої школи не дозволяв з такою глибиною та з такою пристрастю захопитись рідним словом. І я зрозумів, що це не просто моя мова, а що це найкраща мова у світі. Вона просто неперевершена.
Зрештою, і оточення мене сформувало, хоч і не головним чином. В мене були чудові однокурсники і викладачі, тому я щаслива людина.
- Швидше за все, ви є прихильником останнього закону про українську мову та українізацію ЗМІ зокрема, так?
– Я давній прихильник правопису 1928 року. В мене були навіть конфлікти на УТ-1 через те, що я його почав втілювати в роботі. Зараз його втілили лише на 50%. І то, це так обурює людей, які не розмовляють українською і вважають, що це дискримінація.
А як по-іншому має бути? Чому на 30-му році незалежності до цих пір не ухвалений академічний словник української мови, не повернуто правопис 1928 року. Я це просто не розумію. Звісно, все має бути українською мовою.
Якщо хочеш іншою мовою працювати, то їдь в іншу країну, будь ласка. Грубо кажучи, я прихильник радикальної українізації.
«Бунтарство позначилось на відмовах працювати на «Футболах» та «Інтері»
- Як з таким ставленням ви погодились коментувати єдиний в своїй кар’єрі матч російською мовою?
– Це був гріх. Згрішив. Не знаю до сьогодні, як я пішов на це. Дурний був, малий. Хоча мені вже було за 20.
Це було Євро-2000, Югославія з кимось грала. Там такий ідіотизм був — турнір йшов на двох мовах. Прийшов на «СТБ» московський продюсер і все так обставив, щоб на Західну та Центральну Україну коментували українською, а на Південь і Схід — на кацапській. Відповідно коментатори були україномовні і російськомовні.
- Така позиція щодо мови посприяла вашій дружбі з Джулаєм, в якого схожі погляди?
– Ну, Джулай шість років коментував кацапською мовою, тому тут зв’язку я бачу мало. Хоч він і робив це не в Україні, але ж робив це російською.
Я до цього з розумінням ставлюсь — він цього не робить в Україні. Не робив і не зробить. Але він вважав, що це нормально робити в Дубліні.
Я через це й відмовився працювати на «Сетанті», коли мені Джулай зробив таку пропозицію. Не впевнений, що я б взагалі поїхав, але це головна причина.
- З ідеологічних причин ви також відмовились працювати на «Футболах» та «Інтері». Не важко в Україні бути коментатором з позицією?
– Я залишаюсь самим собою, тому мені не важко. Як відчуваю, так і роблю. Не йду всупереч власному я, власній позиції та власному стрижню. Тоді це легко. А коли починаєш крутити хвостом, гнути шию, видавати себе за іншого — це складно. Я ніколи себе так не поводив.
Я не хотів працювати на «Футболах», не міг піти туди. Да й зараз не шкодую про це, немає сенсу. Навіть про помилки — вони у всіх є.
- Справи в українських коментаторів йдуть достатньо добре, щоб дозволяти собі такі категоричні рішення?
– Це все індивідуально, залежить від людини. Та де там добре. Нічого доброго немає. Хіба в нас багато є роботи для коментаторів? Чи в нас розквіт спортивного ТБ? Воно ніколи не розквітало. Це неприбутковий бізнес навіть на пострадянському просторі. Теж «НТВ» жило на газпромівські гроші, вони ніколи не були прибутковими. Що вже говорити про нас?
- Тобто, якби не було теперішньої роботи на «Спорт 1», а серед пропозицій тільки такі, які вас не влаштовують, ви б покинули коментаторство взагалі?
– Не знаю, важке запитання. Можливо я був би більш компромісним, бо в мене двоє дітей, двоє синів. Тому в такому випадку я напевно пішов би на компроміс.
А що ви мали на увазі, коли називали себе бунтівником в журналістиці?
– Не зовсім правильно. Я себе називав бунтівником в мовному питанні. Я не був бунтівним коментатором. Просто як людині, мені близький оцей дух бунтівника. Можливо це бунтарство і позначилось на відмовах працювати на «Футболах» та «Інтері». Не все ж вирішують гроші. Насправді, вони мало що вирішують.
Коли я зростав, цей протест, який був навколо в країні, мене в значній мірі і сформував. Коли тобі 17-20, було багато гарних речей, але багато що не подобалось. Плюс любов до рок-музики, андеграунду, панк-музики, яка завжди уособлювала цей протест. Музика і зараз на мене впливає. Як і люди, які мене формують все життя.
А вже потім це все якось позначається на роботі. Коли ти намагаєшся бути в футболі і не розчаровувати ті ідеали, які ти намалював у 15-16 років. Ідеали як зорі — ти не маєш дотягнутись до них, але постійно про це пам’ятати. Іти до них.
«Ніколи не розумів, чому жінка йде на стадіон»
- Майданчиків для коментування в Україні вистачає. До чинних платформ рік тому додались Megogo, зараз приходить Setanta. Чи вистачає для всіх них коментаторів?
