Tribuna/вид спорта не определен/Блоги/Бентега логофіла/Олімпійський чемпіон, що започаткував моду на шапочку та окуляри в плаванні – і пішов зі спорту у 22
Блоги

Олімпійський чемпіон, що започаткував моду на шапочку та окуляри в плаванні – і пішов зі спорту у 22

Історія Девіда Вілкі.

6 июня, 11:05
14
Олімпійський чемпіон, що започаткував моду на шапочку та окуляри в плаванні – і пішов зі спорту у 22

Цей пост написаний в рамках конкурсу «Найкращий блогер України-2024». Підтримайте його плюсами та коментарями.

***

«З великим сумом повідомляємо, що Девід Вілкі програв свою битву з тяжкою хворобою», – з такою заявою у травні вийшла в пресу родина олімпійського чемпіона з плавання. Рак виявився сильнішим за видатного спортсмена. Але ім’я Девіда Вілкі назавжди вписано золотими літерами в пантеон найвидатніших шотландців. При чому двічі.

Спочатку цього досяг повний тезка плавця у першій половині XIX століття. Девід Вілкі – чи не найвидатніший живописець та гравер Шотландії того періоду.

Наш же герой малював жахливо. Але це йому і не потрібно було. Він зміг стати справжньою іконою для британців у 1970-х роках у зовсім іншій сфері – у плаванні.

Від цейлонського сонця до единбурзького хлору

Народився та зростав Девід у столиці Шрі-Ланки Коломбо. Батьки незадовго до народження сина переїхали сюди з шотландського Абердина, бо тут мали чайні плантації. Бізнес у сім’ї йшов добре, тож хлопчик зростав в достатку. Оточений доглядом цілого колективу покоївок та прислуг, він насолоджувався плаванням у теплих водах Цейлону.

Голова сімейства дуже любив спорт, тому постійно водив усю родину по різноманітних клубах з плавання, гольфу та тенісу. Між ключкою, ракеткою та водою син обрав останню.

«Можливо, батько хотів, щоб я став тенісистом. Але у мене краще виходило плавати. У свої 11 років у мене виходило триматися на воді дуже довго. Я вже тоді був хорошим плавцем», – в одному з подкастів пригадував Девід Вілкі.

Бізнесове нутро татуся тоді відчуло, що це хобі підлітка може перерости в щось успішне. І відправив його до коледжу в Единбург. При закладі був дуже пристойний клуб з плавання, де нерідко готували збірників. Туди відразу ж зарахували Девіда.

Але прохолодні, академічно впорядковані, з нейлоновими мотузками, з хлорованою водою единбурзькі басейни вбивали всіляке бажання займатися плаванням. Хлопець пропускав тренування, він не розумів, навіщо потрібна дисципліна та режим, які лише виснажують. Він сумував за теплотою і ніжністю вод Шрі-Ланки.

Так минуло 4 роки несприйняття, страждань і бунту. Тренер вирішив, що досить тягти того воза, і пригрозив, що виключить Девіда з команди і відсторонить від тренувань.

«Спочатку я все це ненавидів. Мені потрібен був час. Згодом, я змінив своє ставлення до тренувань», – виправдовувався через роки шотландець.

Шапка та окуляри — потреба чи фарисейство?

Девід Вілкі згодом пішов на компроміс з совістю і порозумівся з дисципліною. Він почав виконувати вказівки тренера. Але не більше того. 16-річний плавець зміг сублімувати внутрішній протест у іншу форму: відпустив довге волосся, зробив бакенбарди, а також вуса, з якими не розставався на кожних змаганнях. У досить консервативному ком’юніті водних видів спорту тоді це виглядало зухвало.

У такому вигляді він відправився представляти Шотландію на Іграх Британської Співдружності, де здобув бронзу. Так би мовити, «на зло всім». Але на тих іграх його прославила не медаль.

Вілкі перед запливом натягнув на голову шапочку для плавання, а на очі – окуляри. Організатори та деякі суперники споглядали на це здивовано, а дехто – з підозрою. Але законних підстав змусити шотландця зняти аксесуари не було.

