«Люди ріжуть і віддають свиней для ЗСУ». Як живе місто в тилу
Репортаж Ірини Козюпи з Тернополя.
Репортаж Ірини Козюпи з Тернополя.
«Рускій ваєний карабль іді на**й», – замість рекламних бордів у Тернополі тепер багато таких послань. Очам повірити не можу, що їх не зацензурили, а дали мовою оригіналу. Тут такі словечка – це не просто матюки. Це гріх. Та ще й в час Великого посту.
За кілька днів букву «х» всюди стидливо замалювали. Видно, міській владі прилетіло за такий креатив. Бо війна війною, а моральні і духовні принципи на Західній Україні непохитні. Виручають решітки, якими прикривають точний напрям руху російського корабля.
Але тут ці легендарні слова – це однозначний хіт.
«Ми в гостях у Тернополі. Не говори тут російською»
«Ми зараз у мого братика. Він нас приютив. В Чернігові вже знайомі почали помирати. Кум йшов зустрічати дружину з роботи і в нього попало. Немає у нас більше кума», – дядько Микола після двох тижнів життя в підвалах вивіз сім’ю в Тернопіль.
Вони з татом двоюрідні брати. За типажами, щось подібне, як Кім та Арестович. Не дають нікому панікувати і сумувати.
«Ніна, ми в гостях у Тернополі. Не говори тут російською», – каже дядько до своєї дружини. Ми якраз їдемо в Тернопіль. Старші на ринок за продуктами, я – подивитися, як функціонує місто в тилу.
«Так я все життя говорила російською. Як мені за раз перевчитися?», – каже Ніна.
«Просто мовчи. Не кричи зараз на весь базар, що тобі треба лук. Я буду говорити», – просить дядько.
Ніна відвертається до вікна – у неї сльози на очах. Кожного дня вона плаче за Черніговом і за своїм життям у рідному місті. В черзі в магазині на неї почне кричати одна пані за російську мову. Всім стане ніяково, а за Ніну впишеться мама: «Вона з Чернігова приїхала, а не з Росії. Їх місто зараз бомблять».
Я не знаю історії цієї пані. Можливо, її син в ЗСУ воює, тому її так тригерить мова окупантів. У моєї невістки тато, чоловік і брат на війні. А у неї двоє малих дітей на руках. Їй дуже образливо чути в магазині недолугі жарти окремих чоловіків-біженців: «Хохлы все раскупили».
Зараз у нас всіх болять свої шрами на серці. Але найкраще, що ми можемо зробити – це поважати і допомагати один одному.
«В Чернігові стадіон «Десни» розбомбили», – каже дядько Микола. Вони з татом разом рубають дрова. Як тільки війна завершиться, він хоче відразу їхати додому. І працювати день та ніч, щоб відбудувати місто.
«Депутати, які приходять пофотографуватися, можуть йти на**й»
«Для захисників нашого міста кава безкоштовна», – моя улюблена кав’ярня не тільки працює, але й пригощає поліцію, військових та територіальну оборону. Замовляю апельсинову каву з відчуттям виконання громадянського обов’язку. Так я рятую економіку країни. Місто в тилу має жити і працювати.
Ще на початку тижня Тернопіль був наче в пікові часи пандемії коронавірусу, але мер Сергій Надал дав вказівку виходити на роботу і з понеділка анонсував відновлення онлайн-навчання у школах. Пізніше про це також сказав новий секс-символ українок і радник глави офісу президента Олексій Арестович.
У кафе і кав’ярнях багато людей, регулярно їздить громадський транспорт і яскраво світить сонце після ранішнього снігопаду. Військові з автоматами, протитанкові їжаки і барикади вже не викликають якогось подиву. Швидше, навпаки, заспокоюють. Значить, місто захищене.
Всі розмови лише про одне – війну. Це зрозуміло навіть з коротких обривків, почутих на вулиці: «Приїхав на весілля, а тепер виїхати не може», «Взяли і поклали лицем на асфальт», «Відправив жінку і дітей в Італію до родичів, хай там пересидять».
