Плотницький зайшов занадто далеко. Кидати зараз країну, бо некомфортно – інфантилізм

Рішення Олега Плотницького не грати за збірну – очікуване. Все до того йшло і закінчилося, як і мало. У нього була маса питань до керівництва федерації – від фамільярностей президента до неналежної організації. Звісно, збірна не жила на вокзалі, не харчувалася в столовій, не грала безплатно, але до рівня футбольної збірної чи «Перуджі», за котру грає Олег, далекувато.

Врахуйте сюди ще й тяжкий календар збірних – якщо ти виступаєш і за клуб, і за національну команду, то часу на відпочинок фактично немає. Заради чого їздити в структуру, яка забирає багато часу, не приносить багато грошей, все поламано працює, а керівник тобі не подобається? Можна просто грати за класний клуб, у сильному чемпіонаті, у Лізі чемпіонів. Мати топові умови, високу зарплату, всесвітню славу. Поїздки в збірну за цих умов – обтяжуючий, ризикований, незручний і неприбутковий компонент твоєї кар’єри. Багато збірних через це ротують склади – деякі гравці просять відпочинок залежно від турніру, тренери і керівники шукають компроміси.

Словом, відмовився і відмовився. Шкода, звісно – але що вже поробиш. Доросла людина, таке вже рішення. Потяг їхав у той напрямок і доїхав.

Але є одна штука, котра мене ніяк не відпускає, котра муляє, гризе, грузить голову, котру я не можу зрозуміти і від котрої хочеться дуже підняти голос і дещо сказати Олегу Плотницькому, одному з найкращих волейболістів світу прямо зараз.

Олеже, прямо зараз я військовослужбовець. Який побачив в армії дофіга трешу, совка, несистемності та нелогічності. З моїм висновком ВЛК розібралися не в навчальних центрах, а за пару кілометрів від Покровська. Куди я їхав гранатометником, хоча не міг займати таку посаду. Чи мав би я все кинути, махнути рукою і піти? А чому ні? Чи можуть піти всі ті, хто попри бардак в армії, продовжує свій шлях там, ще й на бойових? Так. Але більшість цього не робить.

Бо погане командування – це не країна. Бо треш в армії – це не країна. Бо влада – це не країна.

Розумієш, про що я? Михайло Мельник – це не країна, Олеже. Федерація – не країна.

В лютий час війни, коли ти маєш можливість спокійно будувати сім’ю, виховувати сина, займатись улюбленою справою, розвиватись, рости як гравець, – потерпіти якийсь невеличкий час дискомфортні умови збірної України й неприємного президента, не найстрашніше.

Олеже, я не запрошую тебе у свій стрілецький батальйон. Я не божевільний маніпулятор. Я просто пропоную грати у волейбол за свою країну. Якщо не виходить всі матчі й всі турніри – піди на компроміс, як робить багато зірок. Тут трошки пограю, а тут дайте перекурити. Тут поїду, а тут підлікую травму. Про все можна домовитися. Якщо захотіти.

Олеже, вдумайся в цю фразу. «Один з найкращих гравців світу завершив кар’єру в збірній під час війни через президента федерації». Це звучить інфантильно й несерйозно, які би проблеми тобі не створював Мельник.

Борись з ним, шукай рішення, змінюй систему, роби «всупереч, а не завдяки». Розумію, тяжко. Розумію, що легше й простіше все кинути. Але це національна збірна України. Уяви собі, як би мільйони українців махнули отак рукою і зупинилися. На Майдані, на війні, та що там – кожен на своїй роботі, на своєму маленькому клаптику відповідальності.

Армія – це королева бюрократії. Армія – це королева совка. Армія – це суцільний гонзо-репортаж. І це не якийсь час в рік – а кожен день. Але що тепер? У нас, як суспільства, нема іншої держави. І нема іншої армії. Мусимо жати.

Олеже, прокинься. Ти зайшов надто далеко. Є дещо важливіше за тебе і за Мельника. І за це дещо тобі не треба ризикувати життям. А просто робити, що вмієш найкраще – грати у волейбол. Дещо – це Україна.

Так, пафосно. Так, моралізаторство. Але вибач – це правда.

Один з найкращих волейболістів Європи у 27 років завершив кар’єру в збірній України: що відбувається

Фото: Федерація волейболу України, FIVB