Звісно, шапочки для купання в басейні вже давно юзали плавці з різних причин. Наприклад, щоб вода не потрапляла на волосся чи у вуха. Але використання шапочок та окулярів не йшло далі умовного чемпіонату міста. Для змагань міжнародного рівня це був нонсенс.

Вілкі ж одразу пояснив причини використання даного реманенту: «Мене дратує цей хлор. Він псує моє довге волосся, потрапляє мені в очі. Це все дискомфорт».

Багато хто не до кінця вірив цим словам. Вже тоді кулуарно говорили, що шапочка з окулярами здатні покращити результати у плаванні, бо таким чином спортсмен зменшує опір води. Нечисленні конкуренти встигли звинуватити Девіда Вілкі у нечесній грі. Але мода на використання аксесуарів почала потроху ширитися серед плавців.

«Мюнхенський теракт змінив моє життя»

Зрештою, в житті самого Девіда мало що змінювалося. Він не ставив собі мету, спортивної мрії не мав. Він просто плавав. І йому все ніби саме йшло до рук.

У 1972 році 18-річний Девід їде на мюнхенську Олімпіаду у складі збірної Об’єднаного Королівства. 36-й у світовому рейтингу на той момент, він не налаштовувався на змагання якось по-особливому. Першість у його улюбленому брасі тоді тримав американець Джон Генкен. На 200-метрівці Девід зміг нав’язати боротьбу світовому рекордсмену. Але все одно став лише лише другим.

Олімпійське срібло несподівано перевернуло щось у свідомості Вілкі. Він зрозумів, що зміг взяти медаль найпрестижніших змагань на планеті, тренуючись сяк-так і не докладаючи ніяких надзусиль. Тобто, щоб стати найкращим, треба лише трохи покращити власні результати. Однак його мікровсесвіт конструктивного самоаналізу сколихнули трагічні події.

«Ми пішли попити пива з колегами і поверталися в олімпійське селище вже під ранок. Ми бачили групу чоловіків арабської зовнішності в однакових спортивних костюмах, що перелазили через паркан. Ми й гадки не мали, хто то». Далі Девід згадує, що німецькі співробітники безпеки були аж занадто лояльними в селищі, і сам він не раз і не два проводив до свого номеру всіляких знайомих за підробленими перепустками.

Німеччина на цій олімпіаді всіляко намагалася продемонструвати свою толерантність і м’якість до всіх, стираючи тим самим спогади про мілітаристське недавнє обличчя німецької нації. Цим і скористалися терористи.

«Я тоді нічого не зрозумів і пішов спати. Лише на ранок в їдальні якісь канадці мені сказали, що у нас тут надзвичайна ситуація».

Насправді ж парубки в спортивних костюмах, з якими розминувся на світанку Девід, виявилися палестинцями з організації «Чорний вересень». Озброєні терористи увірвалися в будинок, де проживала ізраїльська олімпійська делегація, щоб вчинити самосуд над євреями. Внаслідок теракту загинуло 11 членів олімпійської збірної Ізраїлю, а п’ятеро палестинців були ліквідовані у перестрілці з мюнхенськими правоохоронцями.

Ці події перевернули світогляд 18-річного Девіда. «Я тоді бачив з вікна палестинців в масках та з автоматами, бачив німецьку поліцію. Я сильно злякався. І подорослішав. Мюнхенський теракт змінив моє життя».

Після Мюнхена Вілкі і справді наче підмінили.

«Успіх вимірюється лише золотою медаллю»

Олімпійське срібло привернуло до нього увагу більшості найпрестижніших університетів на чолі з Гарвардським, але Девід обрав Маямі. Там він суттєво переглянув ставлення до системи тренувань.

Він почав вигравати один за одним Чемпіонати Європи та світу, його вважали своїм в США і називали "американцем, що плаває за Великобританію" або "фальшивим британцем".

У своїй улюбленій дисципліні на 200 метрів брасом Девід Вілкі не програвав 4 роки підряд. Нікому. Не залежно від того, чи це був чемпіонат світу, чи товариський заплив між двома американськими університетами. Тепер брасист мав мету і твердо переконливо йшов до неї.

На Олімпіаду-1976 в Монреалі Вілкі відправився першим номером світового рейтингу у своїй дисципліні. Стометрівку брасом Вілкі на фініші віддав старому знайомому Джону Генкену. Срібло засмутило Девіда, але він вірив у реванш на своїй коронній дистанції.