У магазинах є весь асортимент. Інколи можуть розібрати продукти першої необхідності – консерви, крупи, макарони, сіль. Тому моментами полиці супермаркетів виглядають зовсім порожньо. Але товари підвозять. Спочатку алкоголь зовсім був в бані, але тепер дозволили продавати пиво.
Школи, театри, університети перейшли на роботу як гуманітарні штаби та волонтерські центри. Приймають переселенців на тимчасове проживання, збирають допомогу для ЗСУ та біженців і готують їжу.
«Депутати, які приходять пофотографуватися, можуть йти на**й» – один з написів біля штабу ТРо.
Тут пропонують психологічну допомогу, продукти і речі для переселенців. Контактами щодо пошуку тимчасового житла обклеєний весь вокзал. Але знайти щось постійне в Тернополі дуже важко. Місто за населенням удвічі менше за Маріуполь. Навіть по селах вже все зайнято. Залишились лише старенькі хатинки без газу, води та інших благ цивілізації.
На вокзалі волонтери безкоштовно роздають їжу. На коліях у цей час жодного потяга. Але стоїть автобус вже готовий виїхати в Польщу. У вікнах лише жінки та діти, а на вулиці плачуть їхні родичі.
«Проводили вай-фай в одне з бомбосховищ, то люди думали, що ми диверсанти і мітки ставимо. Навіть хлопці з ТРо прийшли, але ми їм все пояснили. Сказав напаринку: «Давай, швидше працювати, а то ще будемо мати проблеми», – розповів сусід.
Дружина і діти тимчасово виїхали до Польщі, а чоловік залишився сам з котом. «Інколи вже починаю з ним говорити. Але кіт тільки слухає і не може відповісти».
На синьо-жовтих етикетках емблема «Ниви» і слова Тараса Шевченка
«Шкода, що зустрічаємось з тобою через війну, а не на футболі», – директор «Ниви» Андрій Тихий зустрічає на прохідній і показує, як клуб перейшов на забезпечення армії. Команда і причетні до неї люди зайнялися виготовленням тушонок та паштетів, а ще зібрали дуже багаго різної допомоги.
В ящиках банки поскладані у два ряди. На синьо-жовтих етикетках емблема «Ниви» і слова Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!». Такими банками можна ще й не один ворожий дрон збити. Застаю на місці капітана «Ниви» Тараса Мороза. Він в екіпіровці клубу.
«Команду розпустили. Хто не місцевий і міг добратися до свого дому, то поїхав. А ми допомагаємо, чим можемо. Нарізаємо м’ясо, серця, печінку. Швидко навчилися робити тушонки та паштети, хоча сам я такого не дуже люблю їсти. Зараз футбол відійшов на другий план. Тепер не до нього. Стежу за новинами, як і всі».
На зимову перерву «Нива» пішла на 5-му місці у першій лізі. Збори команда проводила на базі «Руха» у Львові.
«23 лютого ми зіграли контрольний матч проти «Волині». Виграли 4:0 і з гарним настроєм поїхали по домах. А вже вночі всі дізналися, що війна. Влад Дворовенко зламався на зборах і йому робили операцію в Києві. Він лежав у госпіталі і скидав у групу відео, як щось горить у столиці. Слава Богу, що зміг добратися додому.
Перші дні всі були в шоці. Не розуміли, хто що має робити. Зараз вже всі усвідомили, хто чим може бути корисний. Керівництво вирішило, що теж маємо допомагати. Не будемо всі сидіти дома і дивитися новини. Оскільки в нас є можливість щось виготовляти, то спочатку дівчата ліпити вареники. Перший вантаж поїхав на Волноваху, потім на Білу Церкву. Буквально позавчора все було завалено продуктами, які ми відправили на Київ.
Зараз акцент на паштети і тушонки. Люди самі привозять м’ясо. Хто чим може, тим і допомагає», – розповідає Тихий.
Андрію, знаю, що ти це прочитаєш. Відклади, будь ласка, баночку для мене. Відкрию, щоб відсвяткувати день нашої перемоги. Бачила, з якою любов’ю і як по-домашньому ви це все готуєте. Скоро знову буду в Тернополі і зайду за своїм паштетом.
«В армію не беруть, автомата не дають»
«Мене знову попустили. Спершу перед тим воєнкомати, а вчора наша тероборона. Вже почали записувати, доки не назвав професію. Доктори, то якийсь непотріб. В армію не беруть, автомата не дають», – скаржиться друг.
