Володимир Бринзак: «Сьогодні спортивна міграція – нормальний процес, я не бачу в цьому особливої проблеми»
Президент федерації біатлону України Володимир Бринзак поділився думками про спортсменів, які змінюють спортивне громадянство та виступають за іншу країну.
– Часто вболівальники запитують: а чи не поїде Бринзак шукати спортсменок, які «стоять на дорогах»? – А коли я їздив? На цю тему багато разів говорили. – Ну, фраза народилася в період, коли нашу команду поповнили Катя Бех, Настя Рассказова та Оксана Москаленко… – Та я розумію... Але я нікого не шукаю. Коли хтось звертається, ми розглядаємо питання щодо доцільності залучення спортсмена до команди. І це не все так просто – для отримання громадянства має бути українське коріння.
А якщо спортсмен хоче повернутися на свою батьківщину, створювати конкуренцію та приносити користь нашій команді – чому він має нам завадити? Що в цьому поганого?
Чи краще, коли українець Григор’єв завойовує золоту олімпійську медаль для Росії у шорт-треку? Чи Цупер та Кушнір – українські спортсмени, які виїхали до Білорусі, виграють Олімпіаду? Чи Альона Савченко приносить медалі для Німеччини у фігурному катанні?
І таких прикладів – море. Не поїдуть до нас – поїдуть до Румунії, Молдови, Білорусі і складатимуть нам конкуренцію звідти. Сьогодні спортивна міграція – нормальний процес, я не бачу в цьому особливої проблеми. Не подобається, що приїжджають спортсменки? Тож нехай наші тренери готують своїх. Я ж не буду сам за них тренувати. Завдання президента федерації – створити умови для підготовки, розвитку виду спорту. Над цим ми постійно працюємо і умови створюються.
Бази розвиваються – зараз будується Буковель, проводиться реконструкція у Тернополі, розвивається біатлон у Харкові, створено обласну федерацію в Івано-Франківську, відносно недавно з’явилися і все голосніше заявляють про себе Волинь та Закарпаття.
З’являється школа у Києві, де вже збудовано лижоролерну трасу і можна тренуватися на ролерах та готувати дітей. Ось це – робота федерації, а не готувати методики та медалі завойовувати.
Тут ще проблема в тому, що ДЮСШ передано на фінансування місцевих бюджетів. І грошей на них тепер виділяється дуже мало – на зарплати. А діти нічим не забезпечені.
Та й тренери за таких умов не дуже хочуть працювати. Тоді звідки брати зміну? Спорт на місцях вмирає. Це якщо ще залишаються відповідальні керівники, ти просиш щось зробити – йдуть назустріч. Але так буває не завжди і не скрізь.
Ну хоча б спеціалізовані спортшколи мають бути або під керівництвом федерації, або міністерства, з певним фінансуванням. Нехай не всі види спорту – але хоча б ті, що мають бази, традиції та дають результат.
Тому що так – нам дають гроші на національну команду і вона фінансується в повному обсязі. А резерв? Там же немає патронів, інвентарю, на змагання виїхати не можуть… А як готувати поповнення для національної команди – це ж не одного дня справа? – сказав Бринзак.
