Що відбувається в Косові і чому Україна має його визнати при першій же можливості
Розповідає Даша Мещерякова.
В Україні про Косово або майже нічого не знають, або ці знання пронизані російською пропагандою 90-х. Проте косовські албанці – це люди, які розуміють українців як ніхто в Європі.
Для повного розуміння, що наразі відбувається в країні, треба зробити невеликий історичний екскурс.
Косовські албанці насправді – це не якісь злобні сепаратисти, які з’явилися в Косові, щоб вичавити сербів. Це таке ж автохтонне населення цього регіону. Через збідніння Косова серби мігрували на північ, тому їхня кількість ставала все меншою і меншою. Кількість албанців, навпаки, тільки збільшувалася через їхню велику народжуваність. Я більше не питаю місцевих, чи є в них брати і сестри. Я просто питаю скільки їх. В Косові дуже мало родин, де менше 5-6 дітей.
Так, тут проходила знакова для сербів битва на Косовому полі, але це було 800 років тому. Так, з Косова почалася православна церква. Проте албанці протягом століть до приходу Османів також були православними. Ці тези, які я постійно чую від сербів, нагадують мені «історичну справедливість», яку завжди там нав’язує путін. Проте обом націям треба колективно сходити до психолога і відпустити минуле.
У 80-х ще при Югославії Косово було автономією, проте вже тоді албанці зазнавали дискримінації. Хоч балканці дуже люблять згадувати єдність у мирні часи Йосифа Броз Тіто, то конфлікт просто заглушався непоганим рівнем життя і політикою «стримувань і противаг». Перші ознаки майбутньої бойні почали з’являтися ще на початку 80-х на тлі економічної кризи. На вулицю виходили студенти, бо в їдальнях були дуже довгі черги. Потім протести переросли в політичні, тому Сербія прислала туди свою поліцію. І що робила поліція? Просто била демонстрантів.
Ненависть між сербами й албанцями тільки зростала. Тим часом, ціни також зростали, проте для албанців ще більше. На роботу їх брати перестали, з керівних посад звільняли, змушували вчитися тільки сербською. Слободан Мілошевич поширював свою отруйну пропаганду, розпалюючи ненависть з кожним днем. Він постійно казав про вищу сербську расу, а албанців тим часом заарештовували тільки через їхню національність.
«Я пам’ятаю, як раптом мій брат зробив зауваження маленькій дитині. Мої батьки були нажахані, бо дитина була сербською. Але брата тоді пронесло, бо батьків дитини поруч не було. Могли й посадити за це», - розповідав мені знайомий у Приштині.
«Коли я йшов до школи, серби завжди питали, чи є в мене німецькі марки. Я мав відповідати тільки сербською, щоб вони не дізналися, що я албанець», - каже інший приятель.
Звичайно, така дискримінація призвела до вибуху в 1998 році.
«Війна не почалася так одразу, як в Україні. Ми не прокинулися від ударів бомб. Все наростало з часом», - розказав мені колега Гюнен.
Так, перші сутички були з боку албанців, проте те свавілля і дискримінація, в якій вони жили, не могли мати інший результат. Тим більше на вибухових Балканах.
Їхніх жінок ґвалтували, якщо вони не знали сербської.
«Мені пощастило, бо я говорила сербською. Всіх інших жінок у моєму селі катували і ґвалтували, бо вони не знали сербську», - казала мені досить відома правозахисниця Косова.
А потім деякі з цих ґвалтівників працювали… поліцейськими в Приштині!
«Ми робимо все, щоб притягнути їх до відповідальності, проте багато хто вже втік у Сербію. Там їх покриває місцева влада. Постраждалих жінок дуже багато», - розповіли мені в Косовському реабілітаційному центрі жертв насильства.
Серби спалювали албанські села, катували мирних, мародерили, стріляли беззбройних, вбивали людей із танків. А допомагали їм росіяни.
В албанців була своя Армія визволення Косова, яка складалася з добровольців, яких підтримувала діаспора. Так, звичайно, не всі були святими і в армії Косова, і їх засуджують у Гаазі.