На двохсотметрівці шотландець привозить понад дві секунди Генкену, більш ніж на три секунди поліпшує світовий рекорд того ж таки американця. Більшість вболівальників різних країн підтримували Девіда, бо 12 золотих нагород у 13-ти дисциплінах в плаванні забрали американці. Глядачі вітали британця вже тільки за те, що почули щось іще, окрім гімну США. Журналісти назвали заплив шотландця «найкращим перфомансом в басейні Монреаля».

«Тоді я зрозумів, що успіх вимірюється лише золотою медаллю. Ніхто не пам’ятає хлопця, який виграв срібло чи бронзу», – резюмував олімпійський чемпіон.

«Привіт, Елтоне»

Після Олімпіади шотландець пожинав плоди власного тріумфу: «Я побив світовий рекорд на три секунди і став усім потрібен. За мною почали бігати агенти, які хочуть мене представляти. Мене запрошували на радіопередачі з аудиторією в 10 мільйонів. Я став відомою особистістю».

Девід відчув, що треба ловити момент…І пішов з великого спорту. У свої двадцять два він досяг своєї спортивної мети і тепер подався в професійний спорт, щоб заробляти, рекламувати, інвестувати і просто монетизувати власне ім’я. Як відомо, професіоналам тоді ще не місце було на Олімпійських іграх. Тож Моксви-1980 у його планах навіть не було: «Зі своїми показниками зразка Монреаля я б взяв у Москві мінімум три золота. Тим паче туди не поїхали американці. Але я обрав заробляти гроші. І ні на секунду про це не пошкодував».

Ставши кавалером Ордену Британської Імперії, Вілкі почав все частіше спілкуватися з відомими людьми.

Якось до Девіда приїхали його друзі зі Штатів. Гуляючи Лондоном, вони зустріли Елтона Джона. «Привіт, Девіде», – привітався співак першим. «Привіт, Елтоне», – відповів гордовито колишній олімпієць. Девідові товариші ледве змогли підібрати щелепи. Вони повірити не могли, що цей вчорашній бунтар знайомий з самим Елтоном.

«Одним і з перших зрозумів, що треба міняти спорт на гроші»

У бізнесі Вілкі теж став достатньо успішним. У вісімдесятих був співзасновником медичної компанії «Health Perception», яка через два десятки років була продана з суттєвим наваром. Потім заснував компанію «Pet’s Kitchen», що спеціалізується на виробництві та дистрибуції кормів для домашніх тварин (процвітає і сьогодні).

Були і невдалі спроби. Вілкі не забув про свою давню війну з хлором. «Я втратив своє волосся вже у тридцять через той хлор. Чому це має спіткати усіх?» Тож у «дев’яностих» Вілкі співпрацював з брендом «Speedo» над розробкою, як він називав, «швидкісної маски». За його задумкою, це мала бути видозмінена шапочка для плавання з вбудованими в неї окулярами. Але цей концепт так і не був реалізований в запланованих мастштабах, бо не прижився у світі плавання.

«Думаю, я був одним із перших комерційних спортсменів, який проміняв олімпійський спорт на гроші. Зараз так роблять майже всі. Тоді — практично ніхто. Працювати з телевізійними компаніями, відкривати басейни, інвестувати, розробляти. Це значно цікавіше, ніж любительський спорт».

Але Девід все ж трохи лукавить, оскільки відвідувати басейн він продовжував регулярно. А жага до змагань іноді прорізалася. У свої 60 років він на повному серйозі розглядав можливість представити рідну Шрі-Ланку на Іграх Співдружності, на яких колись вперше засяяла його зірка. Передумав.

А вже через два роки до нього підійшов працівник плавального комплексу і сказав: «Ви заважаєте іншим, бо занадто швидко плаваєте». Девід вийшов з басейна, викинув свій абонемент і пішов до іншого подібного закладу, щоб поплавати швидко вже там.

***

Якщо побачите будь-якого плавця в шапочці та окулярах, не забудьте пригадати шотландського бунтаря Девіда Вілкі.

Інші пости блогу

Всі пости