– Коментаторів зараз дуже багато. Вибір божевільний. Раніше на центральному телебаченні було 2-3 коментатора, на яких виросли усі. Але телебачення відімре, все йде в інтернет.
В кожного свої критерії, всі дуже різні. В нас країна дуже неоднакова. Але складається враження, що тут все менше тих, хто віддає перевагу глибині.
- Звідки братись хорошим кваліфікованим коментаторам?
– Їх не може бути багато. Це просто проти правил. Не можуть бути всі на одному високому рівні.
Я не дуже розумію такі речі, як школи коментаторства. Кожна людина має свій стиль. Наприклад, ти визнаний коментатор, відкриваєш свою школу. Але ж ти бачиш це своїми очима, за взірець ставиш свою роботу. А який це розвиток? Ти так розвинувся, а інші чому мають бути такими, як ти?
Насамперед, я ціную в коментаторах індивідуальність. Як і в людях загалом. І щирість.
- Ви слухаєте українських колег?
– Не можу сказати, що не слухаю, але я уже абстрагуюсь. Я сам коментатор, мені важко сприймати через інші очі. Не хочу сказати, що мені ніхто не цікавий. Просто через те, що ти сам коментатор, тобі не потрібні чужі очі.
Мені не цікаво оцінювати інших, порівнювати себе з ними. Це не має робити людина, яка працює в цій сфері. Якщо ти починаєш оцінювати колег, це означає, що ти недостатньо глибоко занурюєшся в свою роботу, витрачаєш час на фігню. Треба слідкувати за своєю роботою і відповідати за неї. Тому мені більше цікаво віднайти нове слово, неочікуване, не чуте мною. А оце слухати інших, щоб порівнювати з собою — це дурниця. Таким я не займаюсь.
Ось коли почую слово нове нешаблонне — оце воно. Якщо воно справді продумане і індивідуальне. Оце заводить, страшенно подобається. Коли намагаються відійти від шаблонів, стереотипів, кліше та штампів. А якщо придумати своє слово — оце страшенно цікаво.
Для цього книжки читаю, авторів. Слава богу, зараз не Радянський Союз, коли не друкувались книжки. Тепер українською мовою перекладена вся класична світова література. І головне — є своя, українська.
От переклали українською білоруського письменника Василя Бикова. Вчора закінчив його «Знак біди». На російській мові не читав, хоча він писав російською. В оригінал він кращий, це його рідна мова.
Взагалі, треба читати в оригіналі зазвичай. Ви не подумайте, Гоголя і Достоєвського я читав російською, не шукав українського перекладу.
- Коментаторство — це не лише про форму (слово), але й про зміст (розуміння гри). Як ви стежите за футболом та його тенденціями?
– Дивлюсь його — так і стежу. Хоч він і змінився за весь цей час. Мені більше подобається футбол мого дитинства, ніж те, що зараз відбувається. Тоді було дуже мало комерції, яка зжирає душу футболу. Тому проблема з гравцями, які можуть обіграти двох-трьох. Проблема з «десятками», ідеологами.
- Можливо, це данина еволюції футболу?
– Яка ж це еволюція, якщо краси менше стає. Я дуже мало зараз бачу красивого футболу. Можливо я втомився, бо багато матчів бачив. Хоча я отримую насолоду від того, чим я займаюсь.
Я не люблю безперсоніфікований футбол і не дивлюсь його практично. Я загострив увагу на дриблінгу, бо сам любив це діло. Але це і про передачі, і про удар. Зараз яскравих та індивідуально сильних футболістів менше, ніж тоді, коли я зростав.
Зараз краще бути опорником, солдатом — відбирати легше, ніж творити, імпровізувати. І тому зараз так багато тих, хто любить грати на опорній позиції. Таку тенденцію я бачу в розмовах з дітьми, які займаються футболом.
- Ще одна тенденція: в нас у футболі немає жінок-коментаторів. Чому?
– Ну, вони ж у футбол не грають. Звідки вони мають розуміти футбол? Так, в нас є в країні жіночий футбол, але це не масове явище. Дівчатка ж не грають у нас футбол на вулиці як пацани. Бо це не дівчача гра.
- На Заході та в США жіночий футбол постійно розвивається. Американки от вдруге поспіль чемпіонками світу стали.
– В США не дай боже, щоб жінка десь притиснута була. В будь-якій сфері життя. Там, мабуть, максимальна концентрація феміністок у світі. Можливо, в цьому секрет успіху їхнього футболу. У нас, слава богу, цього немає.
Я от ніколи не розумів, чому жінка йде на стадіон. Як правило, йде, щоб подивитись на пристрасних чоловіків. Це природа, яка тягне. Але вони ж не дивляться на гру. Можливо, хтось і дивиться, але за моїм переконанням це проти жіночої природи. Бо футбол — чоловіча гра.
Фото: ТелеКритика, UA
Другие посты блога