В березні 1999 року сили НАТО почали бомбардувати Белград, щоб зупинити цю різанину. Все закінчилося 11 червня підписанням договору в македонському Куманово, де йшлося, що сербська армія і поліція мають залишити Косово і Метохію. А в Косово згодом зайшли миротворці КФОР, тобто НАТО. Навіть сьогодні в Косова не має власної армії.
А 17 лютого 2008 році Косово односторонньо проголосило незалежність, яку підтримала більшість цивілізованих країн, ООН та Міжнародний суд ООН. Україна не визнала. Тодішній президент Віктор Ющенко побоявся, що Крим або «ПІСУАР» можуть спробувати вчинити так само (хоча чи дійсно варто було цього боятися?).
З тих пір Сербія робить усе, щоб косоварам не жилося легко. Сербська пропаганда накачує своїх громадян вигадками і ненавистю. Косовські серби цілком ігнорують усі місцеві закони. Наприклад, на півночі Косова є містечко Митровиця, поділене по берегам річки Ібар – сербська північ і албанський південь.
Тільки-но переходиш міст, бачиш скрізь сербські прапори, мурал «Косово – Сербія, Крим – Росія», сербські динари замість офіційного євро. Раніше там було багато портретів путіна, проте з початком війни в Україні їх змусили прибрати цей сором.
Попри те що сербів усього 5% населення, сербська мова офіційна, вони мають гарантовані 10 місць у парламенті (з 120), вони працюють у сербських і косовських офіційних установах і отримують дві зарплатні. І головне – не можна змінити Конституцію без згоди 2/3 представників сербської громади.
Події 31 липня показують, що серби просто не хочуть жити в незалежному Косові, які б привілеї не отримували. Про зміну сербських документів і номерних знаків на місцеві попереджували ще в 2011 році. І сутички вже виникали. На цей раз серби ще раз показали, що не будуть жити за новими правилами. Проте такі конфлікти – не рідкість для Косова, і вони не переходять міст через Ібар у Митровиці. Тому Приштина 31 липня жила звичайним життям, куди зараз з’їхалася діаспора на сезон весіль.
І такі конфлікти виникатимуть не раз, однак президент Сербії Александар Вучич має бути божевільним, щоби атакувати країну, яку оберігають сили КФОР, тобто НАТО.
Я кожного дня бачу військових НАТО. Навіть в України був тут свій контингент, проте Зеленський відкликав його, коли напала росія.
«З нами НАТО. Ми захищені», - так мені відповідають усі косовари.
Військових НАТО тут люблять і запрошують на всі урочистості.
А сербська пропаганда накачує свій народ, що албанці вмирають сотнями в Україні.
Албанці не вмирають сотнями на фронті, проте вони цілком підтримують Україну.
«Коли почалася війна в Україні, для нас усіх це був страшний сон. Ми всі почали згадувати себе і перестали спати вночі, - розповідала мені нардепка Вльора Читаку, яка була посолкою Косова в США. – Ми всі на вашому боці. Ми впевнені, що ви переможете».
І ця думка не самотня. Як тільки я кажу, що я і з України, то кожен албанець хоче підтримати, допомогти і просто сказати пару добрих слів. Вони не просто кажуть стандартні фрази, а відчувають біль українців, бо пережили таку ж війну. І дуже часто пригощають усім, що в них є.
А в центрі Приштини досі висить великий банер StandWithUkriane.
«Я слідкую за вашою війною, як скажений. Всі новини читаю. Мені дуже шкода», - каже мій тренер із тенісу.
«Ми всі знаємо, через що ви проходите. Але ви повернетесь додому, як повернулися ми», - казав мій колега Джемайль.
В Косові заблоковані російські помийки RT і Спутнік, а також VK і Однокласники. Тут боротьба з фейками дуже потужна, оскільки вони як ніхто знають, чому дезінформаційна вбиває.
Україна має визнавати Косово оскільки албанці пройшли через такий самий геноцид, через який проходять зараз українці. І жоден народ не має жити в одній країні зі своїм кривдником. Косовари не багата країна і не має великого політичного впливу, проте ідеологічно це найміцніший союзник України. А Києву все ж таки доведеться визначатися попри останні заяви МЗС про «нестабільність на півдні Сербії». Найбільш підходящим часом стане надання Косову кандидатства ЄС або закінчення війни в Україні.