Заспокоюю, що лікарі ще ті герої. Адже зовсім недавно рятували нас від коронавірусу, а зараз лататимуть від ран війни. Друг розповідає, що його ковідну лікарню якраз переобладнати для лікування поранених.
«Коронавірус нікуди не пропав. Просто нам пощастило, що хвиля омікрону пройшла у січні. Якби нам ще зараз ковід, то було б дуже важко. Лікарня приймає тих, кому потрібен кисень. Решту відпустили по домах».
Якраз другу телефонує сусід і просить допомогти. Вже другий тиждень мучиться з короною. У Тернополі в магазини і транспорт вхід в масках. Хоча контроль вже не такий суворий, як до війни. В кафе і ресторанах на це взагалі забили.
Три роки тому важко хворіла і після лікування моя кров більше не придатна для переливання. Питаю чи з часом щось змінилося і чи можу я бути донором.
«Ні, не можеш», – каже друг і радить на всякий випадок тримати вдома йод. А ще кидає інструкцію, що робити при отруєнні хлором та аміаком.
Тепер у дітей нові герої – воїни ЗСУ
Кума мала йти в школу свого сина і крутити голубці для ЗСУ, але дали команду відбій. Запрошує до себе на каву. По дорозі забігаю в кафе-пекарню і набираю свіжої випічки – більше, ніж нам треба. Це також мій внесок у малий бізнес Тернополя.
«Мирного неба», – бажає симпатяга-продавець і віддає пакунки зі свіжими мафінами, вафлями та пончиками. Кума, яку я знаю з першого класу, вже заварила каву. Вперше після приїзду з Києва я чую сирену. В Тернополі повітряна тривога буває по кілька разів на день. У моєму селі за містом її не чути. Вона там просто не працює. Хіба будуть бити у дзвони в церкві, як колись робили, коли татари набігали.
Кума розповідає, як і чим місто жило у перші дні війни. З найцікавішого:
- Фірма чоловіка зняла з виробництва московську ковбасу. Хочуть трішки змінити рецептуру і повернути з іншою назвою. Поки триває опитування з трьох варіантів: «бандерівська», «окупантська» і «русскій карабль іді…».
- У Тернополі почали продавати тушонку «Слава Україні. Руский воєнний корабель іди на**й».
- У перші дні війни розкупили переноски для тварин, лотки та нашийники. Навіть корм для рибок було важко знайти.
- Люди допомагають військовим хто, чим може. В селах ріжуть свиней і віддають на забезпечення ЗСУ.
- Місцевий еко-центр пропонує безкоштовно розмістити свої кімнатні рослини у «Фітоготелі», якщо ви збираєтесь кудись виїхати, і ніхто не зможе за ними доглядати.
А найважливіше, тепер у дітей нові герої – воїни ЗСУ.
***
«Тільки б не було війни. Це найстрашніше, що може бути», – так завжди повторювала моя бабуся. Вона дитиною пережила Другу світову і часто про неї розповідала. Німці мало батька не застрелили в неї на очах, а червоноармійці вигнали сім’ю з дому.
На щастя, цього жахіття вона не бачить. Дуже б хвилювалася за своїх двох внуків, які зараз воюють проти окупанта.
В часи Другої світової Тернопіль майже зрівняли із землею. 60% будівель та інфраструктури були повністю знищеними у жорстоких боях між радянською та німецькою арміями. Мене досі серце болить за тим прекрасним довоєнним Тернополем, який я бачила на фото. Принаймні, тоді німецька адміністрація евакуювала цивільне населення з міста.
Зараз Тернопіль в тилу, але війна теж прийшла сюди – хтось стоїть щодня на блок-посту зі зброєю в руках, хтось отримав повістку з військкомату, а хтось вже віддав життя за вільну Україну. Тут захоплюються сталевими яйцями Зеленського, мужніми земляками, які зупиняють ворога голими руками, моляться за тих, на кого щодня скидають бомби рашисти, і чистять свої автомати.
А ще планують, що будуть робити після перемоги.
Фото: Ірина Козюпа/Tribuna.com
